— Налаштувала? Так. І не збираюся цього приховувати. Хоча… я від доньки просто не стала приховувати правду. Ні тоді, ні потім. А що я мала говорити?
Марина нервово знизує плечима, бо згадувати обставини того, як вона залишилася без чоловіка, їй досі неприємно.
Жінка іноді бачить уві сні, як до неї прийшли суворі чоловіки зі злими обличчями і щось вимагають, а вона боїться і за себе, і за маленьку доньку.
Та донька вже виросла, їй 17, вона в одинадцятому класі, і нещодавно Діна дуже різко поговорила з бабусею по батькові, яка раптом вирішила відновити стосунки з онукою від покійного сина.
— По-хорошому, розлучатися треба було, не чекаючи, коли грім вдарить, — каже Марина зараз. — Але ж ми, жінки, завжди терпимо, сподіваємося на краще, на те, що чоловік зміниться, стане таким, як раніше.
Та й у декреті я сиділа, одній з дитиною в декретній відпустці не дуже солодко. Так, батьки у мене були і є. Але й соромно було тоді мені до них на шию падати. І соромно було визнавати їхню правоту.
Вляпалася, не послухалася, «дзвіночки» дзвонили — пропустила.
«Вляпалася» — це Марина про своє заміжжя.
Вийшла заміж у 25, батькам майбутній зять не подобався — вертлявий якийсь, несерйозний, а у дівчини — кохання.
Родичі не змогли відрадити, молодята розписалися, спільно зі сватами купили молодим однокімнатну квартиру в спальному районі столиці.
За рік зʼявилася дитина, донька Діна. Вже під час свого цікавого стану Марина зрозуміла свою помилку. Чоловік у період романтичного залицяння і чоловік у шлюбі — це дві зовсім різні людини.
— Якісь сумнівні друзі почалися, пізні повернення, дитиною взагалі не цікавився, одним словом, жив життям вільної людини, — зітхає Марина. — Міг нагрубіянити, потім я помітила, що якісь дивні гроші у нього час від часу з’являються.
— Ти не розумієш, — виправдовувався чоловік. — Це чужі гроші, ми крутимо бізнес. Ні, не скажу, коли буде «вихлоп», тоді й дізнаєшся. Так, я з роботи пішов, мені потрібен вільний час.
Я все роблю заради сім’ї, не нагнітай, га? Від тебе одне скиглення вічне, спасибі мені потім скажеш. Ні, в суботу до твоїх батьків я не можу, у мене справи.
— Ні грошей, ні чоловіка в домі. Тільки свекруха, яка торочила, що я не розумію її хлопчика. Ага. Я не розуміла. Та все я чудово бачила: каламутні справи, а вони нічим хорошим не закінчуються, — посміхається Марина.
Жінка вже розмірковувала про неминуче розлучення, коли отримала звістку: вона стала вдовою. Обставини були каламутні, досі Марина впевнена, що просто не стали нічого з’ясовувати в компетентних органах.
Не встигла оплакати втрату, як свекруха зі свекром прийшли квартиру ділити. Вийшло, що частку чоловіка ділили на чотирьох, тобто, у його батьків з’явилася четверта частина житла.
Гаразд, Марина погодилася: вони брали участь у купівлі, у них є ще й донька, хоча, на її думку, могли і відмовитися на користь онуки.
Не відмовилися. Кредит, щоб віддати свекрам їхню частку, брала мати Марини, бо вона сама все ще була в декретній відпустці.
А після отримання батьками чоловіка грошей, прийшли міцні «дяді» і висунули вдові претензії, що її покійний чоловік їм винен велику суму. Ні, розписок немає, але вимоги звучали дуже переконливо, а з урахуванням долі чоловіка та батька, Марина схильна була сприймати їх серйозно.
— Виходило, що десь вартість половини моєї квартири покривала борг, — посміхається жінка. — Я — до свекрів, вони ж у спадок вступили, а борги ж теж успадковуються.
— А де документи? — розвела свекруха руками. — Ми по закону за сином успадкували частку. І то — наших витрат на купівлю вашого житла це не покрило.
А просто так щось платити, тому що прийшов хтось і щось вимагає, вже вибач, звідки нам знати, що ти схему шахрайську не придумала. Нічого не знаємо і крапка. Будеш вимагати — будемо звертатися, куди слід. Іди геть.
І Марина пішла.
Якби не кредит, взятий на викуп частки свекрів, можливо, вони якось би викрутилися з батьками, іпотеку б хитру придумали.
Хоча Марина сумнівається, що можна було б якось викрутитися. Ще пара нагадувань про борг чоловіка, і жінка цю квартиру вже бачити не могла.
— Продала, віддала гроші, виплатила мамин кредит і до них же з батьком переїхала. Роботу довелося нову шукати, звідти взагалі їздити неможливо довго. І так, мені ж ще «кредитори» чоловіка сказали, що так і бути, решту «прощають». І як я маю ставитися до свекрухи? — вважає Марина.
– Ми з донькою тільки 8 років тому перебралися від моїх назад у столицю, купили житло, я знову кредити плачу. І за всі ці роки батьки чоловіка з’являлися разів шість, не більше.
І то, я думаю, з чистої цікавості, ніхто нам допомагати не намагався, вважалося, що я пенсію по втраті годувальника отримую. Ага, мільйон у валюті на місяць.
Марина знову працює в столиці, на ноги встала, машину купила.
Доплачує за квартиру борг, намагається відкласти доньці на навчання. Вона знає, що свекра не стало 5 років тому, а у зовиці, молодшої сестри чоловіка, син народився не дуже здоровий.
Донька уривками, але щось пам’ятає зі свого дитинства. І дядьків, після яких мама плакала, теж пам’ятає. Дозовано, поступово, але Марина вже все чесно доньці розповіла.
І про тата, і про його борги та каламутні справи, і про позицію бабусі й дідуся.
— А тепер ця сама бабуся з’являється і, виявляється, дуже хоче з Діною спілкуватися, розгледіла-таки, як вона схожа на її нещасного синочка. Тільки потяг поїхав. Не хоче Діна знати бабусю. Не треба їй. Так чесно і сказала, мовляв, у моєму дитинстві у мене була одна бабуся і один дідусь, нехай так і залишиться.
— Ти налаштувала, спочатку сина мого довела, у нас із чоловіком покійним намагалася виманити щось, страшилки розповідала, а тепер і перед онукою нас оббрехала? Пошкодуєш ще, я не молодшаю, у дочки квартира є, я б могла онуці допомогти. Вона поки не розуміє, але ти ж хитра, ти повинна тямити! — свариться на Марину колишня свекруха.
— Діна, звичайно, поки від усіх цих квартирних питань далека, — каже Марина. — Але «бабусі» не вірить ні вона, ні я. Загалом, потяг відійшов. Хитрішою треба бути? Не хочу. І донька не хоче. У цьому вона, слава Богу, не в чоловікову рідню.
Життя іноді буває несправедливим, але воно завжди дає нам можливість вчитися.
Схоже, що цій жінці довелося пережити неабиякі труднощі, щоб зрештою встати на ноги і захистити свою доньку. Її історія — це нагадування, що чесність та щирість із власними дітьми завжди важливіші за будь-які таємниці.
Цікаво, а чи були у вашому житті схожі ситуації, коли правда, якою б гіркою вона не була, допомогла вам уберегти найдорожчих?
