Каті розповідали в дитячому будинку, як її знайшли. Загорнута в дитячу байкову ковдру, лежала на ганку міської лікарні. Їй було кілька днів, вся така чистенька, доглянута, хоч і в стареньких пелюшках. У записці, вкладеній у ковдру, було написано: «Пробач мені, доню!».
У Каті завжди наверталися на очі сльози, коли це чула. Якось попросила показати їй цю записку, що зберігалася в особистій справі. Так зворушилася, що навіть понюхала листок, думаючи, що він пахне мамою…
Після того, як новонароджену знайшли, на неї чекала доля тих людей, яких так покинули, будинок малюка, дошкільний дитячий будинок, школа-інтернат для дітей-сиріт. Яким болем відгукувалася в ній кожна щаслива історія, коли хтось із ровесників знаходив сім’ю! Особливо заздрила, якщо знаходилася рідна мама.
Ночами часто плакала в подушку. Плакала не вона одна, але показувати свої переживання не було прийнято, тому тримали їх у собі. Коли Катя засинала тривожним сном, бачила одну й ту саму жінку, яка лагідно гладила її по голові і шепотіла:
– Доню, ты моя рідненька!
Сон був таким виразним, що після сну літала немов на крилах, і була впевнена, що мама її пам’ятає, і вони обов’язково зустрінуться. Одна з виховательок, літня Ганна Петрівна, дуже співчувала Каті. Якось увечері, розмовляючи з вихованкою, запропонувала:
– Катеринко, а давай напишемо листа до газети. Може, мати прочитає і знайде тебе.
У Каті спалахнули очі, замість відповіді кинулася Ганні Петрівні на шию. Разом склали текст, а вранці, йдучи з роботи, жінка занесла листа до редакції. Його розмістили на видному місці з фотографією дівчинки та яскравим заголовком «Знайди мене, мамо!».
Після публікації до школи-інтернату почали приходити гості. Одні приходили просто з подарунками, інші хотіли стати Каті прийомними батьками. Відмовлялася. Чекала на маму!
Мама, її звали Олександрою Павлівною, жила у селі. Сім’ї в неї не було. Близьких подруг теж, власне, у селі не до подруг, надто багато роботи для одних жіночих рук.
Жила скромно, але в будиночку було чисто та затишно. І ніхто не знав, скільки безсонних ночей провела, скільки сліз виплакала в подушку, згадуючи, як мама вмовила залишити новонароджену доньку на ґанку міської лікарні.
– Ти не впораєшся, – переконувала вона, – а я допомогти не можу, сама хвора, батько п’є. Якщо привезеш дитину додому, вижене нас обох. А так, може, дівчинка потрапить у гарну сім’ю, і її виховують добрі люди.
Олександра чинила опір. Але виходу не бачила – навчалася у технікумі, жила на одну стипендію і сама ледве заправлялася. “Коханий” просто пропав задовго до появи дитини, сказав, що не готовий до такої відповідальності, а до його батьків Олександра побоялася йти – мама не любила подружку сина.
До гуртожитку з дитиною не пустили. З пологового будинку забирали дві однокурсниці, які мешкали на орендованій квартирі, і у них провела з донькою кілька днів.
А потім з’явилася господиня (хтось із сусідів повідомив, що чують дитячий плач) і наказала Олександрі забиратися. Хотіла і квартиранток вигнати, але тим удалося вмовити.
У розпачі молода мама написала записку прямо на лавці у лікарняному парку, вклала у пакунок із дочкою та підійшла до лікарні. Озирнувшись, поклала спокійно сплячу доньку на ганок і, обливаючись сльозами, втекла геть.
Зупинилася за парканом,і коли побачила, що до ґанку підходить жінка, побігла геть, не бачачи перед собою дороги… Олександра сподівалася, що зможе забрати доньку. Закінчить навчання, влаштується в житті та знайде її.
Про те, що дівчинку можуть удочерити, чомусь не думала взагалі. А ще вона їй снилася, уві сні гладила її по голові, шепочучи одну й ту саму фразу: «Доню, ти моя рідненька!».
Час минав, розшукати доньку наче щось заважало. Спершу не пощастило з роботою. Відпрацювавши встановлений термін, змушена була поїхати подалі від міста, куди направили за розподілом.
Батьків на той час уже не було: мама пішла через хворобу, батько згорів через гулянки. Згорів не в переносному значенні – влаштував пожежу та врятувати його не встигли. Зрештою за безцінь придбала будиночок у селі, влаштувалася листоношою.
Того ранку, сортуючи пошту, впустила обласну газету. Вона розкрилася, і погляд впав на заголовок “Знайди мене, мамо!”.
З фотографії дивилося обличчя її доньки – Олександра впізнала б його із тисячі, дівчинка була схожа на неї. Перед очима все попливло, і вона ледве встигла притулитися до стіни. Підбігла колега:
– Олександра Павлівно, що з вами?
Працювати того дня не змогла. Керівництво поштового відділення було чуйним, підписавши заяву на кілька днів за сімейними обставинами, і Олександра почала збиратися в місто, де знаходилася школа-інтернат. Рейсовий автобус уже пішов, добре, що зупинилася машина і водій узяв супутницю.
Дізнавшись, куди й навіщо їде, підвіз до школи-інтернату. У жінки підгиналися ноги, коли ступила за хвіртку. До вікон припало кілька осіб, розглядаючи незнайому тітоньку. Каті серед них не було.
Її трохи пізніше запросили до кабінету директора. Увійшла і одразу впізнала її – жінку зі своїх снів. «Мама! Доню!!!» – кинулися одна одній назустріч…
Мама все просила у Каті вибачення, а вона, почувши драматичну історію, відповідала:
– Мамочко, я тебе не звинувачую, у тебе просто не було виходу.
…Минули роки. Катя виросла, вийшла заміж. Має гарну сім’ю, дбайливий чоловік, син. І весь цей час поряд була мама.
Допомагаючи дочці з малюком, Олександра Павлівна ніби надолужувала те, що втратила.
За своєю помилкою, вини чи дурниці це вже не мало значення. А ще не переставала дивуватися дочці, яка була вдячна навіть за випробування, пояснюючи, що за щастя треба платити. Обидві заплатили сповна. Що їм лишалося? Правильно бути щасливими!
Невелике пояснення. Це дуже давня історія. Сталася у невеликому місті. Але Катя, зараз уже доросла жінка, все пам’ятає до дрібниць. І через роки ні в чому не звинувачує свою маму, якої вже нема. Вона в неї була і потім довго була поруч, і це вважає головним.
