Дарина та її чоловік Євген приїхали на орендовану дачу першими. Дарина завжди була ініціаторкою таких поїздок: її кипуча енергія, щедро приправлена тривожністю, вимагала постійного контролю над усім на світі.
Поки Женя, ґрунтовний і неспішний, мов старий дуб, носив пакунки з машини, дружина вже метушилася по будинку, відчиняла вікна, перевіряла сіль на поличках і раз у раз заглядала в телефон.
Будинок їм дістався на славу: із просторою, зігрітою сонцем верандою та високим парканом, що відділяв подвір’я від лісу.
Дарині було тридцять два. Її шестирічний син Павлик уже встиг дослідити всі закутки на першому поверсі, а піврічна Лізонька мирно сопла в автокріслі.
— Женю, ти матрац виніс? — гукнула вона, поправляючи фіранку. — Неси на другий поверх!
Євген покірно потягнув речі нагору, а Дарина вивела Павлика на ґанок:
— Сиди тут і нікуди не йди. Чекаємо на гостей!
За годину підтягнулися інші.
Спочатку приїхала мамина найліпша подруга Таня з чоловіком Андрієм. Він працював шеф-кухарем, тому до будь-якого виїзду на природу ставився серйозно й привіз із собою цілу гору коробок із наїдками.
Тільки-но всі обмінялися теплими обіймами, як на подвір’я з вітерцем заїхав синій універсал.
Це були Юля та Денис. Юля — доглянута працівниця місцевого журналу, яка любила в усьому лад, а її чоловік Денис — навпаки, втілення творчого хаосу з бородою та у вицвілій футболці.
Тільки-но він відкрив багажник, звідти кулею вилетів мускулистий далматинець на прізвисько Бо.
Пес був суцільним згустком радості й енергії без жодних гальм. Він намотав коло подвір’ям, ледь не збивши з ніг Андрія, понюхав люльку з малою (змусивши Дарину збліднути) і переключився на Павлика, який з несподіванки сів просто в калюжу.
— Денисе, прибери його, він же дитину налякав! — Дарина схопила малого на руки, дивлячись на пса, як на вовка.
— Та він дружній, Дарино, просто дуже активний, — усміхнулася Юля. — Кінологи кажуть, йому корисна зміна обстановки.
— Прив’яжіть його до паркану! — не вгамовувалася Дарина, звикла до стерильності у своєму світі.
— Та нехай побігає, скине напругу. Прив’яжеш — тільки мучитиметься, — спокійно втрутилася Таня.
Суперечку перервав сам Бо. Він відчув неймовірний аромат запечених реберець, які Андрій саме діставав із контейнера.
— Ну ні, друже, це не тобі, — лагідно сказав кухар, піднявши м’ясо вище.
Бо крутнувся на місці й раптом зустрівся поглядом із Танею. Жінка не відсахнулася, коли величезний пес підлетів і поклав передні лапи їй на груди.
Вона просто завмерла, а потім лагідно запустила пальці в його жорстку шерсть на загривку.
— Ого, який красень, — щиро промовила вона. — Наче хтось пензликом розмалював.
Саме з цього моменту й почалася історія, про яку Дарина ще рік розповідатиме знайомим зі словами: «Уявляєш, яка безсердечна!»
Вечір плавно перейшов у застілля.
Євген розлив по чарках свою домашню настоянку, чоловіки чаклували біля мангала, жінки накривали на стіл. А Бо зробив свій вибір. Він ігнорував господарів, не зважав на Даринині зойки й повністю зосередився на Тані. Вона ж відповідала йому якоюсь особливою вдячністю.
— Ну чого ти до мене причепився, братику? Бігати хочеш? — примовляла вона, присідаючи навпочіпки.
Таня виходила на галявину і по-справжньому гралася з псом: кидала йому м’ячика, бігала, сміялася, коли той задерикувато гавкав.
— Ти з ним возишся більше, ніж із моїми шашликами, — добродушно жартував Андрій.
Дарина, яка сиділа під навісом із малою на руках, лише невдоволено морщилася.
— Боже, як з ним можна гратися, — скаржилася вона Юлі. — Від нього ж тхне собакою. А на дітей їй взагалі байдуже. Павлик кликав її погратися машинками, а вона відмахнулася: мовляв, почекай, я з Бо побігаю.
Юля лише знизала плечима. Вона давно помітила, що Дарина ставиться до Тані з якоюсь власницькою ревністю, вимагаючи, аби та завжди крутилася навколо неї та її дітей.
Ближче до ночі напруга зросла. Бо ніяк не вгамовувався і постійно тицявся мокрим носом у Танині долоні, вимагаючи продовження гри.
— Таню, та відчепися ти вже від нього! — не витримала Дарина. — Ми тут взагалі є чи як? Ти ж казала, що їдемо відпочивати, а сама весь час із собакою. Павлик так на тебе чекав!
— Павлик уже спить, Дарино, — тихо вставив Андрій. — Ми з ним чудово пограли в доміно вдень, поки ти малу купала. Усе гаразд.
— Гаразд?! — голос Дарини зірвався на крик. — Вона проміняла спілкування з нами на якогось пса!
У цей момент Бо відчув напругу і тихо, але виразно загарчав на Дарину.
— О, прекрасно! Ще й захищає! — пирхнула та.
Таня спокійно відпила води, подивилася подрузі просто у вічі й сказала:
— Дарино, давай ти зараз заспокоїшся. Ти втомилася, день був важкий. Але не вигадуй того, чого немає. Я граюся з Бо, бо мені це в радість. Він щирий, душевний хлопець, якому просто потрібна увага.
— А я, виходить, не душевна? — скипіла Дарина. — Мої діти для тебе — пусте місце! Ти поводишся так, ніби ми всі тут створені лише для твого комфорту!
— Твої діти, Дарино, — зітхнула Таня, — це твої діти. Я їх люблю, але не зобов’язана ставати для них нянькою на вихідних тільки тому, що ти так вирішила. Я приїхала відпочити, і цей собака мені допомагає розслабитися.
— Ну й відпочивай зі своїм смердючим псом! — вигукнула Дарина. — А я забираю дітей і їду геть!
До нічного від’їзду, звісно, не дійшло: Євген твердо сказав дружині «ні». Юля відвела Дарину в будинок, а Денис забрав собаку подалі.
— Не звертай уваги, — обійняв Таню чоловік.
— Та я й не звертаю, — з гіркотою відповіла вона. — Просто прикро. Цей пес — мов дитина, якій потрібна гра. А вона… вона просто звикла, що світ крутиться лише навколо неї.
Наступного дня Дарина була підкреслено холодною. Вона демонстративно ігнорувала Таню. Кульмінація настала перед самим від’їздом, коли чоловіки пішли вантажити речі. Дарина підійшла до Тані, яка наостанок чухала Бо за вухом.
— Ми з тобою більше не подруги.
— Дарино, давай поговоримо спокійно…
— Не треба! — в очах Дарини стояли сльози образи. — Ти показала, що для тебе пес важливіший за моїх дітей! За мене! Ти бігала за цим плямистим вонючкою, а не за своїм похресником! Ти просто безсердечна!
Таня повільно підвелася. Вона дивилася на жінку і бачила не давню приятельку, а чужу, озлоблену людину, яка сама вигадала собі образу й свято в неї повірила.
— Ти кажеш страшні речі, Дарино, — спокійно відповіла Таня. — Тобі здалося, що я маю розважати тебе і твою родину. Але я жива людина і маю право на власні радощі. Навіть якщо це — просто погладити собаку.
— Іди ти зі своїм собакою! — кинула Дарина і, схлипнувши, пішла геть.
За годину всі роз’їхалися.
Таня вирішила дати подрузі час охолонути. Але та не відійшла. Вона заблокувала Таню в усіх соцмережах, а Євген перестав відповідати на повідомлення.
Через кілька місяців Юля за кавою розповіла, що Дарина всім скаржиться: мовляв, її зрадили, промінявши дітей на пса.
Минув рік.
Якось Таня натрапила на допис Дарини в інтернеті: гарне фото з дітьми і довгий текст про «зраду близької людини заради хвилинних забаганок». Таня не стала дочитувати. Вона лише зітхнула, дивуючись тому, як легко люди переписують історію, і набрала номер Юлі.
— Привіт. Як там ваш Бо? Не хочете якось вибратися за місто? Посмажимо м’ясо, покидаємо м’ячика.
— Звучить як план! — розсміялася Юля. — Знову до собаки чіплятимешся?
— Обов’язково. Я дуже скучила за гарною компанією без істерик. І за вашим плямистим непосидою теж.
Вона поклала слухавку й назавжди видалила старе листування з Дариною. Не зі злості, а просто тому, що ця історія добігла кінця.
Ось таку життєву історію надіслала нам одна з читачок, а ми лише трохи надали їй літературної форми. Часом ми так сильно хочемо бути центром чужого всесвіту, що через власні очікування непомітно втрачаємо давніх друзів.
Цікаво, чи завжди варто чекати від близьких цілковитої відданості, забуваючи, що вони теж мають право на свої маленькі, нехай і незрозумілі нам, радощі?
