У приятельки Інни я буваю в гостях дуже рідко. І справи, і турботи, і відстань. Здебільшого зідзвонюємося і пишемо одне одному повідомлення у вацап.
А ще раніше, коли не було сучасних засобів комунікації, ми навіть листи одне одному писали. Так, знаєте, був такий анахронізм. Причому писали їх від руки на справжнісіньких зошитових аркушах за допомогою кулькової ручки. Ця розповідь звідти, з тієї епохи.
— Заміж виходжу, – зізналася Інна за два тижні до закінчення інституту, – ні, він звідти, з мого міста. На зимових канікулах познайомилися. Красивий!!! Очей не відірвати, так би і з’їла.
У мене на той час був уже однорічний синочок і гуляти на весіллі я не могла: і їхати далеко, і сина залишити ні з ким, і тодішній чоловік був проти. Занурившись роки на два кожна у свої турботи, ми трохи загубили одне одного.
А потім прийшов лист:
«Привіт! Скільки років, скільки часу пройшло! Як ти, я скучила за всіма нашими страшенно, особливо за тобою, закрутилася зовсім. У мене все чудово. Вадим дуже классний. Навіть не можу повірити, що він тоді вибрав мене, а не Любу. Приїхала б хоч колись до мене в гості, наговорилися б вдосталь».
На лист відповіла, розповіла про себе, про розлучення, про сина, про справи й турботи, обіцяла приїхати. Усе як завжди. Передала привіт Вадиму. Відповіді, щоправда, чекала півроку, ну це й зрозуміло: Інна завжди була не надто організованою. Починався наступний лист колишньої однокурсниці з кінця. З мого привіту Вадиму.
«Та який там Вадим? Козел він і більше ніхто. Ми розлучилися півроку тому. Він, виявляється, паралельно з Любою крутив увесь цей час, а мене вибрав, бо тато в начальниках, а в Люби – в пияках. Ось тепер нехай і живе з цією Любою. У мене зараз Сергій. Заяву подавати підемо. Ти не уявляєш, який він розумний. Я слухаю його і серце завмирає…»
Швидка зміна всього кардинально була цілком у стилі Інни, з Сергієм вони розписалися, але на весілля я знову не потрапила: чекала на другу дитину. А коли молодшому було 4 роки, нам з ним знадобилося обстеження в Києві, я списалася з подругою, яка жила під столицею, домовилася і приїхала до неї. І ось ми сидимо на її затишній кухні. П’ємо «чай», а син покладений спати у вітальні. І Інка плаче.
— Нічого в мене не виходить, – «чай» зробив свою справу, – Сергійко, та пішов він лісом через рік, цей Сергійко. Надто розумний. Скиглити почав, щоб машину на нього переписала, а то бачиш, йому соромно на машині дружини їздити. І працювати на базарі соромно, а я працюю. А він тільки їв. Сумки я сама тягала. А жерти смачно завжди хотів. Після Сергія ще Олексій був, із тим у РАЦС не ходили. Швидко розгледіла, що йому від мене треба: у нього після розлучення і свого кута не було, та ще й аліменти, а тут – пані при хаті й наметі на речовому ринку. Чому я така невдачлива, га?
Потік сліз перервав стукіт вхідних дверей.
— Аа, – махнула Інна рукою, – це Андрійко, сусід знизу, він не завадить, він кран прийшов робити. Я йому сама ключ дала, бо затопила його вже кілька разів.
Андрій виявився симпатичним і трохи сором’язливим нашим ровесником, він зганяв ще за одним «чаєм», купив тортик, зробив кран і скромно пішов.
— І чого тобі ще треба, – запитую я Інку, – киваючи в бік щойно зачинилися дверей, – одружений? Не одружений? Не туди ти, дорога моя, дивишся.
— Ти при своєму розумі? – відповідає Інка, – я з Андрієм на сусідніх горщиках у садку сиділа. А потім ми «в лікарню» грали, я все там уже бачила, чверть століття тому. І він у колготках ходив, і в чотири роки він напудив прямо в штани в садочку. Ну не можу ж я заміж іти за того, кого знаю як свої пʼять пальців. Він друг, радше подружка. Втішить, допоможе, сумки донесе.
Нетвердою, розімлілою від чаю рукою, я кручу біля скроні Інки своїм вказівним пальцем. Вона б ще як зʼявилась на білий світ згадала.
Лист прийшов через 8 місяців, точніше коротка телеграма:
«Виходжу заміж за Андрія. Весілля 19 серпня. Не приїдеш – буду ображатися»
На те весілля я приїхала, відклала всі справи і примчала. Інка вперше була серйозною, а от Андрій був відверто і відчайдушно щасливий.
— Ти поїхала, – сказала Інна, – а голова болить, – Андрій прийшов. Ми з ним ще по «чайку» посиділи. А тепер не п’ю, тепер дитину чекаю.
В Інни та Андрія зʼявилася донька. Торік вона школу закінчила, є ще й син, йому 10 років. Я милуюся цією парою на фото в соцмережах. Андрій такий упевнений, мужній, а поруч – несподівано м’яка Інна, яка розгледіла нарешті своє щастя просто під носом.
— Це тому, що на моє третє весілля ти приїхала, – любить повторювати подруга, – не з’явилася б знову і все, знову розлучення.
Ой, не бреши собі, Інно, зовсім не тому, просто ти вперто не помічала його тихої, спокійної турботи і відданого кохання всі довгі роки. У тебе в пам’яті були тільки бідолашні мокрі колготки. А щастя поруч, треба тільки озирнутися.
