Віру трусило. Роками збирана образа вирвалася назовні, і вона жбурляла ці страшні, отруйні слова просто в обличчя найріднішій людині.
Олена Федорівна стояла мовчки, закам’яніла. Кров відринула від її щік, залишивши на загострених вилицях лише мертвотну блідість.
Останніми місяцями доньку ніби підмінили: її дратувало все, кожне материнське слово відразу сприймалося вороже, а будь-яка дрібниця миттєво перетворювалася на гіркий докір і роздувалася до небес.
Доживши майже до сорока років, Віра раптом «прозріла». Вона нібито зрозуміла, яке «чудовисько» виховало її, таку ніжну й тонку натуру, і чому тепер їй так важко спілкуватися з людьми, а невдачі ходять по п’ятах. І знаєте, хто відкрив їй очі на цю правду?
Один такий собі модний коуч, гуру психології Данило. Високий, худий, із якимось шаленим, гіпнотичним блиском в очах, він умів залізти в душу. Його кабінет, від підлоги до стелі завішаний солідними дипломами в дорогих рамах, дихав авторитетом.
Цей мудрець швидко розклав життя Віри по поличках: усі її негаразди — родом із дитинства. Виявилося, що поганий сон — це через те, що мама рано будила до школи. А ниє в боці?
То це ж тоді, в далекому минулому, найбільше яблуко віддали молодшому брату! Будь-яка життєва прикрість тепер мала одне ім’я — мама. У голові Віри важким набатом гули спогади:
— Віро, не сутулься, вирівняй спину!
— Віро, твоє майбутнє у твоїх руках, треба вчитися!
— Віро!
— Віро!
Колись звичайні материнські переживання тепер здавалися їй жорстоким ламанням психіки. Хіба ж легко було завжди відповідати тим ідеальним очікуванням?
— Усе, годі! Ти більше не зламаєш мені життя! — Віра з такою силою гахнула кулаком по столу, що коробка з тортом, який матір принесла в гостинець, підскочила, і кремова троянда злетіла на скатертину.
— Доню, та схаменися! — Олена Федорівна злякано підхопилася, відсуваючи чашку з гарячим чаєм. — Що ж я тобі такого заподіяла?
— Вона ще питає?!
Віра зірвалася на вереск і забила кулаками по стільниці — диво-цілитель Данило завжди вчив не стримувати своїх емоцій.
— Ти розтоптала мене як особистість! Я через тебе й досі не можу стати нормальною людиною!
— Вірочко, заспокойся, ти ж дитину лякаєш, — матір втиснулася спиною в стіну, обхопивши руками малу Даринку, яка вибігла на крик із кімнати.
— Не смій торкатися моїх дітей!
Голос перейшов у хижий виск. Віра налетіла коршаком і вирвала доньку з материних рук.
— Пішла геть із мого дому! І щоб очі мої тебе більше не бачили!
Вона виштовхала матір за двері в самих лише шкарпетках, не давши отямитися, і жбурнула слідом старенькі, стоптані туфлі.
— Ненавиджу тебе!
А в спину Олені Федорівні, яка, спливаючи слізьми, спускалася сходами, полетів ще й той самий торт і недоїдене морозиво.
— Слухай, ну це вже якось занадто, — Віктор, кліпаючи очима з-під окулярів, розгублено чухав живіт під запраною футболкою.
— Заслужила! — важко дихаючи, відрізала Віра. — А ти чого раптом розхвилювався? Ти ж її завжди терпіти не міг!
— Одне діло недолюблювати, а інше — рідну матір за поріг викидати, — пробубонів чоловік і хутко сховався у своїй кімнаті.
Віктор і справді звик нарікати на тещу, бо так уже було заведено серед його кумів. Хоча Олена Федорівна була жінкою доброю: і подарунки приносила, і домашньою випічкою на вихідні балувала, і ніколи ні про що не просила.
Йому стало щиро шкода літню жінку, але перечити дружині він не наважився — останнім часом Віра стала просто некерованою.
У коридорі, скоцюрбившись на підлозі, гірко плакала Даринка. Дівчинка кинулася була за бабусею, але мати так сіпнула її за руку, що та впала.
— Ану не реви! — Віра штовхнула доньку ногою. — Іди вмийся, і щоб я тих сліз більше не бачила!
Вечір був остаточно зіпсований, і винна в цьому, звісно ж, знову була вона — матір! Віру аж розривало зсередини, руки свербіли подзвонити й вилити на неї ще відро бруду.
Але «великий» Данило радив обрубувати всі кінці одним махом. Мовляв, він сам колись викреслив матір із життя, і саме тоді на нього зійшло «просвітлення», яке звільнило його душу від кайданів гіперопіки.
Віра свято вірила своєму гуру, і мала на те неабияку причину. Пів року тому на плановому огляді сімейна лікарка подивилася на знімок і стурбовано сказала, що бачить у легенях якісь недобрі тіні.
Вона наполягала на повторному обстеженні, та Віра офіційній медицині більше не довіряла. Для таких справ у неї був Данило, який лікував усе гіпнозом, латав ауру, а головне — завжди знаходив корінь проблеми.
І той корінь швидко знайшовся!
Виявилося, коли Віра вчилася в сьомому класі, Олена Федорівна знайшла в її кишені цигарки, відшмагала ременем і зопалу кинула: «Не покинеш курити — згниють твої легені!».
І от, мовляв, час настав. Ті материнські слова зробили свою чорну справу, дарма що жінка відтоді жодної цигарки до рота не брала.
Диво-цілитель Данило пообіцяв зняти це «прокляття» за якихось сто тисяч гривень. Але перед цим Віра мусила назавжди зректися тієї, що прирекла її на муки.
Вночі жінка, ховаючись від чоловіка, дістала зі схованки гроші, відкладені на ремонт кухні, і спакувала їх у сумку. Ремонт почекає. Головне зараз — її зцілення.
***
А тим часом на іншому кінці країни Данило сидів на дивані й лагідно воркував по телефону. Він обіцяв неодмінно приїхати в гості, щойно назбирає грошей на квитки.
Даня був ідеальним сином: слав перекази, купував дорогі подарунки та возив маму на теплі моря.
— Даню, сонечко, не сутулься, тримай спинку рівно, — звично повчала його мама за пʼятсот кілометрів звідси.
Її сорокарічний хлопчик, довготелесий і незграбний, завжди соромився свого зросту. Данило невдоволено скривився, але слухняно випростав спину. Поклавши слухавку, він втомлено прикрив очі. Щодня він подумки клявся собі нарешті сказати їй:
— Досить! Я вже дорослий чоловік, відчепися зі своїм контролем!
Ці гнівні промови він годинами репетирував зі своїми довірливими клієнтами. Але наставав вечір, він знову брав телефон і покірно казав:
— Матусю, я так за тобою скучив…
***
А наступного ранку з міської лікарні почали обдзвонювати пацієнтів, яким «пощастило» зробити знімки на бракованій плівці. Апарат тоді дав збій, і на всіх результатах проступили ті самі моторошні плями.
Прізвище Яковенко було десь у кінці списку, тож Вірі зателефонують лише за тиждень.
Але чи це вже поверне їй здоровий глузд, чи вона й далі свято віритиме у свого рятівника?
Отак часто буває: шукаючи винних у власних життєвих негараздах, ми найболючіше б’ємо тих, хто нас любить безкорисливо і свято. Легше повірити солодкоголосому чужинцю, який вміло грає на наших емоціях, ніж взяти відповідальність за своє життя у власні руки. Мода на пошук дитячих образ мине, а от розбите серце матері склеїти вже навряд чи вдасться.
Цікаво, скільки ще таких сімей розіб’ються об хитромудрі поради чужих людей, перш ніж до нас прийде справжнє життєве прозріння?
