Настя розпрощалася з чоловіком чотири роки тому, коли їхньому синочкові саме виповнилося чотири.
Знаєте, як воно буває: спочатку обоє наче з ланцюга зірвалися, бачити одне одного не могли, а потім потроху вляглося, перебродило й осіло.
— Чому розійшлися? Та через той час, коли я вдома з малям сиділа, — з гіркою посмішкою згадує Настя. — Грошей вічно не вистачало, а в колишнього корона на лоба вилізла, аж очі затулила: я, мовляв, годувальник, я тут господар і право маю голосно гупнути по столу.
Ще якийсь час намагалися склеїти те розбите горщик, думала — стерпиться-злюбиться, почуття повернуться. Та де там! Образи так глибоко в душу в’їлися, що ніяким добром не відмиєш.
Коли Настя врешті зважилася на розлучення, а чоловік, хоч і покректав, та змирився, дихати стало легше.
Суд призначив аліменти на дитину, а їхню однокімнатну квартирку, яку купували на першому році спільного життя за допомогою батьків, продали без зайвих сварок.
Гроші чесно поділили, і кожен пішов шукати своєї долі.
Своє власне затишне гніздечко Настя облаштувала вже за рік після розлучення. Так склалося, що пішла з життя її мама, і вони з братом ділили спадок.
Настя до останнього була біля матері, доглядала її, а потім вирішила: не залишатиметься в батьківській хаті.
Не подобався їй той район, та й планування було якесь не до душі. Вона знайшла собі світлу двокімнатну квартиру, де й оселилася з синочком.
Колишній чоловік теж довго не парубкував — два роки тому знову одружився. Діток у новому шлюбі поки немає, тож він часто бачиться з сином. Та й колишня свекруха онука любить, забирає іноді на вихідні.
Хлопчик уже величенький, вісім років — з ним тепер і погуляти цікаво, і поговорити є про що.
І ось нарешті в Насті на серці теж почало розвиднюватися. З’явився в її житті чоловік. Стосунки ще зовсім свіжі, як травнева роса, тож вона не поспішає знайомити його з сином.
Вдома при дитині його не приймає, та й до нього їздити не випадає, хоч він і має де жити.
Зустрічаються вони зазвичай тоді, коли малий у батька чи в бабусі. Насті зручніше, коли він приїжджає до неї — у своїх стінах вона почувається спокійніше.
Було таких зустрічей всього кілька, аж тут виявилося, що «добрі люди» вже встигли все рознести по місту.
— У нас же місто не таке велике, як здається. Одразу знайшлися куми та знайомі в новому будинку, — сміється Настя. — Побігли до моєї колишньої свекрухи з новиною: мовляв, до твоєї невістки вже якийсь кавалер пороги оббиває!
Настя відхрещуватися не стала. А навіщо? Чоловік вільний, навіть одружений ні разу не був, вона теж жінка вільна — чому б і не зустрічатися?
Але з’ясувалося, що в колишньої свекрухи свої погляди на те, як має поводитися жінка «з причепом».
— Ти сама власноруч зруйнувала свій шлюб! — почула Настя замість привітання. — У тебе дитина, ти — мати! Поки онуку вісімнадцять не стукне, ти маєш про своє життя забути наглухо.
Настя не стрималася, аж язик засвербів: — То що мені, зашити все там суворими нитками?
— Зашивай, якщо інакше не можеш! — випалила мати колишнього чоловіка. — Але ніякої «особистої долі» в тебе бути не може. Сина на ноги постав, а тоді вже хвостом мети. Ось я, наприклад…
І почалася знайома пісня про те, як свекруха героїчно поклала своє життя на вівтар материнства.
Вона теж колись розлучилася, бо чоловік пив і працювати не хотів.
— У мене чоловік з’явився, тільки коли син до армії пішов! А до того я собі нічого такого не дозволяла. І ти не смій. Сьогодні один, завтра інший, а хлопчик росте. Ти хочеш, щоб йому в очі тикали, що мати в нього гуляща? Я більше онука з ночівлею не візьму, щоб ти дурницями не займалася!
Настя тільки розсміялася: ну й не беріть, мовляв.
Але таки не втрималася, щоб не вколоти: а як же колишній чоловік?
Він же вже два роки як одружений, йому, виходить, можна? У нього ж теж дитина є!
— Ти порівнюєш те, що порівняти неможливо, — гордо відповіла свекруха. — Мій син — ОДРУЖЕНИЙ! До нього не хто-небудь забігає, він живе із законною дружиною. Дай Боже, цей шлюб на все життя буде.
— Чекайте, — не вгамовувалася Настя. — А як же він одружився? Він з нею не гуляв, не закохувався? Просто на вулиці перестрів і одразу за руку до РАЦСу потягнув? Подали заяву, довів до під’їзду — і знову ні-ні до самого весілля? А за ті два роки, що ми розлучені були, він теж собі «на вузол» зав’язував? Не знаєте? Ну, то я в нього сама запитаю.
— Ну й нахабна ж ти, — процідила свекруха крізь зуби. — Навіть говорити з матір’ю свого колишнього чоловіка тобі має бути соромно! Мій син — чоловік, у них усе інакше. І дитина живе не з ним, а з тобою. Тож ти права не маєш.
Настя більше слухати не стала.
Тільки підтвердила, що так, вона нахабна, раз не хоче в монастир іти при живому синові. Подзвонила колишньому, попередила, що бабуся тепер онука з ночівлею не братиме.
Сказала, що він може бачитися з малим як і раніше, але щоб ніяких повчань про мораль вона більше не чула.
— Чоловік мало що зрозумів, — зізнається Настя. — Думаю, мати йому вже по-своєму все розтлумачить. У РАЦС я поки не бігтиму, але вихід знайшла. У колеги на роботі сестра-студентка шукає підробіток, тож буде сидіти з малим. Доведеться тепер мені до свого чоловіка їздити, а не його до себе кликати. Знайомити їх справді ще зарано, треба, щоб почуття перевірилися часом.
Ось так воно в житті: чомусь вважається, що жіноче щастя має неодмінно чекати в черзі, поки діти виростуть, а чоловіче — розквітає само собою, без жодних докорів сумління.
Ніби серце матері має перетворитися на камінь заради спокою оточуючих.
А як ви думаєте, чи справді жінка з дитиною має ставити на собі хрест, чи щаслива мама — це і є найкращий приклад для сина чи доньки?
