— А до мами дядько Олег заходив. Поки тебе вдома не було, — мовила донька батькові, позираючи на нього якось розгублено.
Їй було всього п’ятнадцять, але в голосі вже бриніла тривога, змішана з такою притаманною юності цікавістю. Батько наче задерев’янів. Здавалося, він зовсім не сподівався на таке почути, і обличчя його на мить перекосилося, ніби йому боляче кольнуло під серцем. Та, глянувши на дитину, він миттю опанував себе.
— Як це «заходив»? — перепитав він, намагаючись не видати свого хвилювання.
— Увечері. Вони довго сиділи на кухні, розмовляли. Я спершу думала, що то так і треба, але… вони мали такий вигляд, наче…
Дівчинка замовкла. Не договоривши, вона відвернулася до вікна, де за склом поволі починав сіятися дрібний вечірній дощ. Батько важко зітхнув. Перед очима промайнули останні місяці.
Зранку вона часто кудись ішла, а він залишався вдома, завалений справами по самі вуха. Кожен мав свій клопіт, своє життя, але зараз ця тонка нитка, що тримала їхню сім’ю, натягнулася так боляче, як ніколи раніше.
— Марійко, — почав він тихо, — ти ж мене знаєш. У нас із мамою зараз… ну, не все просто, чорна кішка між нами пробігла.
— Не все просто? — різко перебила його донька. — Та у вас майже нічого не лишилося! Чому ви не можете просто сісти й поговорити по-людськи?
Батько подивився на Марійку з невимовним сумом. Усі його спроби обійти гострі кути в шлюбі, уся ця тиха боротьба тепер розривали його зсередини гострими скалками. Але як пояснити це дитині?
— Ти ще не все розумієш, — вів він далі. — Іноді простіше мовчати. Іноді легше робити вигляд, що все гаразд, аби не розворушити лихо.
— Тату, — вона різко повернулася до нього, очі аж палахкотіли, — вони з мамою були разом, коли ти їздив у те відрядження? З дядьком Олегом?
Тиша в кімнаті стала такою густою, що, здавалося, її можна торкнутися руками. Батько раптом збагнув: ця розмова — той самий поворот, після якого вороття назад не буде. Він знав, що мусить бути чесним, бодай перед донькою.
— Так, — визнав він ледь чутно, і в кожному слові відчувався гіркий жаль. — Я й сам не збагну, як воно так сталося. Вона ніби… шукала розради.
— Розради? Ти це серйозно? А хто її мав підтримувати, як не ти?
— Вона почувалася самотньою, Марійко. Це не виправдання, ні, але так уже склалося. Я й не помітив, як ми стали зовсім чужими.
Ця розмова була для обох наче важкий іспит. Але несподіване зізнання не лишило жодного шансу на те, щоб і далі заплющувати очі. Марійка, міцно стиснувши кулаки, раптом випалила:
— Тату, я вирішила: якщо щось коїться, я хочу знати. Я маю знати правду про маму.
У цю хвилину батько побачив перед собою вже не маленьку дівчинку, а молоду жінку, готову глянути у вічі реальності, яка нищила їхнє сімейне гніздо.
— Добре, — промовив він, хоча на душі було тоскно. — Але пам’ятай, що знати правду — це теж нелегка ноша.
— Я готова, — впевнено кивнула Марійка, хоча всередині в неї все дрижало.
Вона не могла повірити, що її світ, такий стабільний і зрозумілий, насправді давно вже пішов тріщинами. Батько, дивлячись на неї, відчув і гордість, і страх водночас. Він знав: іноді істина може не зцілити, а зруйнувати все вщент.
— Що ж, — мовив він, намагаючись говорити рівно. — Я розкажу тобі все. Але будь готовою до того, що від деяких слів тобі може стати боляче.
Марійка кивнула. Вона розуміла: це чи не єдина можливість зрозуміти, що ж насправді діється в їхній хаті.
— Почнімо з того, що мама має свої біди, — почав батько. — Вона завжди була вразливою, а останнім часом зовсім замкнулася в собі. Я просто не знав, як до неї достукатися.
— І ти вирішив просто не звертати уваги? — з докором перепитала донька. — Навіть не спробував розпитати її?
— Пробував, — відказав він, і голос його напружився. — Але щоразу, як я хотів підійти ближче, вона відштовхувала. Я відчував, що вона не хоче впускати мене у свій світ.
— І тому ти лишив її наодинці з дядьком Олегом? — очі дівчини аж іскрилися від гніву. — Ти не думав, до чого це призведе?
Батько похнюпився, не маючи сили витримати її погляду. Він знав, що схибив, але слів, щоб пояснити свою помилку, забракло.
— Я не думав, що між ними все так серйозно, — нарешті витиснув він із себе. — Гадав, то просто давня дружба.
— Дружба? — Марійка гірко засміялася. — Ти й справді так думав?
У цю мить у двері подзвонили. Обоє завмерли. Батько відчув, що то дружина, і швидко підвівся.
— Я відчиню, — кинув він, намагаючись сховати хвилювання.
Коли поріг переступила мама, вона виглядала вкрай змученою, а в очах ховалася тривога. Олена одразу відчула напругу, що зависла в повітрі.
— Привіт, — промовила вона, силувано посміхнувшись, але та посмішка не торкнулася її очей. — Щось трапилося?
Батько з донькою перезирнулися. Марійка зрозуміла: зараз або ніколи. Вона зробила крок уперед.
— Мамо, нам треба поговорити, — голос її звучав твердо. — Ми знаємо про дядька Олега.
Олена застигла, з лиця спала вся фарба. Вона не чекала, що її таємниця так швидко випливе на поверхню.
— Звідки? — ледь чутно запитала вона, і голос її забринів від сліз.
— Я чула вашу розмову, — відказала Марійка, серце якої калатало, як навіжене. — І тато мені все розповів. Що у вас давно все шкереберть.
Мати подивилася на чоловіка, і в її погляді змішалося все: і страх, і провина, і якась затаєна злість.
— Я не хотіла, щоб ви дізналися отак, — тихо мовила вона. — Думала, сама з усім впораюся.
— Впораєшся з чим? — гірко запитав батько. — Зі зрадою?
Олена опустила очі. Марійка в ту мить відчула: їхнє життя вже ніколи не буде таким, як колись.
— Я не хотіла завдати тобі болю, — звернулася мати до чоловіка. — Мені просто… було дуже самотньо.
— Самотньо? — перепитав він, і голос його затремтів. — Ти ж могла прийти до мене!
— Я намагалася, але ти вічно був у справах, — відказала вона вже впевненіше. — Я не знала, як сказати тобі, що мені зле.
Марійка бачила, як між батьками розгорається пожежа. Вона не знала, як зарадити, але розуміла — це їхній бій, і вони мусять пройти його самі.
— Не знаю, як нам тепер жити під одним дахом, — промовила мати, і хоч голос її був тихим, у ньому відчувалася якась фатальна рішучість. — Я розумію, що все зруйнувала. І не знаю, чи можна це склеїти.
Батько стояв біля порога, і серце його стискалося від болю. Він до останнього сподівався, що все можна виправити, але тепер, коли правду виставили на світло, не знав, з якого боку підійти до тих руїн.
— Мабуть, ми зможемо, — сказав він нарешті, намагаючись триматися спокійно. — Але тепер — тільки по правді. Я більше не хочу жити в тумані та брехні.
Марійка стояла між ними й відчувала, як її звичний світ розсипається на друзки. Вона ж бо завжди думала, що батьки — то як дві половинки одного цілого, а виявилося, що це дві самотні людини, які загубили дорогу одна до одної.
— Я не хочу, щоб ви розходилися, — прошепотіла вона, і голос її здригнувся. — Я хочу, щоб ви були щасливі. Але для цього вам треба нарешті виплакатися і зрозуміти, що сталося.
Мати поглянула на доньку, і в її очах майнула безмежна любов і такий самий безмежний жаль.
— Не знаю, чи зможу я собі пробачити, — мовила вона. — Я не хотіла, щоб так вийшло. Просто шукала бодай крихту тепла.
— Тепла? — перепитав батько. — Ти могла знайти його вдома. Я завжди був поруч, та ти наче стіну між нами звела.
— Я не знаю, що тепер робити, — закрила обличчя руками мати. — Як усе це виправити…
У кімнаті запала важка мовчанка. Кожен розумів: попереду — довгий і тернистий шлях. Але, можливо, саме ця гірка правда і стане початком до справжнього прощення.
— Я буду поруч, — твердо сказала Марійка. — Я хочу, щоб ви знали: я вас обох люблю і готова допомогти, як зможу.
Батьки перезирнулися, і в ту мить дівчинка побачила: попри весь біль, вони все ще родина. І це зараз — найголовніше.
— Дякую тобі, доню, — м’яко мовила мати. — Не знаю, що б ми робили без твого гарячого серця.
— Ми спробуємо, — впевненіше сказав батько. — Будемо вчитися бути чесними. Навіть тоді, коли це нестерпно боляче.
Марійка відчувала, що напруга нікуди не зникла, але тепер у ній з’явилася надія. Крихітна, як перший пролісок, але жива.
— Я вас дуже люблю, — повторила вона. — І дуже хочу, щоб ми знову стали щасливими.
У ту мить вони всі троє зрозуміли: шлях буде нелегким, але це єдиний шлях до світла.
Отак буває: одна щира розмова може вщент розбити серце, а може й стати тим самим першим кроком до справжнього зцілення, коли кожен нарешті наважується скинути маску.
Чи траплялося вам колись відчути, що гірка правда, яка ріже без ножа, все ж краща за найсолодшу невідомість?
