— Привіт, моя люба, ну як твоє сімейне життя?
— Усе добре, – обережно відповіла Соня.
Мамі ж дай тільки привід зачепитися за випадково сказане слово.
— Це чудово. Обжилися вже на новому місці?
— Так, усе чудово, мамо.
— Ну й добре. Тоді чекайте в гості!
Соня ковтнула. Біда прийшла, звідки не чекали.
— У гості? Матусю, у нас плани… Робота…
— Та кинь! Не стану я вас відволікати! Просто побачимося, місто подивлюся, допоможу чимось. Загалом, квитки я купила, завтра вже приїду.
Соні довелося лише погодитися. Не казати ж мамі, що Соня не хоче, щоб вона приїжджала. Хоча, краще було б сказати.
Мама Софії у свої п’ятдесят три роки була дуже активною жінкою, яка все знала краще за всіх.
Вона любила роздавати непрохані поради, розбиралася абсолютно в усьому й вважала, що кожен повинен до неї дослухатися.
І, звісно, найбільше діставалося її доньці.
Вирісши з такою мамою, Соня була тихою та скромною дівчиною. Саме такою її й покохав нинішній чоловік Андрій.
Одружилися вони пів року тому. Звісно, більшу частину торжества організувала мама Соні. Їй же видніше, як буде краще.
А після весілля молодята переїхали до іншого міста – до Львова. Андрію запропонували гарну роботу, а Соня була тільки щаслива втекти від мами.
Тут вони взяли квартиру в іпотеку, витративши подаровані кошти на перший внесок. І жили щасливо. До сьогоднішнього дзвінка.
— Мама завтра приїжджає, – увечері розповіла Соня чоловікові цю страшну новину.
Він лише мовчки кивнув. Теща йому не подобалася. Йому було все одно, як вона себе, в принципі, поводить, але те, як вона принижує свою доньку, чоловіка обурювало.
Однак нічого говорити він не став. Хай там як, це була мама його коханої дружини. І потрібно її поважати. Хоча б намагатися.
Уже наступного вечора вихор на ім’я Антоніна Сергіївна ввірвався до будинку молодих.
— Ох, як у вас тут усе гарно, – цокнула мама язиком, мимохідь чмокнувши свою доньку в щічку. – Гарна квартира, мені подобається. А отут килима не вистачає.
— Мамо, ми не любимо килими, – усміхнулася Соня, глянувши на свого чоловіка.
— Авжеж? Ну, гаразд. Андрію, візьми мою сумку. Так, де я спатиму?
Квартира була двокімнатною.
Соня й Андрій, коли вирішували, що брати, подумали про майбутніх дітей.
Тому Антоніні Сергіївні було де зупинитися. Їй дістався диван у вітальні.
— Софійко, у мене спина болить, я з дивана встати не зможу. Давай ви з Андрійком поспите тут, а я в спальні. Поступися мамі ліжком на кілька ночей.
Соня знала, що краще не сперечатися. Вона точно програє цю суперечку, бо маминій майстерності можна позаздрити.
— Гаразд, мамо…
Андрій важко зітхнув і пішов на кухню. Хотілося на ці дні кудись утекти, але неправильно кидати дружину тут одну.
На диво, весь вечір Антоніна Сергіївна поводилася досить пристойно.
Не критикувала, не вимагала багато чого, не намагалася навести тут свої порядки. І Соня навіть трохи розслабилася.
Наступного дня їй та чоловікові було на роботу (чому вони були невимовно раді), тому Антоніна Сергіївна залишилася сама.
— Не хвилюйтеся за мене! Я містом погуляю, магазинами пройдуся. Усе чудово буде. А ввечері вечерю приготую.
Весь день мама не телефонувала, і Соня розслабилася остаточно. Але щойно вона зайшла до квартири, одразу зрозуміла, що мама у своєму репертуарі.
— Ти що, готуєш капусту? – скривившись, запитала Соня.
— Так, за новим рецептом! Тобі точно сподобається.
Софія похитала головою. Усе своє життя вона бореться з мамою через цю капусту! Соня її не переварювала. Точніше, організм їй пручався.
Коли мама все ж змушувала доньку спробувати, вже дуже скоро вона бігла до вбиральні, бо її шлунок не сприймав цей продукт.
Але щоразу мама вважала, що Соня просто вередує.
І от, начебто, її донька доросла, а мама все одно намагається її змусити полюбити ненависну капусту. Хоча є купа інших овочів, які Соня із задоволенням їсть. Але маму це не влаштовує.
— Я не буду, – відрізала Софія.
— Та ти спробуй! Ти такої страви ще не їла.
— І не буду, мамо. Я знаю, що буде далі: мене виверне навиворіт. Дякую, але ні.
— Доню, – суворо промовила мама, – я ж старалася.
— А навіщо? Якщо ти чудово знаєш, що я це не люблю? Хотіла сама поїсти, то їж. А я не стану. У світі мільйони різних страв, але ти вибрала ту, яку я не переварюю. Їж сама, мамо.
Весь вечір мама сиділа надута. Андрій поїв їжу тещі, але через силу. А Соню їй так і не вдалося переконати спробувати.
Наступний день Софія гадала, що ж її чекає сьогодні ввечері. Варіант, що все буде гладко, вона навіть не розглядала. Тому готувалася до найгіршого. Власне, вона знову ж таки з порога зрозуміла, що накоїла мама.
— Звідки килим?
— Я купила. Подобається?
— Ні, – чесно відповіла Соня.
— Я не розумію, ти вирішила всі дні мене ображати? – нервово сіпаючи ногою, запитала Антоніна Сергіївна. – Дивися, як затишно стало! Я ж для тебе старалася!
— Мамо, я ж сказала, що мені не подобаються килими… – Гаразд, – промовила Соня.
Для себе вона вирішила, щойно мама поїде, Соня комусь сплавить цей килим.
— Правда, тепер треба штори поміняти, – протягнула мама.
Соня різко обернулася. А що далі? І меблі мама вирішить змінити, посуд, декор? А потім їх вижене з цієї квартири? Зі спальні ж уже вигнала.
— Ти коли додому? – запитала донька.
— А що?
— Просто цікавлюся.
— Поки не знаю. Ще думаю. Вдома мені робити нічого, у мене відпустка. А тут я вам допомагаю. Ну, гаразд, мий руки й до столу. Не хвилюйся, сьогодні не капуста.
Соня засинала на незручному дивані й думала, як би вигнати маму. Так, звучить жахливо, але ще жахливіше те, що зараз відбувається.
Зрештою, вона вирішила просто потерпіти.
Не може ж у мами бути вічно відпустка. Та й напевно їй скоро набридне тут командувати, й вона сама поїде. Треба просто почекати…
Наступного дня був вихідний.
Усі сіли снідати, але розмова не клеїлася. Точніше, Антоніна Сергіївна саме базікала без упину, а Соня й Андрій похмуро мовчали.
— Сьогодні підемо з вами до музею! Хоч зі мною трохи до культури долучитеся. А ввечері до театру. Треба тільки подивитися, чи залишилися квитки.
— Я пас, у мене ввечері футбол, – відрізав Андрій.
— Нічого, почекає твій футбол.
— Ні, мамо, – втрутилася Соня. – Для Андрія це важливо. А я, якщо чесно, дуже втомилася на роботі, тому хочу побути вдома.
— Нормально так, – сплеснула руками Антоніна Сергіївна, – я до них у гості приїхала, а вони навіть зі мною час провести не можуть.
— Мамо, але ж я казала…
Жінка махнула рукою, перебиваючи свою доньку. Мовляв, неважливо, що ти там казала.
— Гаразд, сидіть удома. Я й сама розважуся. Тільки гроші мені поверни.
— Які гроші? – здивувалася Соня.
— Як які? Я продукти купила й за килим.
Соня несвідомо кинула погляд у бік передпокою, а потім знову повернулася до мами. Андрій мовчав, вирішив робити так, як скаже дружина. Не вистачало йому ще встрявати в ці розбірки.
— Гаразд, мамо. За продукти поверну, хоч мені й здається це дивним. У нас же була їжа, ми не просили нічого купувати. Але гаразд… А от за килим не стану.
— Соню, він коштує десять тисяч! Тобі не здається, що задорогий подарунок виходить?
— Подарунок? Мамо, я тобі одразу сказала, що ніякого килима мені не треба. Але ти знову вдала, ніби не чула мене, й купила те, що мені не потрібне! Щойно ти поїдеш, я його викину! Бо не хочу, щоб у мене на підлозі був килим!
— Соню, у тебе совість є?
— А в тебе? Забирай свій килим, він мені не потрібен.
— І як я його потягом повезу? Я старалася, вибирала…
— А не треба було вибирати! Або спочатку треба було в мене запитати, чи хочу я його, чи ні! І якщо ти вирішила викинути гроші на вітер, це твої проблеми. Я особисто витрачати їх на цю дурницю не стану.
— Зрозуміло, – крізь зуби промовила мама. – Я до тебе в гості приїхала, скучила. Намагаюся допомагати, а ти ось так от… Може, мені поїхати?
Мама навіть фиркнула. Вона чекала, що донька скаже, що не потрібно.
А потім вибачиться. Адже вона все це робила з (розповідь спеціально для сайту – рідне слово)найкращих спонукань, а Соня всього цього не цінує.
— Так, тобі краще поїхати.
— Що?!!
Мама похитала головою, ніби відмовлялася в це вірити. А от Соня вже встала з-за столу й пішла до передпокою. Там вона скрутила килим і поставила його біля дверей.
— Можеш із собою забрати, або я його на смітник віднесу.
— Ти серйозно виганяєш матір? Коли тобі потрібна буде допомога, я ж не приїду.
— І не треба.
Антоніна Сергіївна повільно, наче знущаючись, збирала свої речі. Соня була на межі, здавалося, ще трохи, й вона вибухне.
— Ну що ж, родичі, не очікувала я такого, – на прощання сказала мама. – Не думала, що донька виявиться невдячною, та ще й жадібною. Але я більше не лізтиму.
Прощавай.
Мама, гордо піднявши голову, покинула квартиру.
А Соня видихнула.
Вона заборонила собі плакати. Досить уже, час перестати приймати все близько до серця. До того ж вона чудово знала, що мама продовжуватиме лізти.
Знову й знову. І це просто перепочинок.
— І що з килимом робити? – запитав Андрій. – Невже на смітник нести?
— Ні, виставлю оголошення, що віддаю безкоштовно. Може, хтось і візьме.
Соня ще раз глянула на скручений килим, а потім пішла до спальні.
Нарешті вона спатиме на ліжку. І, нарешті, вона дала мамі відсіч.
Хай це всього лише виграна одна битва, але це вже немало. І, може, це змусить її маму хоч про щось задуматися. Хоча, дуже малоймовірно.
