— Ти що, у себе повірила? Вся помʼята, неохайна, ледача баба. Та на тебе ніхто не подивиться, крім мене!
— А ти сам? Від чоловіка тільки помітка у паспорті! Нічого не вмієш, тільки з друзяками хиляєш, а я на собі все тягну!
Крик стояв такий, що аж вуха закладало. Це все бачили й чули і випадкові перехожі, і сусіди. Та для цієї старенької п’ятиповерхівки такі “концерти” не були дивиною. Якось так вийшло, що в одному дворі зібралися всі “вершки” міста.
Ох і гуло тут все!
Місцевий дільничний давно вже махнув рукою і тільки мріяв, аби найстрашніше сталося не сьогодні, а коли він буде у відпустці або на лікарняному.
— Чуєте, це Саньок зі своєю свариться? — підморгнув пом’ятий дядько своїм друзям, що зібралися за столом на брудній кухоньці поверхом нижче, — зараз накричаться, і він до нас прибіжить!
Приятелі загоготали і, ніби змовившись, підняли різномасті чарки, наповнені біленькою. Застілля у них тривало вже другу добу. Засинали і прокидалися тут же. Хто на кухні, хто у коридорі, скрутившись калачиком, а хто в кімнаті, на продавленому дивані.
— Денисе, не лінуйся! За столом не сплять, а культурно відпочивають!
Господар квартири штовхнув у бік хлопця, що сидів, опустивши голову. Він був у цій квартирі від самого початку. Старші товариші, які знали толк у довгих посиденьках, так захопили його розмовами, закусками та міцними напоями, що хлопець забув про час і геть випав з реальності.
— Я не сплю, — сонно прошепотів Денис і потер обличчя руками, — що там, налито?
Хлопець машинально схопив чарочку і оглянув усіх, хто сидів за столом. Знайомі обличчя. Господар квартири, його брат, який приїхав погостювати тиждень тому і ще троє сусідів.
А ще, поруч із Денисом, сидів охайний чоловічок. Його акуратно підстрижене і причесане волосся було біле, як папір. Сорочка, застебнута на останній ґудзик, здавалося, була випрасувана пару хвилин тому. Обличчя бліде, але щоки аж горіли яскраво-червоним рум’янцем.
— Алергія? — п’яно поцікавився Денис.
— Ні. Це особливість організму, — охоче відповів чоловічок.
Денис похитав головою. Хто це? Раніше цього товариша ніколи не було в їхній компанії. Чийсь знайомий?
Але в такому разі він би брав участь у бурхливій розмові, а не сидів мовчки, дивлячись перед собою. Хоча ні, він дивиться не перед собою, а просто на Дениса.
— Денис, — простягнув руку хлопець.
Чоловічок теж представився, але в цей момент уся компанія за столом оглушливо розсміялася, і Денис все прослухав.
— Від нашого столу до вашого, — чоловічок звідкись дістав повну пляшку і поставив її на стіл.
Денис ніколи не бачив такої марки. Та й назва ніби дивна. І взагалі незрозуміло якою мовою. Ні, він, звичайно, не був поліглотом, але міг відрізнити англійську від китайської. А китайську від німецької. Господар квартири тут же схопив пляшку і, не дивлячись на чоловічка, відразу її відкоркував.
— Зажди! — Денис навіть трохи протверезів, — це якась гидота! Що тут написано?
— Яка різниця? — відмахнувся його приятель, — пий!
Денис поморщився, але проковтнув усе, що йому налили. Знову поморщився, видихнув і занюхав рукою. Хлопець знову глянув на чоловічка. Той сидів рівненько, тримав поставу і хитро посміхався.
А ще Денис помітив, що перед цим гостем не стоять ні тарілка, ні чарка. Ніби він не бере участі в загальному застіллі, а просто спостерігає.
— А ти хто? — нахмурившись, запитав Денис у чоловічка і, не дочекавшись відповіді, звернувся до всіх, — це хто?
Компанія замовкла, всі обернулися на Дениса, хтось усміхнувся, хтось похитав головою, але ніхто не відповів. Хлопець злякано підвівся зі стільця. Але голова тут же закружляла і в очах заіскрилось. Довелося сісти назад. Денис глибоко зітхнув і позіхнув. Йому здалося, що стало неймовірно холодно. Ніби на вулиці зима і хтось відчинив вікно.
Денис нахилився до чоловічка, який все так само з хитрою усмішкою спостерігав за тим, що відбувається, і запитав:
— Ти що тут робиш? Хто тебе покликав?
— А навіщо кликати? Усі й так знають, куди можна прийти… Аби не з порожніми руками.
Денис здивовано відсахнувся. Як він раніше не помітив, що гість абсолютно тверезий. І очі у нього такі серйозні. І страшні. Холодні, сірі, блищать, ніби дзеркало. Зате сам посміхається.
Від такої суперечності Дениса одразу занудило. Він якось підвівся і пішов у ванну. Провівши там близько пів години, хлопець вийшов. Йому стало набагато легше. Голова прояснилася. Захотілося додому і виспатися як слід.
— Мужики, я піду, — крикнув Денис.
Всі, хто сидів за столом, невдоволено загуділи.
— А на коня? — дивний чоловічок встав зі стільця і підійшов до хлопця.
Він дивився так, ніби готовий силою змусити його сісти назад. Денис позадкував, але тут його потягнув за руку господар квартири і посадив за стіл.
— Давай-но на дорогу!
Денис відмахнувся і спробував встати, але поруч знову опинився чоловічок і міцно схопився за зап’ястя хлопця. Він сам вклав у його руку нову порцію і з усмішкою кивнув.
— Я йду! — запанікував Денис і різко встав.
— Куди? У нове життя? — єхидно посміхнувся чоловічок і відпустив зап’ястя Дениса.
— У нове життя, — повторив хлопець і пішов у коридор.
Сил шукати свій одяг у нього не було. Та й взуття теж. Денис просто засунув ноги в перші-ліпші кросівки і відчинив двері.
— Зажди! — чоловічок знову наблизився до Дениса і простягнув йому пачку цигарок, — це я Юркові заборгував, віддаси йому. І ще передай, що я скоро і до нього зазирну.
— Якому Юркові? Не буду нічого передавати. Я піду!
— Іди, звісно. У своє нове життя йди, хто ж тебе тримає, — неприродно засміявся чоловічок, — але передай обов’язково. Він знати повинен!
Денис гикнув, узяв пачку і вивалився з квартири. У під’їзді тихо і волого. На вулиці пішов дощ. Хлопець сів на сходинки і опустив голову. Скільки він пробув у цій квартирі? А зараз котра година? Стемніло. Крізь маленькі під’їзні віконця видно оксамитове небо.
Денис сповз зі сходинок.
Йому скоріше захотілося опинитися на вулиці і підставити розпашіле обличчя холодному дощу. Але йти було дуже важко. Ніби він уві сні і кожен крок дається з великими труднощами.
Хлопець був готовий розплакатися. У нього не виходить!
Він не може спуститися. Ноги віднялися? Ні, працюють, пальці ворушаться. Та й голова ясна. Тільки так тоскно. Так погано, ніби він один у всьому світі.
І тіло просто не хоче рухатися, не слухається свого господаря. Воно страждає і просить залишити себе тут. Тому що сенсу немає. Ні в чому немає сенсу.
Денис раптом розлютився. Якщо він не може йти, то повзтиме.
— У нове життя, так! У нове, — підбадьорював себе хлопець, роблячи кожен рух на зло дивному чоловічкові. І на зло всім, хто залишився за столом.
Ось і двері під’їзду. Денис відчинив їх і виповз на вулицю. Свіжо. Вітер сильний. Тільки дощ закінчився. Хлопець робив глибокі вдихи, ніби йому належить надовго затримати подих і ніяк не міг надихатися.
Йти йому зовсім трохи. До сусіднього під’їзду. Але як було важко. Перевалюючись і крекчучи, Денис все-таки дістався мети. Однак піднятися він не зможе. Треба перепочити.
Хлопець сів на мокру лавку. А вітер тим часом розігнав хмари. Потім, заплутавшись у кронах дерев, оглушливо зашелестів листям.
Денис подивився на велику калюжу, де відбивався самотній жовтий місяць. Порив вітру розметав воду, роздробивши зображення на багато дрібних шматочків. Вони метушливо заворушилися і знову склалися в круглий місяць.
— О, Денисе! Здоров! А ти чого тут сидиш? Я думав, у вас традиційне застілля.
Хлопець повернув голову і зустрівся поглядом із сусідом. З Юрком. Денис поманив його пальцем і витягнув з кишені пачку цигарок, яку йому дав чоловічок.
— Тобі. Просили передати. І це… Він до тебе загляне скоро… А ти? Давно тебе не було видно, сам як?
— Серденько пустує. Зав’язав. І з цим теж, — кивнув Юрко на пачку, — але, гаразд. Візьму її. Не пропадати ж добру. Тим паче на шару.
Юрко кивнув Денису і пішов до себе. Біля під’їзду, з якого зовсім недавно виповз Денис, він пригальмував. Дістав пачку, понюхав. Прикурив. Постояв трохи, махнув рукою і пішов туди.
— А що вдома сидіти? Я вже краще до друзів! — Крикнув Юрко Денису і зник у під’їзді.
Денис подумки уявив, як його знайомий піднявся на потрібний поверх, як привітався з усіма і як сів за стіл. Уявив, як чоловічок посунув йому чарку і подивився на Юрка своїми страшними блискучими очима.
— Піду, — мотнув головою Денис і піднявся.
До своєї квартири він дістався швидко. Сили в нього з’явилися невідомо звідки. Відчинивши незамкнені двері, хлопець ввалився в коридор, зайшов у кімнату і впав на своє ліжко. У сусідній кімнаті його мати з полегшенням зітхнула і перехрестилася.
Денис проспав до вечора наступного дня. А прокинувся від плачу матері.
— Мамо? — хлопець миттю оговтався і схопився на ноги, — мамо, що сталося?
— Лихо, Дениско, лихо, — жінка поспішно витерла сльози і тут же посадила сина, — тільки ти зараз нікуди не ходи. Вдома залишайся.
— А в чому справа?
— Приятелі твої…
Мати розповіла Денису, що з його друзями, з якими хлопець провів останні два дні, трапилася біда. Коли Денис уже був удома, то жінка побачила у вікні знайомі сині відблиски. Швидка. Звичайно, вона приїхала в ту нещасливу квартиру. Потім приїхали і поліцейські. А за ними і інший спецтранспорт.
— Який спецтранспорт? Ти можеш до ладу пояснити? — пробурмотів Денис, хоча вже зрозумів, що сталося.
— Нам, сусідам, нічого до пуття не сказали. Але кажуть, що швидку викликали Юркові. У нього з серцем погано стало. Лікарі приїхали, а там двері навстіж. І… і не тільки Юрко, там усі вже… того… Ну, потім уже поліція приїхала. Весь день їх із квартири вивозили. Одного за одним… Одна машина від’їхала, друга приїхала. Всіх їх більше немає, Дениско. І Юрка, і господаря квартири, і брата його, і ще трьох сусідів.
— І чоловічка? — ледь чутно прошепотів Денис.
— Якого чоловічка? Ні, більше там нікого не було.
— Як це немає? Був же… Він мені для Юрка пачку передав, сказав, що загляне до нього. Мене не пускав… Усе вмовляв залишитися, — Денис підняв очі на матір і зойкнув, — мамо… Це була… була смерть! Так! Білий, зі страшними очима! Це був не чоловік! Його, здається, ніхто, крім мене не бачив!.. А він за столом сидів. Не їв, не пив. Дивився! Просто дивився! Він мене за руку схопив і не пускав!
Денис простягнув матері руки, і жінка схопилася за серце. На зап’ясті її сина була широка і рівна смужка червоного кольору. Ніби ремінець від годинника. Відмітина не була схожа на синець, скоріше на родиму пляму.
— Господи, Денисе, що це?
— Я зі смертю за одним столом сидів. Це його відмітина. Значить, я його мета, — прошепотів Денис, — але я не хочу, мамо! Не хочу. У мене ж усе життя попереду, так?
— Дениско, — жінка заплакала, обіймаючи сина.
Хлопець сповз на коліна і відчув, як з його очей полилися сльози. Гарячі струмочки стікали по щоках і падали на поділ маминої сукні.
Вона теж опустилася на підлогу і пригорнула сина до себе. Тихий плач Дениса перейшов у судомні схлипування, потім у гучні ридання.
Вже пів року хлопець був тверезим.
Він уникав своїх дружків і щосили тримався за нову роботу. А коли ставало зовсім несила, то дивився на своє зап’ястя. Ця червона відмітина не давала йому розслабитися.
Нагадувала, що за ним спостерігають. І варто тільки дати волю своїм згубним звичкам, як знову опинишся за столом зі смертю. І вже тоді вона точно не відпустить.
Не попросить комусь передати пачку цигарок, не забере цього іншого замість Дениса.
Так хлопець і жив, постійно борючись із собою, поки ця боротьба не переросла у звичку і не стала чимось буденним. Тоді Денис став помічати, що відмітина блідне. Вона стала потихеньку зникати з його зап’ястя.
Але повністю слід, залишений смертю, зник тільки через десять років. У той день Денис дізнався, що його дружина чекає дитину.
— Нове життя. Ось воно, нове життя. Я не просто пішов у нове життя. Я сам його створив!
Денис подивився на відмітину. Вона зблідла ще сильніше, а потім і зовсім зникла.
Кажуть, що доля — річ примхлива, і ніколи не знаєш, які випробування вона готує.
Ця історія, схожа на казку, показує, що навіть перед обличчям найбільшої спокуси, людина здатна знайти в собі сили, щоб змінити своє життя.
Іноді доля дає нам не просто урок, а справжній знак, який вказує, що пора зупинитися і розвернутися в інший бік. А у вас були такі моменти, коли відчували, що життя дає вам другий шанс?
