Після розлучення з дружиною Захар із села поїхав до іншого міста. Шкода було сина Артемка, але терпіти витівки дружини Тетяни набридло.
Коли стали жити разом, Захар раптом зрозумів, як помилився. Тетяна перетворилася з милої дівчини, з якою він зустрічався близько року, на справжню «фурію». Усе їй було не так.
— Захаре, вставай, нагодуй худобу, — командувала вона зранку-рано, сама була лінива й любила поспати.
З перших днів так повелося в їхній родині. Тетяна командувала, Захар виконував усі вказівки.
А вона ще й чіплялася: не так зробив, не так прибрав, не помив брудний посуд, не так підмів на подвір’ї, попри те, що чоловік працював, а вона не захотіла.
— Ти ж бачиш, я дитину чекаю, працювати не піду, берегти себе буду і дитинку нашу.
Коли у родині зʼявився син Артемко, більше половини своїх обов’язків Тетяна переклала на чоловіка. Ночами не хотіла вставати до сина.
— Тетяно, вставай, голодна дитина, — будив Захар рано-вранці дружину, коли сина не міг заспокоїти, а вона хоч би що спала, з гармати не розбудиш.
Прожив Захар із Тетяною шість років і покинув її. Шкода було сина, але вже терпіння скінчилося, боявся, що підніме на неї руку. Провокувала Тетяна чоловіка на кожному кроці.
Поїхав до друга в місто, подав на розлучення. Влаштувався в будівельну організацію, вдалося навіть орендувати гарну квартиру.
Незабаром Захар одружився зі своєю колегою й перейшов жити до неї. Так і живе з нею давним-давно.
Сина Артемка не кидав, платив справно аліменти, спілкувався, підтримував, а коли той одружився, навіть був у нього на весіллі й подарував їм солідну суму на власне житло. Дуже йому сподобалася Марина, дружина сина.
— Скромна, гарненька Марина, молодець син, гарну дружину собі вибрав. Не те, що я тоді одружився на Тетяні, начебто й вродлива, думав, «відхопив» щастя, а воно он як виявилося… Одразу ж після весілля й показала себе: злісна й лінива, — думав Захар, сидячи за весільним столом.
Так Артемко з Мариною опинилися в місті. Вони з одного села. Марину в дружини синові запропонувала Тетяна. Бачила, що дівчина спокійна, скромна, та й гарна собою, ніжна.
Артемко був на три роки старший за неї, він вже працював, коли Марина закінчувала школу й збиралася вступати до інституту. Але тут поруч опинився Артем, упадав гарно, ромашки дарував і цукерки. Повірила у справжнє кохання.
— Який Артем уважний, — думала Марина й розповідала матері, що подарував їй він.
— Доню, ти вперше закохалася, тобі й здається все в рожевому кольорі. Артемко весь у матір, у Тетяну. Не хочеться мені, щоб ти заміж за нього пішла.
Як у воду дивилася мати. Запропонував Артем їй заміж, а вона від щастя одразу й погодилася. Запропонував, але з умовою.
— Нікуди вступати не поїдеш, нема чого там крутитися перед іншими, вистачить тобі й школи.
У самого було дев’ять класів, тому не хотів, щоб дружина була з освітою. Із перших днів сімейного життя Артем став «дорікати» Марині в тому, що вона «забита» сільська «курка».
Він же бачив уже світ, працював трохи у місті на будівництві і вважав, що набагато розумніший за дружину.
Мати Марину попереджала, що не такий чоловік їй потрібен, але вона не послухала.
Правда, зрозуміла, але пізно. Єдина радість була в тому, що вони незабаром поїхали в місто від ненависної їй Тетяни.
Свекруха одразу ж вирішила «поставити невістку на місце» і зранку починала її гнобити, скандалити, називати невміхою, нікчемною, хоч Марина й старалася. Але Тетяна така людина, нічим не догодити, таким був і син.
Марина засмутилася, коли дізналася, що Артем одружився з нею не через кохання, а за вибором матері, це вона її «пригледіла» синові.
Її просто вибрали, як відповідну овечку, але коли вони зібралися переїжджати в місто, зраділа, що житимуть окремо від свекрухи, і вона зможе розтопити серце чоловіка.
Артем принижував дружину постійно.
— Ти сільська курка, живеш завдяки мені в царських хоромах, — це він називав невелику двокімнатну квартиру, за яку ще не всі борги були повернуті. — Ти не вмієш розмовляти з людьми, незграбна, — дорікав він дружині, хоча їй не було в чому дорікнути.
Артем виявився копією своєї матері: такий самий холодний, лінивий, злісний і зарозумілий. У гостях міг спокійно на очах дружини фліртувати з іншими жінками.
Марина намагалася довести Артему, що вона дуже добре навчалася в школі.
— Якби не ти, я б навчалася в інституті, це ти мене не відпустив вступати, — говорила вона йому.
— Правильно й зробив, що не відпустив, нема чого ганьбитися, — кричав чоловік, але в чому ганьба, вона так і не розуміла.
Постійно знаходив промахи дружини, причому переконував її й переконав так, що Марина сама поступово повірила у свою нікчемність.
Особливо вона губилася, коли він звинувачував її в тому, що вона не може подарувати йому дитину. Вона переживала, зверталася до лікаря.
— Ви здорові й діти у вас обов’язково будуть, — сказала лікарка після огляду та аналізів. — Настане час і і все станеться природньо, — заспокоїла її.
Але Марина з чоловіком прожила вже п’ять років, а дитини так і не було.
Артем на той час вже працював вахтером у гуртожитку, отримував небагато, а вона маляром. Він вважав, що в нього важка робота, не те що в дружини, пензликом махати.
Іноді Марина думала:
— А може це й на краще, що в нас немає дітей. Хіба повинні діти рости в такій родині, де тато маму не кохає, а тільки принижує щохвилини. А може мені розійтися з Артемом. Ой, а куди я піду? Я ж не вмію нічого. У село до батьків не повернуся, дім маленький, там ще два брати молодші. А тут окрема квартира.
Артем прийшов після зміни й повідомив дружині.
— Купив квитки, бо заходив на вокзал, у мене теж відпустка, поїдемо відпочивати в село до матері, — він простягнув квитки дружині, та поклала на стіл.
— Навіщо поклала на стіл, загубляться ще, — «буркотливо» сказав Артем, узяв квитки й кудись прибрав. Марина в цей час вийшла на кухню.
Через два дні приїхали на вокзал. На свій потяг запізнилися, а до наступного було ще п’ять годин. Нікого не було на пероні: ні пасажирів, ні бабусь із пиріжками та насінням.
Лише вони удвох сварилися, поставивши свої сумки на привокзальну лавку. Щоправда, неподалік за кущем бузку стояв ще один молодий чоловік, у робочій формі залізничника.
Лаявся Артем злісно, а Марина мовчки ковтала сльози.
— Ти не могла вчора квитки приготувати? Чому я все повинен робити, якщо твої курячі мізки не міркують, це не привід позбавляти нас відпочинку. Ти маєш бути вдячна мені й моїй матері, що ми тебе витягли з багнюки, терпимо тебе й годуємо, — кричав чоловік голосно.
Марина несміливо глянула йому в очі:
— Ти ж сам забрав квитки й засунув кудись, я їх більше й не бачила.
Вони перед виходом кинулися їх шукати, але так і не знайшли. Артем забув, куди їх засунув машинально, тому поки шукали, поки їхали на вокзал, запізнилися на свій потяг.
А щодо відпочинку, то Марина й не рада, що вони їдуть до свекрухи у відпустку.
Мати жаліє свого сина:
— Бідненький синку мій, втомлюєшся на роботі, відпочивай, відпочивай.
Зате невістку завантажувала по повній: город великий, господарство. Коли Марина приїжджає із села додому, вона щаслива. Відпочиває від свекрухи.
Вдома, звісно, теж не цукор. Марина отримує зарплату, і вона одразу опиняється в руках чоловіка. Потім на продукти доводиться випрошувати, щоразу вислуховуючи:
— Куди гроші поділа, марнотратко й нахлібнице. Живеш тут у моїй квартирі. Це мені батько подарував більшу частину коштів за неї, та й борги ще на мені.
Артем трохи затих і пішов до каси по нові квитки.
Марина дивилася в спину чоловікові, що йшов, і звично витирала сльози.
— Чому мені дістався такий чоловік? Удома в нас тільки радість і кохання було, тато з мамою ніколи не сварилися, дбали про нас і одне про одного. Я навіть і не підозрювала раніше, що буває інше життя. Я завжди була слухняною, батьки ніколи мене не лаяли. Мріяла про таку ж щасливу родину, а отримала зовсім інше.
Марина задумалася, їй було образливо за себе, за всі приниження, які вона постійно чує від чоловіка.
— Привіт, — почула вона за спиною тихий голос.
Вона різко обернулася й побачила високого міцного хлопця, який дивився на неї добрим і теплим поглядом. У його очах застиг якийсь біль.
— Цей тиран твій чоловік? — запитав він, примруживши очі.
— Так, чоловік, — сумно відповіла вона.
— А хочеш, я його зараз провчу, щоб не ображав тебе. Я випадково все чув, як можна терпіти це?
Марина заперечливо замотала головою.
— Шкода, а він заслужив. Чому він так із тобою. Я ж бачу, що ти спокійна і гарна, як фея, ти справжня красуня, ніжна й добра. Якби ти була моєю дружиною, я б тебе на руках носив. Шкода, що ти не моя дружина, — він говорив дуже переконливо й упевнено.
— Я — Дмитрик, а ти?
— Марина, — відповіла вона тихо.
— А давай утечемо. Я тебе не ображу, повір, не бійся. Ти мені сподобалася з першого погляду, моє серце не помиляється. Ти тут хоч у кого запитай, усі скажуть, що Дмитрик і мухи не образить. Давай утечемо. Ти не повинна так страждати, ти не заслужила цього.
Марина слухала спочатку насторожено, а потім заусміхалася.
Ніколи їй ще не було так легко й добре, навіть не хотілося думати про чоловіка, про те, що він зараз повернеться й продовжаться знову приниження, усе це безглузде й скандальне сімейне життя.
Одні образи й туга, і так до кінця життя.
— А якщо я зараз погоджуся, ти мене не кинеш потім?
Але Дмитрик замість відповіді, схопив Марину за руку, вона ледве встигла вхопит свою сумку з лавки, у якій лежали її речі. Артем принципово свої речі складав в окрему сумку.
Вони бігли не озираючись. Нарешті звернули за ріг і зупинилися. Дмитрик усміхався.
— Ну як ти, дружино?
— Нормально, — відповіла вона радісно, а він підняв її на руки й давай кружляти. — Ой, відпусти, голова закрутилася, — сміялася вона щасливо.
Дмитрик упевнено вів Марину за руку містом, обоє були задоволені та щасливі. І їм абсолютно було не до Артема, який оскаженілий, не побачив свою дружину там, де залишив.
Стояв, озираючись на всі боки, злий, роздратований, ще не знав, на кому зірвати свою злість.
Дивився на свою сиротливо стоячу сумку на лавці.
Артем ніколи не зрозуміє, чому втекла від нього дружина, вони з матір’ю лаятимуть її, цю нікчемну «курку», яка не оцінила своє щастя.
Марина з Дмитриком прожили довге й щасливе життя, виростили трьох чудових синів, і ніколи не згадували про те, що було до тієї самої лавки.
Жили у великому будинку дружно й щасливо, Дмитрик не обманув свою улюблену фею.
💌 Від редакції: Чи буває щастя раптовим?
Ця історія — справжній доказ того, що іноді доля дає нам другий шанс саме тоді, коли ми вже готові змиритися з гіркою правдою.
Здається, справжнє кохання знайшло Марину лише тоді, коли вона наважилася залишити все, що її принижувало, бо ж «Краще гірка правда, ніж солодка брехня».
А ви, любі читачі, вірите у те, що можна зустріти своє щастя за одну мить, у найнесподіванішому місці?
