«Викинув, — мало не плачучи, розповідає Антоніна подрузі. — Усе зібрав і відніс на смітник рано-вранці, поки ми ще спали. А потім запропонував мені просто здати в магазин ті черевики».
— Здуріти можна! Як це — здати? А ходити тобі в чому? У дірявих? Нехай і просто — до крамниці чи в дворі з дитиною погуляти? І взагалі, як це викинув? Він знає, на яких умовах тобі віддавали речі?
Може, з умовою повернути, коли малі стануть? І якщо чоловік не може заробити на нормальний одяг ані дружині в декреті, ані дитині, то чого він, вибачте, носом крутить і вдає із себе господаря? Свої нові черевики він теж назад у магазин здасть? Щось я не пам’ятаю, щоб він щось здавав.
Антоніні зараз дуже гірко.
Ще б пак: усвідомити, що ти живеш із домашнім «божком» і тираном, коли ти в декреті, дитині лише рік, діватися особливо нікуди, а кредит на житло взятий з мінімальним внеском і лише два роки тому.
— Навіть якщо продати квартиру, то нічого путнього на гроші, поділені на нас двох, не купити. Тупо знімати якийсь час, а жити на що? На копійчані аліменти? — ставить Тоня запитання в нікуди.
Антоніні 27 років, із Дмитром вони 5 років разом, два роки тому, перед тим, як узяти квартиру в кредит, розписалися. На перший внесок заробляли удвох, мешкаючи на орендованій квартирі.
Мати Дмитра принципово не допомагає, матері Тоні не до доньки: у неї повторний шлюб, і є син від другого чоловіка, йому 6 років.
Власне, через вітчима Антоніна так рано з дому й вислизнула. Ні, Діму вона любить. Любила. Тепер уже й не знає, в якому часі говорити про свої почуття, бо надто стрімко все останнім часом змінюється в їхньому житті.
Коли вони ще не були розписані, жили разом, збирали на «сімейне гніздечко», кожен мав, вважайте, по дві роботи. Бо було непросто і оренду платити, і жити, і гроші відкладати.
Перед самою купівлею спільної квартири чоловік свій підробіток втратив, а він в нього був досить грошовитий, тож стало важко.
Але Тоня теж непогано була влаштована, до того ж, вона підробляла з дому.
Не Бог знає які гроші, але все ж — підмога для сім’ї. До планування дітей ставилися свідомо, чоловік дуже хотів дитину. Зʼявився син, Дмитро був щасливий і гордий, над сином чоловік просто «труситься».
Може і погуляти з ним вийти, і спати вкласти, із задоволенням купає, годує, грається з малюком.
Як до батька, у дружини до Діми претензій немає. А ось, як до чоловіка… Багато. І саме після появі у родині сина. Перші місяці малюк «дав їй жару». Плакав багато, часто, спав на руках і дуже нетривалий час.
Тоня думала, що через кілька тижнів вже повернеться до свого підробітку, але куди там!
— Я ж увесь день сама, Діма приїздив лише ввечері, а підробіток удень, коли всі працюють, бо треба бути на зв’язку. А яке там, якщо в мене фоном плач немовляти, — сумно хитає головою Антоніна.
— Та ти, загалом, не зобов’язана! — переконана подруга. — Ти ж у законній відпустці по догляду за дитиною. Якщо вже Діма не хоче знову підробіток шукати, то чому ти маєш надриватися?
Антоніна спробувала знову працювати з дому, коли дитина підросла, — не вийшло. То в малюка кольки, то лізуть зубки, то він почав повзати, то намагався ходити. Не до роботи.
Це лише нервуватися й упускати все одразу: і дитину, і роботу. Тільки Дмитру категорично не сподобалося, що дружина тепер «сидить у нього на шиї».
Починалося все так: спершу на слова про те, що їй потрібен якийсь одяг, чоловік відповів сакраментальне: «А куди тобі ходити, ти ж удома сидиш». Потім чоловік почав критикувати її витрати на шампунь, на купівлю білизни. Потім і зовсім вибухнув:
— Так, мені потрібні джинси й куртка. Тобі? Ти навіть пальцем не ворухнеш, щоб у нас гроші були. Сіла й сидиш, як зручно! Так, я собі куплю нові речі. Ти — ні. Тобто, не купиш, якщо на них не заробиш. Я гроші не малюю, Тоню. Підробляти мені? Гробити себе, щоб ти сиділа й ногою хитала? Ні, люба, так не буває.
Я кредити плачу, їжу купую. У тебе допомога на дитину? Вона належить нашому синові. Ось йому й купуй черевики та все інше. А на себе ти не заробила.
Та й нікуди тобі ходити. Шкарпетку потовще і в старих черевиках проходиш, зими зараз м’які. А якщо мороз — сиди вдома.
Тоня була ошелешена цими словами. Отримавши за тиждень виплати, замовила в інтернеті найдешевші черевики, бо в осінніх було слизько і запросто можна було «навернутися», а старі зимові вже «наказали довго жити» — підошва тріснула одразу на обох, ремонтувати — за ціною недорогої нової пари.
Тут ще й подруга подзвонила, у неї синові два з половиною, новий комбінезон на зиму купувала, а старий запропонувала Тоні. Чудова річ, яскрава, виглядає чудово.
Та й хіба мала дитина встигне його зносити до непривабливого стану?
Ця ж подруга порадила одну з груп, на кшталт «віддам за смаколик». Тоня два дні сиділа, перебирала оголошення, а потім їй привезли цілий пакет усього: взуття, іграшки, костюмчики.
Усе в дуже пристойному стані, добротне. Навіщо малюкові нове, якщо за рік воно вже піде на викид або точно так само буде передано комусь іще?
Тільки Дмитро виявився з цим не згоден. Побачив у Тоні нові черевики, поцікавився походженням дитячих речей і розлютився:
— Ти собі зі смітника підбирай, хоч контейнерами. Або шукай речі, хто «задарма» віддасть. А мій син у лахмітті ходити не повинен! Ти витратила на себе гроші дитини! На собі економ, скороти свої витрати, почни, нарешті, на свої потреби хоч трохи заробляти!
Сварилися весь вечір, а вранці чоловік усе, що «добула» дружина, відніс на смітник. Добре ще, що залишилися ті самі черевики, які чоловік вимагав здати назад, якщо є в них термін повернення.
Звісно, нікуди повертати нічого Тоня не стане. Є ризик, що чоловік викине її річ, але це вже — дно. Тепер перед жінкою питання: що робити далі.
Гроші на речі дитині вона, звісно, позичить, знайде, але… Проблеми це не вирішить. Із чоловіком Тоні залишатися хочеться дедалі менше. Навіть якщо вона знову почне підробляти, пробачити таку поведінку важко.
— І дверима не грюкнеш, — скаржиться вона подрузі. — Якось треба дотягнути до того моменту, коли можна буде піти. А поки… не знаю ще як, але буду збирати «подушку безпеки» і терпіти.
📝 Підсумок від редакції
Як часто буває, що після народження дитини міцне, на перший погляд, сімейне життя дає тріщину. У Дмитра, схоже, грошові труднощі перетворили його на домашнього тирана, який не зважає на втому й самопожертву дружини, а лише на те, що вона «сидить на шиї».
Викинути дитячі речі на смітник — це не просто нетактовність, це відверта зневага.
Як вважаєте, чи варто жінці, перебуваючи в декреті, терпіти таке ставлення, навіть якщо вона разом із чоловіком узяла кредит? І чи може справжній господар так ображати дружину, яка тимчасово присвятила себе дитині?
