— Ти тільки розкинь мізками, сину! От ти хвалишся, що Маріччина мама тобою натішитися не може, каже доньці триматися за тебе обома руками. А чому, питається? Та тому, що ти при квартирі, маєш твердий ґрунт під ногами! Пом’яни моє слово: тільки-но ви поберетеся, незчуєшся, як теща отабориться на твоїй кухні

Днями єдиний син Віри Юріївни привів до батьківської хати дівчину — знайомитися. Сказав, що наміри в нього серйозні, планує створювати сім’ю.

З того вечора жінка геть втратила спокій, бо майбутня невістка викликала в неї, м’яко кажучи, змішані почуття.

— Ми ж про цю Марічку майже нічого не знали, — бідкається Віра Юріївна. — Знали тільки, що в Остапа є дівчина, зустрічаються місяців вісім. Він показував фотографії, казав, що живе вона вдвох із мамою, бо батьки давно розлучені.

Ну, думаю собі, мила дівчинка, працює десь у конторі менеджером. Але як прийшла вона до нас у гості на чай, то таке почало з’ясовуватися…

— А що з нею не так? — дивуюся я.

— Із самою Марічкою — ще пів біди. Хоча, знаєш, як у народі кажуть: яке коріння, таке й насіння. А от мама там… Одне слово, ми з чоловіком просто хапаємося за голову від такого майбутнього родичання.

І Остапові я, не добираючи слів, усе як є виказала. На пальцях розклала, чим йому та сімейна ідилія з Марічкою обернеться.

Остап у Віри Юріївни та її чоловіка — один-єдиний, як світло у вікні.

Так склалося життя: дуже хотіли подарувати йому братика чи сестричку, але не судилося. Двічі жінка була при надії, та обидва рази закінчилися гіркою втратою, а потім Бог і зовсім не дав діточок.

Спершу батьки страшенно каралися через це, а потім вирішили: нехай один син, зате вони віддадуть йому всю любов і забезпечать усім найкращим.

— І найкращі репетитори, і відпочинок на морі, і я всі роки в батьківському комітеті крутилася. А ще спортивна секція, англійська, поїздки за обміном, згодом — машина й квартира, — перелічує Віра Юріївна, загинаючи пальці.

— Ми з чоловіком заробляємо непогано, тож у майбутнє нашого Остапа вкладали душу і кожну вільну копійчину.

Треба віддати належне: хлопець, попри таку щільну материнську опіку, виріс зовсім не розпещеним.

Відмінно вчився, зараз багато працює. Остапові вже двадцять сім, він самостійно поміняв автівку, яку батьки дарували на двадцятиріччя, на новішу модель. Зі смаком обставив свою двокімнатну квартиру новенькими меблями та технікою.

На роботі його цінують: він талановитий айтівець, керує цілим відділом, розробляє програми для серйозних компаній. Дівчата в житті Остапа, звісно, крутилися, але то все були легкі захоплення, нічого серйозного.

Аж поки він не зустрів Марічку.

Дівчина влаштувалася в компанію-партнер працювати офіс-менеджером. Якщо по-простому — звичайною секретаркою. Двадцять три роки, висока, струнка, як берізка, з довгою русявою косою і щирою усмішкою.

Остап раптом почав шукати сотні приводів, аби частіше забігати до тих партнерів у справах.

А потім узяв та й запросив Марічку на каву. Ну й закрутилося.

— З мамою своєю вона його знайомила в кав’ярні на нейтральній території. Остап її додому проводжав, але в гості так жодного разу й не покликали, — провадить далі Віра Юріївна.

— Мама її працює десь юрисконсультом у комунальному підприємстві, заробляє, як ми зрозуміли, копійки. А від Маріччиного батька ні чутки, ні звістки вже років зо двадцять.

— Ну і в чому тут злочин? — щиро не розумію я свою коліжанку. — Зараз ледь не кожна друга сім’я — це мама з дитиною. Скільки шлюбів розпадається! Жінка молодець, сама доньку на ноги поставила.

— А проблема в тому, — супиться Остапова мама, — що Марічка з мамою все життя поневіряються по орендованих кутках. В однокімнатній квартирі! За цей час разів вісім переїжджали. І нічогісінько свого в них немає. Узагалі!

Тобто, уяви собі: вийшла жінка заміж, двадцять три роки тому з’явилася на світ Марічка, двадцять років тому жінка розлучилася — і досі живе на чужих квадратних метрах!

Віра Юріївна категорично відмовляється розуміти: як можна отак згаяти життя, щоб до п’ятдесяти років не подбати хоч про якийсь власний дах над головою?

Тим паче жінка чекала на появу Марічки не в легковажні вісімнадцять, їй уже двадцять сім минуло. Але ні до того, ні після власного кутка вона так і не нажила.

— Ти ж сама кажеш, зарплата в неї скромна, дитину тягнула сама, звідки ж тим статкам узятися… — намагаюся я виправдати незнайому жінку.

— Ой, не знаю! Усі ж якось крутяться, вигрібають. Ми з чоловіком дві квартири заробили! А якби економили й не їздили відпочивати, то й третю купили б. А тут — пустка. Вони навіть квартири знімають винятково з меблями.

Як Марічка сама ляпнула: «Щоб старі дошки з місця на місце не тягати». Виходить, на меблі вони не витрачалися, платили тільки за оренду, харчі та лахи. Навчалася Марічка на бюджеті.

То де ж у тієї мами голова була всі ці роки? — обурюється Віра Юріївна.

Можна було б ще якось зрозуміти таку безпечність, якби майбутній свасі «світив» гарний спадок.

Але ж, як з’ясувалося під час чаювання, спадок був! Залишилася від бабусі непогана хата, яку продали й поділили на трьох дітей: дядю, тітку і Маріччину маму. І знаєте, що вони зробили зі своєю часткою?

Просто пустили за вітром! Злітали на відпочинок до Туреччини, накупили два новенькі ноутбуки, два найдорожчі телефони, а решту спустили на модний одяг.

— Ну так, звучить трохи легковажно, — погоджуюся я. — Раз у житті в руки впала така копійка — візьми кредит, вкладися у фундамент. Не обов’язково ж у самісінькому центрі столиці купувати, але ж подбай про свій куточок на старість. А вона, виходить, просто розтринькала гроші й усе?

— Отож-бо й воно! І, як я зрозуміла, з родичами вони горщики побили, живуть так, ніби у світі самі-однісінькі. А про куток на старість — тут ти в саму точку б’єш. От зараз їй легко: є її яка-не-яка зарплата, донька вже копійку приносить. А далі що?

На нашу пенсію чужу хату винаймати? Це ж курям на сміх! І куди тоді ця пані-матір жити прийде? Вгадай із двох разів!

Віра Юріївна своєму Остапові прямо в очі сказала: вони з батьком такого вибору благословити не можуть. І річ зовсім не в якихось там панських замашках чи різниці у статках.

— Ти тільки розкинь мізками, сину! От ти хвалишся, що Маріччина мама тобою натішитися не може, каже доньці триматися за тебе обома руками. А чому, питається? Та тому, що ти при квартирі, маєш твердий ґрунт під ногами! Пом’яни моє слово: тільки-но ви поберетеся, незчуєшся, як теща отабориться на твоїй кухні.

Під солоденьким приводом — борщі варити й онуків глядіти. А куди їй, бідній, на старості літ подітися?

— Ні, мамо, з тещею під одним дахом я жити не буду, — твердо відрізав син. — Марічка про це чудово знає, ми домовилися.

— Виходить, синку, що ти будеш ту квартиру тещі оплачувати! Їй за десять років на пенсію йти. Як вона сама потягне ту оренду? Хто цю дірку в бюджеті закриватиме? Марічка зі своєю ставкою секретарки?

Та Марічка твоя швидко в декрет піде, маляток глядітиме. Може, й не один раз! І будеш ти, Остапе, власним горбом оплачувати тещі дах над головою. Роками! Воно тобі треба, такий тягар на шию брати?

Хлопець чесно зізнався, що під таким кутом на ситуацію не дивився.

Справді, історія з житлом майбутньої тещі звучить дивнувато, але ж це автоматично не робить його кохану Марічку поганою людиною.

— Поганою, може, й не робить, — хитає головою Віра Юріївна. — А от чи підходить вона тобі для життя — велике питання. Це ж як треба було безтолково роки пустити за водою, щоб нічого святого не надбати?

Коли вони там у тій Туреччині ніжилися? Два роки тому? Два тижні пузо гріли? Чудово! Але ж Марічка була вже не дитиною, мала б розуміти: телефони розіб’ються, від засмаги й сліду не лишиться, а жити десь треба!

Могла б мамі сказати, наполягти: відкладімо ці гроші, мамо, на своє житло. Але ж ні, цяцьки та шмаття виявилися дорожчими!

— То ти вважаєш, що Марічка полює на товстий гаманець? Що їй потрібен не я, а мої квадратні метри? — насупився хлопець.

— Ну, олігархом тебе не назвеш. Але Марічка стовідсотково зацікавлена не тільки в твоїх гарних очах. Їй хочеться жити у затишному гніздечку, де пахне новими меблями і не треба рахувати копійки, хочеться вийти заміж за чоловіка з перспективами. І це не є чимось лихим, сину, це нормально!

Кожна розумна дівчина думає про майбутнє, про те, щоб її діти були ситі й захищені. Але тим більше засмучує історія з її матір’ю. Дуже туманні перспективи у вашого сімейного човна, сину.

Кажу тобі як є: або будете гризтися з дружиною, або дійде до розлучення й аліментів, або… готуйся утримувати тещу до скону!

Ось таку життєву сповідь надіслала нам наша дописувачка, а ми в редакції лише трохи поправили її, щоб поділитися з вами. Як каже мудра українська приказка: «Купуєш хату — питай про сусідів, береш жінку — дивися на тещу», адже родинні звички передаються з молоком матері.

А як би відреагували ви, якби дізналися, що майбутні свати за все життя не спромоглися подбати бодай про найскромніший власний дах над головою?