— Це було її свідоме рішення, а тепер вона вже не справляється. І не дивно: племіннику 19 років. Розум у нього, як у п’ятирічного, а фізично він дуже навіть сильний.
Зої необхідно було виговоритися хоча б перед кимось, а так вийшло, що ближчої подруги в неї нікого й немає.
З хлопцем Зоя нещодавно розійшлася. Разом були майже 2 роки, але… одружуватися чоловік передумав, сказав відверто, що така рідня йому не потрібна.
Мовляв, потім картатиме себе, якщо щось піде не так, а навіщо це треба?
У Зої дійсно проблемна рідня. Точніше, старша сестра. Різниця між ними 12 років, Зої зараз 27, Тамарі 39. Де вона зараз — невідомо. Від неї давненько вже ні слуху ні духу, чи жива взагалі — невідомо.
Ну і, як продовження сестри, — син Тамари.
— Вона з дитинства така, я навіть не знаю, чому так вийшло. Але себе в ранньому дитинстві згадую так: мама п’є заспокійливі, батько тримається за серце, Тамари або немає, або прийшла під ранок. А їй тоді ще навіть 18 не було.
В кого сестра пішла — теж ніхто не може зрозуміти. Батьки в них звичайні, обоє інженерами працювали на заводі, бабуся була, у селі жила.
Зою ще якось до неї на літо відправляли, а старшу онуку бабуся вже не брала років з 11-ти — не справлялася. І виховували їх батьки однаково, а ось, дивина та й годі…
Сестра погано вчилася, не слухала нікого, на жах батьків у 13 років потрапила на облік в інспекцію у справах неповнолітніх — поцупила щось із магазину, хоча вдома нестачі ні в чому не було.
Скромно жили, але ситно, навіть солодощі водилися — тітка по батькові тримала невелику продуктову ятку на вокзалі.
Потім у житті старшої сестри почалися хлопці, міцні напої, дещо гірше. Як не боролися батьки і дільничний, як не старалися вчителі та родичі, з кожним роком Тома ставала все «відв’язнішою», грубіянила батькам, прогулювала навчання.
Потім, хоч-не-хоч, закінчила 9-й клас, коледж, звісно, кинула в першому ж семестрі.
— Додому приходила відсипатися, я на все це просто з жахом дивилася, — згадує Зоя. — І, якщо чесно, я сестру просто боялася.
А потім сталося те, що й мало статися — сестра дізналася, що чекає дитину.
Навіть виношуючи дитину, не дотримувалася режиму, не обмежувала себе ні в чому, гуляла, поверталася з запахом спиртного.
Хто був батько — залишилося загадкою. За місяць до появи на світ онука, нашого батька спіткав перший інфаркт.
— Всім нам було від самого початку, що хлопчик ніколи не буде здоровим. Загалом, там цілий букет, — хитає Зоя головою. — І Тамара хотіла відмову написати одразу ж. Але куди там! Як так можна, мама з батьком стали на диби. Сестрі дитина далася важко, квола була. Тут батьки, мабуть, вирішили, що тепер вона візьметься за розум.
— Ага, — посміхається, слухаючи, подруга. — Була сама — не взялася, змусили взяти хвору дитину — і візьметься? Наївні в тебе тато з мамою.
— Наївні, — погоджується Зоя. — І не тільки. Але мене, звісно, ніхто не запитав. Та й що б я в сім років відповіла? Загалом, Тамара місяці три чи чотири вдавала, що одумалася, а потім узяла з батьківської скриньки гроші, паспорт забрала і все. Відтоді з’являлася разів 4.
Коли стало зрозуміло, що старша донька просто кинула дитину на бабусю і діда, знову постало питання: що робити з онуком?
Та сама тітка батька і бабуся з маминого боку хором радили: віддавайте, не впораєтеся. Але батьки вирішили інакше. Віддати онука? Це ж ганьба! Витягнемо.
Сестру десь через рік з усією бюрократичною тяганиною позбавили батьківських прав, мама оформила опіку, а ще за кілька років не стало батька — другого серцевого нападу він не пережив. Жили вони втрьох важко.
Працювати мама не змогла, сестра надсилала аліменти на утримання сина, добре якщо разів п’ять за все життя. Пенсія Зої по втраті годувальника, мамині опікунські, допомога на сина сестри.
— Взагалі, це було пекло, — згадує Зоя. — Я вважаю, що батьки мені дитинство добряче зіпсували. Так, сестра винна, але батьки прийняли рішення звалити на себе таку тяготу. Батька не стало, я підросла, якщо мамі кудись було треба, то з племінником залишали мене.
Я досі пам’ятаю свій сором, коли мене з ним на вулицю погуляти відправляли. Йому років 6, мені 14, я мала за ним дивитися. Досі моторошно стає.
Перший скандал із мамою (бабусі вже не було) Зоя витримала після закінчення школи, коли зібралася вступати до інституту не в Києві, а в Одесі, щоб поїхати з дому.
— Давай, кидай нас, — говорила мати. — Одна забула і про сина, і про матір рідну. Тепер і ти забудь. А ти подумала, як ми впораємося? Я не молодшаю, з Петриком важко, між іншим!
— Ти усвідомлюєш, що говориш? — за Зою заступилася тітка з боку покійного батька. — Ви з братом моїм вирішили життя покласти на помилку юності старшої дочки, то тепер і ваша молодша має зробити те саме? Нехай їде, я грошей дам. Їй тут із вами — не життя.
Зоя поїхала. Вчилася, підробляла, бо мама принципово не висилала ані копійки: «Переводься до Києва, з одного казана харчуватися дешевше».
Потім влаштувалася працювати, почала зустрічатися з хлопцем. А за деякий час до розставання хлопця запросили на роботу до столиці.
— Звісно, я звільнилася і як порядна дружина поїхала за ним, — каже Зоя. — Квартиру винайняли, я непогану роботу знайшла. Я ж думала, що це мій майбутній чоловік. Ну і назріло питання знайомства з моєю мамою, якщо вже тепер в одному місті…
Об це знайомство з мамою та племінником потенційної дружини і розбилися стосунки Зої. Хлопець деякий час думав, переживав внутрішньо, хоча Зоя і розповіла про причини появи у Тамари «такої» дитини.
А потім усе ж таки сказав:
— Ти зрозумій. Справа навіть не в генах, Зою. Припустимо, не буде згубного впливу на нашу майбутню дитину під час твого виношування. Але… ти ж сама кажеш, що не знаєш, чому Тамара така, що вона з дитинства такою була. А що як це теж збій, який може передатися у спадок?
І ще… мама твоя вже людина у віці. А що потім? Петро впаде на нас? Сам чи разом з мамою? Вибач, але це міна уповільненої дії.
Хлопець пішов, тепер винаймає квартиру в іншому місці. Зоя оплачує собі житло, немає проблем, заробляє ж вона. Але розставання, звичайно, вдарило по нервах сильно.
А тут ще, здається, настає те саме «потім», про яке говорив колишній наречений.
— Я вже з ним не справляюся, — каже мама. — У мене тиск, спина і цукор. Ти винаймаєш квартиру, а могла б жити в нашій трикімнатній. Місце є. І допомогла б мені. Гаразд, з Петриком ти не хочеш сидіти, але невже тобі на матір начхати? Та й Петя… хіба він винен у чомусь?
— А тут вона мене поставила перед фактом: заповіт написала на Петра, — посміхається Зоя. — Мовляв, хто його доходить, той і житиме в квартирі. Загалом, гаразд, збираю собі на куток. Але морально дуже важко.
Ось, за що мені щодня виносять мізки? Вони з батьком колись вирішили на себе це звалити, а виходить, звалюють на мене?
І так уже неабияк мені нашкодила вся ця історія в житті…
***
Ця історія, якою поділилася наша читачка, як гіркий урок про відповідальність і непростий вибір, який родина передає з покоління в покоління.
Здається, що батьківська любов — найсильніша, але чи може вона бути такою сліпою, що перекладає тягар на плечі іншої дитини? Дорогі читачі, що ви думаєте про ситуацію Зої?
Чи має вона жертвувати своїм життям заради сім’ї, яка свого часу зробила свій вибір?
