Вночі вона знову не спала. Ноги так крутило, що не знала, куди їх тільки подіти.
Ходила, розтирала, мазала мазями, але не допомогло, крутить і ниє кожна кісточка, ради немає з цими ногами.
Уже другий тиждень вона з дому не виходить, ні молока, ні хліба вже немає – скінчилися.
Та ще й з мобільним щось трапилося, синові б треба зателефонувати, як він там, робота ж у нього непроста!
А виживати треба, звикла вона сподіватися тільки на себе. Тому треба йти в магазин, хоч на вулиці й негода.
Валентина Василівна зібралася з духом, умилася, одяглася тепліше. На чоботи натягнула льодоступи, за плечі рюкзак, щоб руки були вільні.
А в руки взяла палиці для скандинавської ходьби – з ними надійніше.
Палиці їй син подарував пів року тому, спочатку їй не дуже вони сподобалися, а тепер стануть у пригоді.
Син у Валентини Василівни чуйний, її гордість.
Вона його одна виховувала й навчила чужий біль приймати як свій і тут же, особливо не роздумуючи, бігти на допомогу.
Сама Валентина все життя пропрацювала медсестрою. І уколи ставила, і навіть було діло – до життя бездиханну людину повернула.
Упав на вулиці, а вона з сином ішла. Не розгубилася, а син допомагав, слухав і робив, що мама казала.
Швидка приїхала, сказали: – Та ви просто герої, життя врятували. З того часу Антон своєю мамою пишався.
А в кого що трапиться – Антон уже там.
Якось у сусідньому старому будинку частина перекриття обвалилася, так Антон допомагав рятувальникам.
Тоді він і вибрав собі цю ж професію.
Небайдужий у неї син, своєю роботою живе, шкода, що не одружується ніяк!
Валентина Василівна тяжко зітхнула – ну, з Богом! І вийшла з квартири.
Іноді їй сусідка заодно купувала то хліб та масло, то курку. Але сусідка до доньки поїхала з онуками сидіти, а продукти у Валентини Василівни майже зовсім закінчилися.
От тобі й підступні ноги! Іншого разу майже не болять, а тут як навмисне підводять, от як буває.
До магазину Валентина досить швидко дійшла. Палиці (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) в куток поставила, купила найнеобхідніше, склала в рюкзак.
Спохватилася – а палиць і немає в кутку, видно, прихопив хтось, еххх, люди добрі!
Назад ішла – дощ крижаний в обличчя, аж сльози від образи на очах.
Ледь не розтягнулася на льоду, та що ж таке, не можна падати в її віці. Надивилася Валентина Василівна на таких, можна й не встати більше.
Ішла й примовляла: – Ідіть, ноги мої, не підведіть! Не буду на вас сваритися, та й Антону треба сказати, що мати вже не та, як раніше, якщо він сам не розуміє!
Навіть образливо стало – іншим допомагає, а на матір йому байдуже.
А додому прийшла, своїх думок аж засоромилася. Що ж це я, зовсім стара, раз на сина стала ображатися?
Відлежалася, начебто навіть і ноги не крутить.
І тут раптом дзвінок у двері!
Валентина Василівна дочекалася сина.
Підійшла, відчинила – син Антон стоїть з якоюсь дівчиною.
— Мамо, я тобі обдзвонився, у тебе телефон вимкнений, що трапилося?
Усміхнулася:
— Ну, здрастуй, синку! Та зламалося щось, не заряджається телефон, хоч плач, що я могла зробити?
— Мамо, ну як же так? А я-то, мамо, вибач, я повний бовдур, мені Іринка так і сказала!
Це ж вона мене до тебе сьогодні терміново притягла. Я ж зовсім замотався з цією роботою, звик, що ти в мене самостійна, сама всім на допомогу поспішаєш, от тобі й я – безтолковий!
Мамо, просто так вийшло, у нас виклик був на пожежу. З вогню винесли п’ятьох людей, слава Богу, всі живі.
І раптом дівчина на моїх очах метнулася прямо в пекло, та кричить, що голос цуценяти свого почула!
Вона до цього стояла й плакала, щойно все почалося, не знайшла Кузьку свого й без нього з квартири вийшла, думала, може, він якось вискочив?
А тут їй почулося, що гавкає її Кузьма, ну вона й кинулася!
Я за нею, наздогнав уже біля дверей, а там палає! Вона туди як ринулася, ледве відтягнув, сам пірнув у це пекло – а цуценя в куток забилося й скавулить!
Схопив його й вискочив, а дівчина вся в сльозах і… в опіках, дурепа! – Антон подивився на Ірину так ніжно, обійняв її:
– Мамо, ти вибач, я телепень з Іриною в клініці весь вільний час проводив, поки опіки їй лікували. А Кузьма в мене жив, він і зараз із нами, в машині сидить.
Мамо, я одразу, з першого погляду, закохався в Ірину, вона така ж, як і я! Ти ж знаєш, зі мною такого ніколи не було.
Іра заради цуценяти й у вогонь, і у воду, мамо! Така ж, як і я.
А коли дізналася, що мама в мене одна живе, а зараз така негода, ожеледиця на вулиці, й дощ крижаний, тут же мені: – А ти мамі давно телефонував? Усе зі мною возишся, а мама твоя одна й уже у віці! Ти що, зовсім здурів?
Я одразу зателефонував, а в тебе, мамо, номер недоступний, отут я й злякався. Ніколи за тебе не переживав, ти мене привчила іншим допомагати, а сама ти мені здавалася найсильнішою й найсміливішою.
А тут раптом запанікував я, Іру й Кузьку тут же в машину, їду, а в самого серце калатає – телефон твій постійно недоступний, ну точно щось трапилося!
Ти вибач, мамочко, ти мене вчила іншим допомагати, а сама (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) завжди була сильна, красива! Ну я й звик, та ти в мене й зараз найкрасивіша, мамо! – Антон обійняв Валентину Висилівну.
Вона від слів сина розчулилася, тут же відтанула, тільки б не заплакати! Навіть ноги начебто зовсім минули, ну й дива!
— Та ви заходьте, чого ж у передпокої стояти? Я ось тут у магазин сходила, купила курку та булочки до чаю!
— Мамо, я зовсім розгубився, познайомся, це Ірина. Мамо, я розумію, що ми з Ірою мало знаємо одне одного, але я завжди швидко вирішую.
Я зробив Ірині пропозицію, але вона поки що думає.
— Звісно, думає, вирішила, видно, що раз про матір ти не дбаєш, то треба ще подумати, – усміхнулася Валентина Василівна, – Та що ви тут стоїте, нумо ведіть свого Кузьку, та я вас годуватиму, голодні ж, мабуть, з дороги.
Після весілля Антон та Ірина жити стали в мами.
Тепер Валентина Василівна не одна, та й Кузя їх радує, капці носить, біля ніг лягає й дивиться розумними очима.
А Антон з роботи поспішає додому. Мамі він купив нові палиці скандинавські, про всяк випадок. Але тепер уваги Валентині і так вистачає.
Чуйність і бажання допомагати людям – прекрасна якість.
Але про близьких не треба забувати, навіть якщо здається, що вони самі можуть впоратися з усіма труднощами.