Чоловік із дружиною в піжамі й капцях задумливо дивилися під ялинку, здивовано переглядалися і мовчали… Вони явно не очікували побачити те, що побачили.
— Іро, і як це розуміти?! – невдоволено запитав Федір.
— Я в тебе теж саме хотіла запитати, – відповіла Ірина.
*****
У двокімнатній квартирі на четвертому поверсі пахло мандаринами та бенгальськими вогнями, різнокольорові гірлянди на вікнах створювали святкову атмосферу, а Ірина та Федір синхронно стукали кухонними ножами по дерев’яних обробних дошках, нарізаючи кубиками овочі на святкові страви.
— Іро, можливо, ти далі сама впораєшся? – чоловік благальними очима подивився на дружину.
— Не зрозуміла…
— Там фільм показують. Хочу подивитися. Зараз якраз буде цікавий момент.
— Ще чого! Забув, чи що, прислів’я: «Любиш їсти, люби і дружині допомагати готувати».
Хвилина мовчання.
— Немає такого прислів’я, – спантеличено сказав Федір після того, як не знайшов у пошуковику жодного збігу.
— Не ліньки ж було гуглити…
— Ну так цікаво стало.
— Цікаво йому… Подивися тоді інше: «Лінь це великий гріх». Теж у тему. А якщо чесно: яка різниця, є таке прислів’я чи ні? Щороку я біля плити стою, а ти свої фільми дивишся. Новий рік – свято сімейне, отже, і робити все треба разом. Чи ти щось маєш проти?
— Ну добре. Не треба сердиться.
Федір подивився на миску з вареними яйцями, потім перевів погляд на дружину, важко зітхнув і…
…знову взявся за ніж.
Зрештою, Ірині справді треба допомогти. Тим паче що завтра на нього чекатиме під ялинкою подарунок…
Дарувати подарунки на Новий рік – було свого роду сімейною традицією. Уже як п’ять років.
До того ж подружжя намагалося дарувати одне одному не якісь банальні речі на кшталт ортопедичних устілок для взуття або набору пластмасових бігуді, а справді цінні подарунки.
І Федір відчував, що цього разу теж буде щось варте його страждань на кухні. Щось таке… Ух!
*****
Крім чоловіка з дружиною, у квартирі перебував ще один домочадець. Вусатий і пухнастий.
Ліза в готуванні жодної участі не брала, хоча й була не проти допомогти господарям «розібратися» з пахучою ковбасою.
Замість цього вона просто лежала на підвіконні й задумливо дивилася у вікно. У темряву.
Ліза б із задоволенням зараз погралася, як робила це завжди, коли господарі поверталися з роботи додому.
Але сьогодні на неї ніхто не звертав уваги. От і доводилося дивитися то у вікно, то на господарів, то на годинник, який показував восьму годину вечора. Не любила вона цей день…
Якщо для людей Новий рік – це веселощі, то для Лізи…
…для неї це день, викреслений із життя. По-перше, нудота жахлива, по-друге, стрес.
Але господарів вона своїх любила: вони її ще маленьким кошеням від поганих людей врятували. Тому один день на рік Ліза була готова заради своїх улюблених господарів потерпіти. Щоправда, дещо терпіти вона більше не збиралася. І про це дещо ні Ірина, ні Федя не здогадувалися.
*****
— Ірочко, ну де ти ходиш? – закричав Федір, тримаючи в руці два келихи з ігристим. – П’ять хвилин залишилося!
— Та йду я, йду! – прокричала у відповідь дружина, надягаючи нову сукню, яку купила спеціально для свята.
Потім були привітання, дзвін келихів, і гучні крики сусідів за стіною.
— Дорога дружино, з Новим роком! – радісно закричав Федір, намагаючись перекричати весь світ, який, здавалося, збожеволів.
— З новим щастям, коханий! – крикнула у відповідь Ірина. – Нехай усі наші з тобою мрії збудуться!
Ліза в цей момент традиційно ховалася під великим двоспальним ліжком у спальній кімнаті.
Як вона не старалася, не могла звикнути до того галасу, що починався після опівночі.
Коли «пристрасті вщухли», кішка навшпиньки перебралася у вітальню і вляглася на своєму улюбленому дивані.
На ньому вона планувала відпочивати до обіду наступного дня. Тому що раніше її господарі точно не прокинуться. А значить, і їй немає потреби його покидати.
З висоти дивана добре було видно ялинку-красуню і те, що було під нею: іграшкового Санту, гнома, цілу купу вати, яка, на думку Іри і Федора, імітувала сніг, блискучі стрічки, які чомусь називали «дощиком».
Господарі вже прибрали зі столу і готувалися до сну. Втомлені, сонні, але такі щасливі…
Федір першим вирушив до спальні, а Іра, злодійкувато озираючись на всі боки, поклала поруч з Сантою невелику коробочку з бантиком.
Ближче до ранку до ялинки підійшов сонний господар, і теж поклав під неї невеличку коробочку з красивим бантиком.
Ліза чудово розуміла, що це за коробочки і для кого вони призначені. Дивно тільки, що коробочок було тільки дві. Дуже дивно. Невже вони так нічого і не зрозуміли?
*****
— Доброго ранку, кохана! – усміхнувся Федір, коли дружина нарешті розплющила очі й солодко потягнулася.
Він уже півгодини намагався її розбудити і, нарешті, чергова його спроба увінчалася успіхом.
— Ти на годинник дивився? Який ранок? Уже обід давно. І взагалі, я ж просила тебе не будити мене, поки сама не встану.
— Вибач, люба. Не можу більше чекати. Мені здається, час нам із тобою зазирнути під ялинку, – усміхнувся Федір.
— А-а, ти про це. Ну ходімо, – усміхнулася Іра.
Однак уже за хвилину (рівно стільки знадобилося їм, щоб підвестися з ліжка й дійти до вітальні) усмішки зникли з їхніх облич.
Чоловік із дружиною в піжамі й капцях задумливо дивилися під ялинку, здивовано переглядалися і мовчали. Вони явно не очікували побачити те, що побачили.
— Іро, і як це розуміти? – невдоволено запитав Федір.
— Я в тебе теж саме хотіла запитати, – відповіла Ірина.
— Ти вирішив, що цього року мені нічого не треба дарувати?
— Почекай… Але ж ти теж мені нічого не подарувала…
— У сенсі?! Я тобі подарунок під ялинку поклала ще перед тим, як спати піти. І я чула, що вранці ти вставав і заходив у вітальню. Ти кого хочеш обдурити? Сам себе?
— Нікого я не хочу обдурити. Я вранці вставав, щоб тобі подарунок під ялинку покласти.
— Серйозно?
— Серйозно. І там, до речі, нічого не було. Ні коробочки, ні пакетика, ні листівки. Взагалі нічого!
— Нічого не розумію, – розгублено сказала Іра. – Я точно пам’ятаю, що твій подарунок поклала під ялинку. Як ти в спальню пішов, так я одразу й поклала.
— Так і я подарунок для тебе поклав під ялинку. Уранці. Нісенітниця якась, – насупився Федір.
Наступні п’ять хвилин подружжя повзало навкарачки під ялинкою і шукало подарунки, але так нічого й не знайшло.
— Усе пропало… – сказала Іра.
— Ти про що? – не зрозумів Федір.
— Ну я маю на увазі, що все, що було під ялинкою, зникло. Прямо містика якась. Або це…
Не змовляючись, чоловік із дружиною подивилися на диван, де незворушно лежала Ліза і з неприхованою цікавістю спостерігала за своїми розбурханими господарями.
— Думаєш, це її лап справа? – запитав Федя.
— У тебе є інші версії?
— Ні, але навіщо їй це потрібно?
— Ну ось це й треба з’ясувати.
— Все одно не розумію. Вона ж ніколи подарунки з-під ялинки не крала. Навіть сама ялинка її не цікавила ніколи. За це я її, до речі, ще більше люблю.
Федір з Іриною підійшли до кішки, погладили її, почухали за вушком, після чого влаштували допит із пристрастю.
— Лізонько, хороша моя, – почала розмову Іра. – Це ти сховала подарунки? Крім тебе, адже більше нікому. Куди ти їх поділа? Можеш показати місце?
— Так, Лізо, віддай нам наші подарунки, будь ласка, і я обіцяю, що віддам тобі всю ковбасу, яка лежить у холодильнику. Ти ж учора хотіла спробувати шматочок?
Ліза подивилася на господарів, після чого демонстративно відвернулася, даючи зрозуміти, що продовжувати розмову в такому дусі не має жодного сенсу…
Рівно півгодини знадобилося Федору з Ірою, щоб перевернути квартиру догори дном.
Однак пошуки безвісти зниклих подарунків не увінчалися успіхом. Не було їх ні у вітальні, ні в спальній кімнаті, ні на кухні.
У якийсь момент здивовані чоловік із дружиною навіть подумали: «А чи були взагалі ці подарунки?».
— У мене, якщо що, чек є, – сказала Іра, здогадавшись, про що розмірковує Федір.
— Покажеш?
— Ще чого! Ти ж тоді дізнаєшся, що я тобі купила, а мені б не хотілося цього.
— Люба, а ти не думаєш, що ми з тобою взагалі залишимося без подарунків? Де їх шукати?
—- Треба домовлятися з Лізою. Щось їй не сподобалося цього разу, от вона й показує характер.
Подружжя знову підійшло до кішки, впало перед нею на коліна і стало слізно благати її повернути подарунки.
— Лізочко, ну ти ж знаєш, що це наша сімейна традиція – дарувати подарунки на Новий рік. Давай ти не будеш псувати нам свято? – звернулася до кішки Ірина.
— Лізо, ну справді, що це за новини? Ніколи не чіпала наші подарунки, а цього разу раптом вирішила їх вкрасти! Я, між іншим, цілий рік чекав цього моменту.
Однак Ліза навіть вухом не повела.
Усім своїм виглядом вона показувала, що їй абсолютно нецікаво те, про що вони говорять.
— Федю, здається, я зрозуміла, у чому тут справа…
— І в чому ж?
— Ну от дивись: ми щороку даруємо одне одному подарунки на Новий рік, типу сімейна традиція у нас і все таке…
— Ну і?
— Ну що ти такий нетямущий! Ліза ж теж член нашої сім’ї. Такий самий, як ти чи я. А ми їй зовсім нічого не даруємо. За п’ять років жодного подарунка. Ось вона і образилася. Справедливо причому.
— Нявввв…
— Ось бачиш, вона підтвердила мої слова. Загалом, ми з тобою ті ще егоїсти. Тільки про себе думаємо.
Іра погладила кішку:
— Пробач нас, будь ласка. Пробач, що ми зовсім про тебе забули.
— Боже, я зараз заплачу… – сказав Федя, витираючи сльози, які почали навертатися на очах.
Ліза задоволено замурчала, потім встала зі свого місця, і подружжя побачило на дивані дві невеликі коробочки.
— Оце ж хитрюга яка! – широко посміхнувся Федір. – Ми всю квартиру догори дном перевернули, а наші подарунки весь цей час були в надійному місці.
— Ага!
Федя швидко розпакував свою коробочку і так зрадів, що ледь до стелі не підстрибнув.
— Ух ти! Це ж той самий розумний годинник, про який я давно мріяв. Дякую, Іринко. Дуже приємно.
— Будь ласка. Ого! – здивувалася Іра, коли відкрила свою коробочку. – Золоті сережки, якраз під мою нову сукню. Дякую, любий. Дякую за те, що ти такий уважний.
Подружжя посміхнулося одне одному, обійнялося, потім стало приміряти отримані подарунки.
А потім…
— Лізо, люба! – вигукнула Ірина. – Обіцяю тобі, що на наступний Новий рік у тебе обов’язково буде подарунок.
— Навіть два! – сказав Федір.
— Навіть два. А поки що… Поки що дарую тобі авансом сто тисяч поцілунків і подвійну порцію твого улюбленого корму.
— А я… Я з тобою буду сьогодні цілий день грати в будь-які ігри, які ти тільки захочеш.
Що ж, Ліза на такі умови була згодна.
Цілий день із нею гратимуться, цілувати її будуть і обійматимуть. Можливо, навіть ковбасою поділяться.
Ну, звісно ж, поділяться – куди вони подінуться.
А ще вона з великим нетерпінням чекатиме наступного Нового року. Тому що сімейні традиції – це важливо!
