Ти ж не любиш кавун. Не їла ніколи… Мати підняла на неї очі, тужливо подивилася на шматочок у руках. — Хто тобі сказав? — випросталася, зітхнула. — Так ти і говорила. І не їла ніколи… — Та це ж, і батько не їв. Це ж ми, щоб вам більше дісталося, — вона поглянула на кавуни, що лежали на підлозі. — А тепер уже часи інші. Тепер можна і спробувати

— А в чому їй ходити? Рукава он короткі! Здорова ж така, уся в тебе… І чобіт нема.

Сергій був високий на зріст, а Таня йому до плеча.

Тетяна стиснула міцні, темні губи, образилася на чоловіка за те, що той вважає її якоюсь марнотраткою. А вона ж щосили намагається зайві гроші не витрачати.

Сергій собі багато чого не вимагає, і вона себе в усьому обмежує.

Усе для дітей. Нещодавно одружився син. Як не допомогти молодим? Підростала донька…

Тетяна перерахувала гроші, які щойно дістала з полиці шафи, і вийшла, щось бурмочучи. Скрипом їй відгукнулися і дверні петлі.

Ці гроші були відкладені на ювілей її матері. Відзначати збиралися вісімдесят років.

Жила вона з ними. Правильніше буде сказати — вони з нею, у старому материному домі.

Тетяна сама ж і запропонувала подарувати матері щось значне.

Сиділи ось тут у серпні на кухні, їли кавун. Ще кілька зелених великих кавунів лежали тут же — на підлозі.

Текло по підборіддю в Поліни — добротної чотирнадцятирічної доньки. Вона такою була завжди — пишненькою. Повнота поки що личила їй. Обличчя ніжне, рожеве, блакитні великі очі, злегка кирпатий носик.

Із задоволенням їв кавун і Сергій, і Тетяна.

І тут до тарілки з нарізаним кавуном, підвівшись за столом, потягнулася бабуся. Звали її Василина. Взяла шматок і прикусила повільно і ніби обережно, тримаючи зморшкувату долоню знизу, щоб не капнути. Відкусила і не жувала, ніби намагалася відчути смак і насолодитися. Тетяна аж рота розкрила.

— Мамо, ти чого це? Ти ж не любиш кавун. Не їла ніколи…

Мати підняла на неї очі, тужливо подивилася на шматочок у руках.

— Хто тобі сказав? — випросталася, зітхнула.

— Так ти і говорила. І не їла ніколи…

— Та це ж, і батько не їв. Це ж ми, щоб вам більше дісталося, — вона поглянула на кавуни, що лежали на підлозі. — А тепер уже часи інші. Тепер можна і спробувати, — і вона акуратно відкусила ще шматочок.

Ось тоді Тетяна і розчулилася, сказала, що матір треба одягти до ювілею. Зовсім у неї нічого немає, так і ходить у старому поношеному. А коли брат приїде, так і відзначити треба.

Якщо чесно, вони й самі не особливо собі обновки дозволяли, доношували — що є. Усе більше про дітей дбали. Он у школі які всі нині розмальовані! Хотілося, щоб і їхні діти були не гірші.

Видно так від батьків і пішла традиція — традиція самозречення заради дітей. Передалася з кров’ю.

Але гроші на одяг для матері то відкладалися, то розчинялися на більш серйозні та необхідні потреби. І необхідність ця була ніяк незаперечна.

Ну, хоч ти трісни!

— Ну, хто ж знав, що дах потече! Адже осінь надворі! Хату затопить, стелю, шпалери міняти… Не до ювілеїв! — брала гроші Тетяна.

— Хоч би материну пенсію відклала! — сварився Сергій.

Тиху безмовну тещу йому завжди було шкода, а грошима в їхній родині завідувала жвава Тетяна.

— Та ти що! Не потягнемо ми тоді. Так адже і мама сама мені її отримувати веліла. І не ображаємо ми її, чого ти… Що хоче, то завжди… Але ж не пануємо.

Юна невістка дитину чекає — потрібно зараз багато всілякого…

Корова прихворіла — ветеринару заплатили… Кран потік — новий купили.

Але все ж таки деякі гроші назбиралися ближче до ювілейного дня.

І тут… Полінка не влізла в стару куртку і чоботи.

— Пуховик новий потрібен Польці, — сказала за обідом Тетяна, коли сиділи за столом вони удвох із чоловіком.

— Знову мати без обновок на День народження! — похмуро вимовив Сергій.

— Ну, мама почекає, куди їй ходити? А Польці в школу — ні в чому. Що тепер накажеш, дитину голу на мороз відправляти? Поїдемо в суботу.

— Так це ж у суботу і Ювілей.

— А ми ввечері відсвяткуємо. Он Нюра мені шарф подарувала на жіночий день, так і лежить — ось і подарунок.

— Ех, і подарунок! — Сергій махнув рукою.

А бабі Василині й справді ходити було особливо нікуди. Не звикла вона до подарунків.

Уся її дорога — до сусідки Шури, та до чоловіка Івана — на цвинтар. Та вже й на цвинтар останнім часом ходила рідко. Дорога не близька.

Баба Василина встала в суботу рано. Небо ще було темне і сіре. Вона сіла на ліжку, підняла подушку так, щоб зручніше було спертися спиною, наділа окуляри і подивилася за вікно.

З цього маленького вікна вона дивилася на світ багато років, ще тоді, коли була молода, коли відразу за їхніми городами починалася сільська околиця, було видно луг і річку. І не було ще нових побудованих будинків, складів, рифленого даху нового магазину.

Домашні теж встали, кудись метушливо збиралися. Баба Василина підвелася на подушках вище, знайшла на столі гребінець, дотягнулася і розчесалася.

Зайдуть може — привітають. Вісімдесят їй сьогодні.

Як на посміх, поруч із шафою в її кімнаті висіло величезне старе дзеркало в рудих плямах. Воно всі останні роки натякало на вік господині, розростаючись своїми химерними плямами.

Ніхто не зайшов.

«Видно, вирішили, що сплю», — подумала вона зовсім спокійно.

Значить, потім згадають. Донька ніколи не забуває. Свята, звичайно, не роблять, та й не потрібно їй цього. Вже роки не ті… А ось маленькі подаруночки дарує. Торік хустки он… Тільки навіщо їй ці хустки?

Вона спустила набряклі ноги. Сьогодні вона піде до Івана. У їхні дні народження вона завжди ходить на цвинтар. Тим паче, що Іван народився влітку, а вона ось не дуже вдало — пізньою осінню.

Баба Василина вмилася, одягла старий сірий плащ, який дістався їй від Тетяни, калоші, пов’язала сіру шаль, сховала під неї такі ж сірі сиві пасма.

Вона йшла з сумкою, у якій лежали дві цигарки, цукерки, булка здобна — улюблена Іванова їжа, маленька щітка, щоб з могили змести, лопаточка і квіти.

Налітав вітер, прошумів у зріджених кронах лип, поніс по дорозі назустріч Василині сухе листя. Вона пораділа, що одягла під плащ теплу кофту. І знову згадала своє старе зелене пальто.

Саме з цього пальта і почалися їхні з Іваном стосунки. Познайомилися вони пізно. Коли було йому вже за сорок, а вона на десять років його молодша. Заміжня вона не була, а ось він побував, та розлучився, двоє дітей було вже.

Приїхав сюди агрономом тимчасовим, а залишився на все життя. Так і лежить тут.

А вона бригадиром тоді в полі була. Хоч і росла сиротою з бабою, а жінки її поважали, самі вибрали — у бригадири висунули. Прибирали вони картоплю в полі.

Дощ, холод, а прибирати треба. Побігли погрітися під навіс, багаття розвели, а тут агроном.

— Ех, жіночки, не встигнемо! Пропаде картопля!

А їй жінок, бригаду шкода — замерзли всі.

Підійшла до нього, за зап’ястя його рукою взяла, прямо, сунула під рукав свою крижинку-руку — мовляв, подивіться, які крижані ми. А руки її все життя такими були, часом і в спеку…

Скільки потім згадували вони цей жест її, коли холодні стопи до нього під ноги ховала, а він аж стогнав від їхнього холоду. Такими вони були різними, і такими рідними.

І ось, після цього випадку, прийшов він до неї під хату з цим пальтом. Купив.

Вона не взяла.

Так і ходив він щовечора до неї з пальтом на руці. Поки якось холодного вечора на плечі не накинув, та так і залишив. Сукно тепле, з ворсом, важке. Зараз уже таких і немає. Багато років вона в ньому проходила, поки не поповніла зовсім після появи другої дитини.

До цвинтаря дійшла вона насилу.

Гуркнулася на лаву, подумки подякувала далекому синові, який цю лаву змайстрував на батьковій могилі. Посиділа, важко дихаючи, піднявши комір плаща від вітру.

Якщо за життя вони розуміли один одного так, що й слів не потрібно, навіщо вже тепер слова? Але одне Василина сказала вголос.

— Холодно мені без твого пальта, Іване…

Тим часом Сергій, Тетяна та Поліна повернулися з ринку. Здогадалися — матір на цвинтарі.

Полінка стрибала від щастя, приміряючи обновки нашвидкуруч, збиралася бігти на стрижку. Тетяна захоплювалася покупками, посміхалася, дивлячись на радість доньки. Сергій утік у робочих справах.

Була в домі метушня, всі поспішали. Полінка крутилася перед великим дзеркалом у бабусиній кімнаті, бо воно було ближче до матері, до кухні.

Назад повернулася баба Василина ледве ступаючи, не відчуваючи самої себе. Ні про що не думалося, нічого не хотілося. Вітер гнав її всю дорогу, вона замерзла. Василина змучилася, у грудях нило.

Видно, настав час, коли далеким уже для її пішого ходу став і цвинтар на околиці села. Вона відчинила двері своїм ключем, руки тремтіли.

Удома нікого не було.

Баба Василина гупнулася на стілець прямо в одязі, взута. Відсиділася, і тільки потім пішла роздягатися. Хотілося полежати.

Вона відчинила фарбовані двері своєї кімнати і раптом… Раптом на своєму ліжку побачила — зелене пальто.

Воно було точнісінько в колір тому — Івановому. Вона підійшла ближче, спочатку не наважуючись навіть торкати. Зроблено по-іншому, тканина зовсім не така, сучасна, але колір — просто точнісінько.

Подарунок!

Баба Василина ні краплі й не сумнівалася, що подарунки будуть, але щоб такий!

Тут же відійшла втома. Вона витерла руки об рушник, що висів тут, дуже акуратно взяла пальто і наділа. В самий раз! І ґудзики гарні. Довгувате трохи, але — в самий раз.

Знає Тетяна її розмір, донька ж.

І ось уже й дзеркало розчинило в собі старі руді плями, і зарябило його задзеркалля. І з дзеркала дивиться тридцятирічна Василина. І пальто обіймає, дарує тепло, ніби Іван підійшов ззаду і гріє її всю, і дихає на її замерзлі руки.

Баба Василина із затуманеними задзеркаллям очима, акуратно зняла пальто, повісила його на руку і присіла на ліжко. Довго так сиділа, а потім повалилася на подушку і задрімала, притискаючи до грудей дорогоцінний подарунок.

Коли повернулися разом Тетяна з Сергієм, Поліна з новою стрижкою вже була вдома.

— А. ну, ну ж бо, дай я на тебе гляну! А що? Мені подобається.

Але Поліна була напружена.

— Мамо, там бабуся в обнімку з моїм пальтом спить. Я хотіла забрати тихенько, а вона прямо вчепилася, — Поліна помовчала. — Я ось подумала, а раптом вона вирішила, що це подарунок їй на День народження?

— Так, а чому вона має так вирішити? — Таня розвела руками.

— А я його на її ліжку розклала, ну, так, щоб відлежалася м’ятість….

— Поля!

Вони заглянули в кімнату бабусі. Слідом ішов Сергій. Від звуку дверей Василина розплющила очі, підвелася. Пальто в її руках зашаруділо, вона опустила на нього очі, згадала.

— Ось. Спасибі вам! Спасибі…, — шепотіла вона, а на обличчі розливалося блаженне умиротворення.

— Мамо! З ювілеєм… А пальто…, — вона озирнулася на Поліну, на Сергія, ті теж мали розгублений вигляд. — А пальто ти приміряй, чи в самий раз?

Мати кивнула, як і раніше, сидячи і обіймаючи пальто.

— В самий раз. Догодили. І зелене… Ти пам’ятаєш так, Тетянко?

І Тетяна згадала, що багато років у матері в шафі, справді, висіло товсте пальто схожого кольору.

— Пам’ятаю, мамо, — вона ще раз поглянула на Поліну, ще сумніваючись, бачачи засмучену доньку, пам’ятаючи її радість від покупки.

— Тому і взяли, — сказав чітко і голосно Сергій, не зводячи очей із доньки.

Поля широко розплющила очі, а потім видихнула і кивнула.

— Бабусю, з Ювілеєм! Але ти ж усе-таки приміряй…

На Василину одягли пальто. Вона і справді була молодшою в ньому.

— Майже як те, що Іван подарував. Мені все здається, що він повернувся і подарував, — а очі налиті сльозами щастя.

Ще всі були трохи ошелешені, ще Поліна, налаштована йти в обновці завтра до школи, кусала губи, але ніхто б зараз не посмів сказати матері, що пальто призначалося не їй.

Сергій вийшов на ґанок, закурив.

Скрипнули двері, вийшли Тетяна з донькою. Сергій, не дивлячись на своїх, ніби соромився і сам того, що не зробили, не змогли вони зробити нормального подарунка усвідомлено, вимовив:

— І не думайте ніколи їй сказати, що пальто Польчине! Бачили ж…

— Та що ти! Що ми не люди, чи що! — утирала пальцями сльози, що навернулися, Тетяна.

— А тобі, Поліно, я грошей знайду. Купимо нове…

— Гаразд, — кивнула Поліна. — Давайте вже святкувати. Ювілей же в бабусі!

***

У житті часто буває так, що справжні подарунки — це не речі, а ті моменти, коли ми бачимо щастя в очах наших близьких. Бо що може бути ціннішим за цю любов?