Лідія зітхнула і відкинула з себе ковдру. Спекотно. На вулиці відлига, по карнизах стукає чи то дощ, чи то краплі з бурульок, що танули. А вона пам’ятала, як у вісімдесяті в новорічну ніч був сильний мороз. Труби лопалися в будинках.
«Нам не догодиш: мороз – погано, відлига – ще гірше. А добре б сніжок ішов, легкий, пухнастий… – Лідія зітхнула. – Усе одно з дому не збираюся виходити. То яка різниця, що на вулиці коїться? Добре, що воду дали».
Тридцятого грудня сусідів знизу залило. Спочатку прибігла сусідка, потім прийшов слюсар – молодий хлопець. Подивився у ванній, пройшов на кухню, не знайшов причини затоплення сусідів і пішов, залишивши по собі якийсь дивний запах, на кшталт м’ятної жуйки. Здається, він і справді жував щось. Воду відключили, але через три години дали.
А вчора прийшов Дід Мороз. Вона відчинила, бо подумала, що сусідка зайшла по щось. Дід Мороз одразу з порога почав питати про Коленьку. Лідія намагалася сказати, що немає тут ніякого Коленьки. Але дід не слухав, відсунув її вбік і пройшов у кімнату, зиркав по кутках, немов вона могла когось ховати. Їй це страшенно не сподобалося. Виявилося, переплутав будинок. І знову цей запах.
Лідія встала і пішла на кухню. Голі ступні холодив лінолеум. Лідія налила води з остиглого чайника в чашку й підійшла до вікна. Новорічна ніч, а в будинках мало вікон горить. Усі вже сплять? Лідія подивилася на годинник на газовій плиті – пів на четверту ночі. Звісно, люди похилого віку на кшталт неї вже сплять, а молодь гуляє на вулиці чи ще десь. Що їм удома сидіти? Ще насидяться в старості.
Лідія пила дрібними ковтками воду і згадувала, як у них було весело, коли був живий чоловік, донька Світлана жила з ними. Раніше вона теж раділа подарункам, готувала салатики, наряджала ялинку. Як же добре було. Здавалося, не буде старості, вічно вона буде молодою, сильною і здоровою…
Лідія поставила чашку в раковину, вимкнула світло і повернулася в ліжко. Вона мріяла про тиху й спокійну старість разом із Віктором. Здоров’ям Бог не образив. Жити б та жити…
У Світланки є син, але без батька. Так і не сказала, від кого. А вони з чоловіком боялися, що залишиться одна. А вона вийшла заміж, та ще й за француза. Поїхала, коли Сашко навчався в першому класі. Далеко. Сама вона приїжджала три роки тому на прощання з батьком. А от онука Сашка Лідія не бачила відтоді, тільки на фотографіях, надісланих донькою.
Дочка кликала до себе, у Францію, після відходу Віктора. Ліда відмовилася. А хто доглядатиме за могилкою? А ну як віддасть Богу душу на чужині? Ні, вона хотіла лежати поруч із чоловіком. Життя ділили навпіл, і в могилі повинні поруч лежати. Та й важко на старості звикати до чужої країни.
Лідія знову зітхнула. Гроші донька надсилала. Вона майже не витрачала, відкладала, вистачало пенсії. Чоловік часто їй дарував золоті прикраси. Вона лаяла його. А він відповідав, що це вкладення грошей. Мовляв, золото ніколи не втратить своєї актуальності й цінності. Одягала їх рідко. Пропонувала Світлані забрати, але та відмовилася.
Лідія відчула, що, нарешті, провалюється в сон.
***
А в цей час під її вікнами стояли хлопець із дівчиною.
— Дивись, світло вимкнула. Спати лягла,- сказав хлопець.
— Ти ж не підеш до неї просто зараз? – злякано запитала дівчина.
— Звісно, ні. Навряд чи вночі двері відчинить. А шуміти не хочеться. Я піду до неї завтра вранці. Сусіди спатимуть після новорічної ночі. Та якщо й почують щось, подумають, що хтось іще продовжує зустрічати Новий Рік, – хлопець засміявся.
— Ти ж нічого їй не зробиш? – схвильовано запитала дівчина.
— Ні, якщо чинити опір не буде. Їй має бути до сімдесяти. Навіщо руки бруднити? Квартира, знаєш, яка?! Золото і гроші точно є. Дочка з Франції надсилає. Не залишить же вона тут матір на одну жебрацьку пенсію.
Я коли заходив до них у першому класі, Сашко мені показував фотографії. Знаєш, скільки в неї прикрас? Дід дарував. Він якимось начальником був. Продамо їх, грошей нам надовго вистачить, – мрійливо зауважив хлопець.
— А якщо вона злякається і того? – не вгамовувалася дівчина.
— Скатертиною їй дорога, – відповів байдуже хлопець. – Пожила, досить. Нехай дасть іншим пожити, – він знову засміявся.
— Борю, а раптом вона впізнає тебе? – дівчина завмерла, дивлячись на Бориса.
— Не впізнає. Бачила мене мигцем. Першого разу я спеціально на чоло козирок бейсболки насунув. А в костюмі Діда Мороза в мене обличчя взагалі бородою і вусами було прикрите. Дарино, не бійся, все буде добре.
— А якщо вона не відчинить двері? – не вгамовувалася Даша.
— Це ще чому? – Борис задумався. – Ну, якщо не відчинить, назвуся онуком Сашком. Він поїхав маленьким, не приїжджав сюди багато років. Вона не уявляє, який він має вигляд. Обличчя в нього звичайне, як і в мене. Я все продумав. – Хлопець притиснув до себе Дашу і поцілував у скроню.
— Усе буде добре. Ось побачиш. І заживемо ми з тобою, Дашко…
— Мені не подобається це, Борю. Ходімо звідси.
— Підемо, – погодився він, і вони пішли, обійнявшись.
***
А Лідія спала, не підозрюючи, яка небезпека нависла над нею.
Вона прокинулася рано, але ще хвилин п’ятнадцять валялася в ліжку. За вікнами стояла незвична тиша. Місто ще спало після безсонної ситної ночі. До обіду на вулицях буде порожньо.
Лідія встала, вмилася, заварила свіжого чаю. Потім із чашкою сіла перед телевізором. Йшов один зі старих фільмів. Хоч і знала всі слова напам’ять, а все одно дивилася із задоволенням. Таких фільмів уже не знімають.
У найцікавіший момент у двері подзвонили. Лідія віднесла чашку на кухню, поставила в раковину. Дзвінок повторився, такий самий короткий і обережний, як уперше. Лідія застигла на місці, прислухаючись. Подумала, що неждані гості пішли, але дзвінок пролунав знову, триваліший і різкіший.
Лідія обережно підійшла до дверей, зазирнула у вічко і побачила незнайомого хлопця. Він дивився просто на неї. Підняв руку, щоб натиснути на кнопку дзвінка. Лідія подумала, що знову щось трапилося в сусідів, і відчинила двері.
— Знову потоп у сусідів? У мене все гаразд, – сказала Лідія, вдивляючись в обличчя молодого чоловіка.
— Ти мене не впізнала, ба? Це ж я, Сашко. – Молодий чоловік усміхнувся.
— Саша?! – Лідія сплеснула руками. – А ти один? Де Света, батько? Як же так? – Від здивування вона навіть забула запросити його у квартиру. – А чому Света не сказала, що ти приїхати збираєшся? Адже вона дзвонила мені тиждень тому, на Різдво якраз це було.
— Та я й сам не знав, ба. Так вийшло. А ти мені не рада? – Посмішка сповзла з губ Саші.
— Ой, що ж я на порозі тебе тримаю? Проходь, – Лідія нарешті запросила його увійти.
— Усе ж таки я не розумію, як же ти приїхав, один? – Не могла заспокоїтися вона, поки Саша роздягався.
— А в тебе все як і раніше, ба. – Саша проігнорував її запитання, пройшов до кімнати, озирнувся. – У тебе навіть ялинки немає.
— Тяганина одна. Мені одній вона ні до чого. Поставила б, якби знала, що ти приїдеш. Чому не попередив? – Лідія все ніяк не могла збагнути, чому Саша приїхав один.
— Ти вибач, що без подарунка. Якось спонтанно вийшло, не встиг купити, – не дивлячись на Лідію, сказав Саша.
— А ти навіщо приїхав? Трапилося що?
— Так канікули, ба, – весело сказав онук. – Вирішив ось відвідати тебе.
— А Світлана знає, що ти до мене поїхав?
— Я вже подзвонив їй, сказав, не переживай, бабусю. – Він підійшов до Лідії й обійняв.
Лідія відчула знайомий запах мʼятної жуйки.
— Саша? – запитала вона і відсторонилася.
— Що?
Лідія побачила зовсім чужий погляд. Утім, стільки років не бачила онука. Хлопчик виріс, зовсім дорослим став, змінився. Але щось не давало їй спокою. І цей запах…
— Голодний? Тільки в мене немає нічого. Чаю поки що? А потім я приготую що-небудь.
— Чай буду, а їсти не хочу, у потязі годували. – Саша обходив кімнати, чіпав речі. – Ну, а ти як? Не хворієш?
— Старість, Саша, здоровою не буває. Скріплю потихеньку, – відповіла Лідія і пішла на кухню.
— Та годі, ба. Ти маєш гарний вигляд, – Саша увійшов за нею в кухню, сів до столу і посміхнувся.
Лідія все намагалася впізнати в цьому дорослому хлопцеві свого онука. Очі в нього сірі, але якісь холодні. Волосся начебто темнішим було. На всіх знімках, надісланих Світланою, у Саші коротка стрижка, а тут довге русяве волосся до плечей. І погляд неспокійний, бігаючий.
Він помітив, що Лідія роздивляється його, відвернувся.
—Ти не Саша, – раптом сказала Лідія і зробила крок до дверей. Але хлопець спіймав її руку і стиснув зап’ястя.
— Розкусила, стара? Ну й добре. Набридло вдавати з себе твого онука. Так навіть простіше, – сказав Борис і кинув на Лідію холодний погляд.
Лідія заморгала очима і спробувала виривати руку з його чіпких пальців.
— Та не переживай. Не потрібна ти мені. Мені гроші потрібні й золото. Адже твоя донька надсилає тобі? Бачив на знімках, які дід тобі дарував прикраси. Сашко твій показував. Ти як новорічна ялинка в них виблискувала, – Борис хихикнув своїм вдалим жартом.
— Борис? – злякано запитала Лідія.
— Даремно ти мене впізнала. Тепер мені доведеться з тобою покінчити. Сама подумай, навіщо мені свідки? Ти ж поліції мене здаси. Здаси? Хотів усе по-тихому, по-хорошому зробити. – Він ще болючіше стиснув її руку.
Лідія ледве трималася на ногах. Вона повірити не могла, що Борис, друг Саші, зараз сидить тут і погрожує їй. Вони ж разом у садок ходили, потім у першому класі вчилися, за однією партою сиділи. Думав, що вона в маразмі, не впізнаю його? Значить, він приходив у вигляді сантехніка і Діда Мороза, перевіряв.
— Усе, досить спогадам віддаватися. Ходімо, бабусю. – Борис знущально засміявся, встав і потягнув Лідію за руку в кімнату. – Тільки пискни, все для тебе закінчиться тут на місці, – сказав він, різко зупинившись, і дістав із кишені лезо.
Лідія затремтіла від жаху, не в силах відвести погляд від його рук.
— Давай гроші й золото. Ну! – прикрикнув на неї Борис.
«Віддам чи ні, все одно мені кінець. Сам сказав, свідки йому не потрібні. Боїться, що поліції здам його».
Лідія немов почула голос чоловіка: «Не зберігай усі коштовності в одному місці. У білизну не ховай. Там злодії насамперед шукатимуть. Розділи по різних місцях. А краще поклади на видне місце. Наприклад, у сервант, у вазу, і насип зверху цукерок у яскравих фантиках. Не здогадаються, що коштовності в них перед носом лежать. Що далі сховаєш, то швидше знайдуть…»
Лідія, похитуючись, підійшла до шафи, сунула руку між простирадлами. Борис підскочив до неї, відштовхнув убік, викинув із шафи стопку простирадл на підлогу і побачив скриньку. Очі його жадібно заблищали. Він дістав її і відкрив.
— Щось мало тут. Де решта? – крикнув він, глянувши зло на Лідію.
— Немає більше. Продала, коли важко було. Чоловіка ховала, пам’ятник ставила… – сказала злякано Лідія.
— Ти мені голову не мороч. Показуй, де гроші лежать! – Борис став наступати на Лідію.
Вона позадкувала, ноги вперлися в сидіння дивана. Лідія охнула і впала на нього, завалилася на бік і закотила очі, намагаючись не дихати. «Зараз він підійде, помацає пульс і зрозуміє, що обманюю його», – подумала вона.
— Чорт! – скрикнув Борис.
Але перевіряти пульс не став, погребував. Постояв над нею мить. Лідія почула, як він нишпорив у шафі, кидав книжки з полиць на підлогу… Потім пішов в іншу кімнату. Але Лідія боялася поворухнутися, так і лежала нерухомую.
Борис повернувся в кімнату, де лежала Лідія, вилаявся, запхав прикраси в кишеню і вийшов. Коли грюкнули вхідні двері, Лідія сіла. Голова паморочилася від стримуваного дихання. У скронях стукало.
Вона обережно встала і пішла в передпокій, замкнула двері на внутрішній замок. Ключі від квартири лежали на тумбочці біля дзеркала. З полегшенням подумала, що не взяв ключів, отже, не сунеться більше. Лідія кинула погляд на стоптані чоботи в кутку передпокою. Гроші вона тримала саме в них, під шкарпетками. Хитаючись, повернулася до кімнати. Ваза з цукерками так і стояла на полиці серванта недоторканою. У кімнаті був розгром, як після обшуку.
— Дякую, Вітя. Ти як завжди мав рацію, – сказала вголос.
Вона довго сиділа, втупившись в одну точку, намагаючись угамувати тремтіння в тілі. У віці такі переживання небезпечні. Ще тиждень Лідія боялася вийти на вулицю. Погано спала, прислухалася до звуків за дверима.
Потім зателефонувала Світлана.
— Мамо, привіт! Як ти? – весело запитала вона.
— Добре, донечко. А ви? Як Сашко?
— Щось сталося? Голос у тебе якийсь…
— Скучила просто.
— Так приїжджай, мамо. Ми тільки раді будемо. Ти там зовсім одна…
Лідія знову стояла біля вікна. «Спасибі, Господи, вберіг від біди. А може, й справді, поїхати? Париж подивитися, по Монмартру погуляти? Життя одне… Що я втрачаю? – Лідія посміхнулася низькому сонцю, що забарвило небо над дахами будинків у малиновий колір. – І гроші витрачу. Чого їх збирати? А головне – навіщо і для кого?»
