Ти ж знаєш — у мене внуки… Вони такі вибагливі, не все їдять. Треба ж коло плити постояти, щоб кожному догодити. А зробити це можна тільки тоді, коли вони вже сплять. Бо такі ж рухливі: тільки встигай наглядати! Воно й зрозуміло: одному три рочки, іншому — п’ять

— Віро, пробач, що я так пізно, — ніяково мовила сусідка, — обід на завтра готую, а сіль якраз скінчилася. Виручи, будь ласка…

— Заходь уже… Зараз насиплю… А ти чого це проти ночі куховарити надумала? Дня тобі замало?

— Не вистачає його, Вірочко, — Христина втомлено опустилася на табуретку, — я навіть не помічаю, як той час пролітає. Ти ж знаєш — у мене внуки… Вони такі вибагливі, не все їдять. Треба ж коло плити постояти, щоб кожному догодити. А зробити це можна тільки тоді, коли вони вже сплять. Бо такі ж рухливі: тільки встигай наглядати! Воно й зрозуміло: одному три рочки, іншому — п’ять…

— Ти мене пробач, але у твоїх онуків батьки є. Чому мати сама їм не готує?

— Та що ти! Їй же вранці на роботу. Цілий день серед людей, втомлюється дуже.

— А чоловік її?

— Ти жартуєш чи як? Де це ти бачила, щоб чоловік на всю сім’ю готував?

— Мій готує. Не завжди, звісно, але як треба — цілком дає собі раду.

— Ні. Зять навіть яєчні сам собі не підсмажить. Та й не чоловіча це справа…

— Все зрозуміло. Вони діток завели, тепер працюють. А ти за всіх віддуваєшся…

— Ну а як інакше? Має ж хтось домом займатися. І взагалі — мені ці клопоти тільки в радість.

— В радість? — Віра поглянула на сусідку зі співчуттям. — Ти давно на себе в дзеркало дивилася? Давно у відпустку їздила? Давно просто відпочивала? Скільки тебе бачу: ти то з сумками непідйомними, то з дітьми у дворі. Ні, я розумію: онуки — то святе. І дітям треба помагати. Саме помагати, розумієш? А не замість них дітей ростити.

— Тобі легко казати, твоя внучка вже студентка…

— Так. Але коли вона з’явилася на світ, я саме допомагала доньці, а не звалювала на себе всі турботи. Вона й час, поки з дитиною вдома була, повністю сама відбула, і потім справлялася самотужки.

— Звісно, вона ж окремо живе, а моя чоловіка до нас привела. Куди я від них подінуся?

— Нехай би винаймали квартиру…

— Ти що! Це ж такі гроші величезні!

— Ну, знаєш, це їхній клопіт. Вони ж дорослі люди. Мають самі себе забезпечувати. І проблеми свої вирішувати не коштом літньої матері.

— Та вони й забезпечують. А проблеми… Хіба ж діти — це проблема? Я онуків дуже люблю…

— Звісно, любиш. Хто ж їх не любить? Тільки ти, Христинко, скоро впадеш від такого навантаження. Ти ж уже не дівчинка. А твоя донька — здорова, молода жінка, навіть і не чухається. Працює вона… Ми всі працювали. І дітей піднімали…

— Часи інші були…

— До чого тут часи? Тут справа в людях. Не шкодує тебе донька. Зовсім. Пробач, що так прямо кажу.

— Та що там… Ти, Віро, як завжди, маєш рацію. Я й справді дуже втомлююся. Буває, навіть мрію: от з’їхали б вони всі, залишили б мене у спокої… А потім так соромно стає. Ніби я своїх онуків не люблю…

— Прийде час — з’їдуть. А поки скажи дочці, що тобі важко, нагадай їй, скільки тобі років. Нехай вона візьме на себе хоч якусь частину домашньої роботи. Має ж вона зрозуміти…

— Не зрозуміє, — зітхнула Христина, — я для неї — просто мама. А мама, як кажуть, і болю не відчуває, і втоми не знає.

— Ніколи не любила таких порівнянь, — Віра аж зморщилася, — а не зрозуміє — дій кардинально.

— Це як?

— Чини так, як вона від тебе не очікує. В межах розумного, звісно.

— Не розумію…

— Ну, наприклад. Завтра вранці скажи, що післязавтра їдеш. Є куди поїхати?

— У сестри сто років не була…

— От! До сестри їдеш. На тиждень.

— Донька скандал вчинить…

— І нехай. А ти усміхнися і додай, мовляв, якщо буде сваритися, ти поїдеш на місяць. І найголовніше — так і зроби.

— А як же вони? А робота?

— Нехай викручуються. У садочок дітей нехай ведеть, няню знайдуть, чи ще якось. Нехай виконують батьківські обов’язки. Як усі нормальні люди.

— Я так не сможу.

— Треба змогти. Інакше так і будуть на тобі їздити… Стривай, хтось у двері дзвонить… Я зараз…

— Це, мабуть, мої…

— Сиди. Я сама…, а ти слухай, — Віра рішуче вийшла з кухні…

Вона відчинила двері. На порозі стояла донька Христини.

— Тітко Віро, мама у вас? — невдоволено запитала вона.

— У мене. А що сталося?

— Пішла за сіллю і зникла на цілу годину! Скільки можна?! Там Дмитро прокинувся, капризує. Скажіть їй, нехай додому йде.

— І не подумаю.

— Що?! — здивувалася молода жінка.

— Ми з твоєю мамою фільм дивимося. Не кидати ж на найцікавішому місці.

— Фільм?! — очі гості округлилися від подиву й обурення.

— Ну так. Ще одна серія попереду. Тож ти там якось сама сина заспокой.

— Але мені завтра на роботу!

— І що з того? Це чий син? Твій? От і займайся, — твердо відрізала Віра і зачинила двері…

Христина зустріла її докором:

— Навіщо ти так? Їй же й справді на роботу. Піду я. Дмитро там… Не можу я так…

— Сиди. Зараз будемо чай пити. Нехай твоя донька згадає, що вона не тільки офісний працівник, а ще чиясь мама.

— Жорстока ти, Віро…

— Ні, Христино, я не жорстока. А от ти надто добра. Я б навіть сказала — добряча через міру. Ти хоч розумієш, що своїми діями шкодиш і доньці, і онукам? І навіть зятеві…

— Я?!

— Ну звісно. У кожного з них своя роль у сім’ї. А ти не даєш їм ті ролі грати. Вони ж так нічому не навчаться. А потім що? Ти ж не вічна. Як твоя донька буде з синами спілкуватися? Як її чоловік зрозуміє, що треба дружині допомагати? Як онуки ставитимуться до батьків? От і подумай… А то виходить історія про ведмежу послугу…

— Так…, — Христина й справді замислилася, — знаєш, я, мабуть, і справді до сестри з’їжджу. Так скучила… Тільки попереджу доньку за тиждень до від’їзду. Бо за добу — це занадто.

— Дивися сама. Рада, що ти мене почула…

Через тиждень Христина поїхала до сестри. Старшого онука взяла з собою, молодшого — залишила з батьками. Побоялася, що з двома вони не впораються…

Тільки довго погостювати в рідних краях Христина не змогла: зателефонувала донька, сказала, що злягла з температурою, боїться Дмитра заразити.

Бабуся підхопилася і помчала додому. Тієї ж миті…

Донька з зятем не очікували такої миттєвої реакції. Думали, що мати приїде за день чи два…

Словом, коли Христина ближче до ночі приїхала додому, маленький Дмитро спав у хаті… сам-один…

Батьки прийшли майже о третій годині ночі!

Побачивши матір, вони навіть не знітилися.

— Як ви могли залишити Дмитра самого? Він же маленький! — бабуся не приховувала сліз обурення.

— Ну ти ж нас покинула, — незворушно відповіла донька, — а нам… Ми теж маємо право на відпочинок. І взагалі: він же спав…

Христина приголомшено дивилася на доньку і думала: «Мала рацію Віра, ох як вона мала рацію»…

Надмірна опіка часто стає ведмежою послугою, бо забирає в близьких можливість подорослішати та навчитися справжньої відповідальності. А як ви вважаєте, де проходить та межа, за якою допомога рідним перетворюється на шкоду для них самих?