— Мені важко, здоров’я вже не те! А він мене послав! — скаржилася днями Анастасія Володимирівна доньці. — Я йому кажу: виправляй двійки, сідай за книжки, а він мені такі слова каже, що соромно повторити! А я ж над ним, як орлиця над орлятком… — Доліталася орлиця, — каже Поліна. — Але нещодавно в мами нова ідея з’явилася: ми маємо забрати Данила до себе і виховувати

— Ну от тепер уяви, вона вимагає, щоб ми забрали Данила до себе! — обурюється Поліна. — Бачте, вона вже стара стала, не дає йому ради. А мені воно тепер навіщо? У нього, зрештою, мати є!

Йдеться про чотирнадцятирічного підлітка Данила. Він Поліні рідний племінник, син її старшого брата Костянтина, якого не стало одинадцять років тому.

— Жили брат із дружиною, чесно кажучи, так собі, — розповідає Поліна. — Данько тоді зовсім крихітний був, та і я ще сама підлітком була, але пам’ятаю, які там скандали гриміли.

Брат привів молоду дружину Олену жити в трикімнатну квартиру своєї матері, Анастасії Володимирівни. Сім’я зайняла одну з кімнат, невдовзі Олена вже чекала на дитину, і згодом на світ з’явився Данило.

— Сварки між ними, чвари з мамою… — згадує Поліна. — Олені йти нікуди, вона з якоїсь далекого села родом. Брат нервує, мати з невісткою ледь не до бійки на кухні доходили. Страх що робилося.

А потім із Костею трапилося нещастя, і його не стало. Відтоді почалася нове протистояння — за дитину.

— Ти ж розумієш, — казала тоді невістці Анастасія Володимирівна, — що залишатися тут ти не можеш. Ми і при синові моєму не ладнали. Квартира моя, ти тут — чужа людина.

Але й відпускати онука туди, звідки приїхала Олена, свекруха не збиралася.

— Твої батьки п’ють, не працюють, у хаті вічні гулянки. Я легко доведу, що моєму онукові там загрожує небезпека. А ти сама? Ні роботи, ні професії толкової. Що ти можеш дати синові мого Костика? Яке в нього майбутнє?

— Олена намагалася щось заперечити, — згадує Поліна. — Казала, що на роботу піде, житло винайме. Але мама в мене владна, все життя на керівних посадах, зв’язків — ціла купа.

— Не зробиш по-доброму — позбавлю тебе батьківських прав! — лютувала Анастасія Володимирівна. — А так — будеш хоча б провідувати сина.

І Олена, яка щойно втратила чоловіка і залишилася без жодної підтримки, здалася.

Підписали якісь папери, Олена поїхала до себе, а Данило залишився в місті з бабусею.

Анастасія Володимирівна з азартом взялася за чотирирічного онука: гуртки, розвивальні заняття, няня під рукою. Возила хлопчика на моря, купувала дорогі іграшки та ґаджети.

— Синочка мого покійного кровиночка! — повторювала вона.

Поступово вона зовсім відвадила Олену від сина. Спочатку не дозволяла забирати хлопчика на канікули, потім забороняла матері приїжджати й зупинятися в них удома. А згодом видала:

— Він мене мамою називає, розумієш? Мене! А ти що? Приїхала-поїхала, а в дитини в голові каша. Не їзди, не рви йому душу, краще своїм життям займись, молода ще.

Коли Данилові виповнилося десять, Олена таки влаштувала особисту долю: вийшла заміж і виїхала жити за кордон. Тепер у неї там ще двоє діток від нового чоловіка.

Приблизно в той самий час вийшла заміж і Поліна.

Анастасія Володимирівна, якій уже перевалило за шістдесят, вийшла на пенсію. Здоров’я почало підводити, та й грошей, про які вона раніше не замислювалася, стало катастрофічно не вистачати.

— Я б із мамою жити не змогла, — зізнається Поліна. — Її і зять не влаштовував, і я все робила не так. Ми квартиру винаймали, потім батьки чоловіка допомогли, тепер у нас усі «принади» життя: кредити і мій декрет.

Синові Поліни трохи більше року — як кажуть, ще сидіти й сидіти з ним удома. Грошей обмаль, ледь зводимо кінці з кінцями, хоч і витягнули в кредит поки лише однокімнатну квартиру.

— А в мами через рік після виходу на пенсію почався новий «пунктик»: усе дорого, грошей не вистачає, Данилка виховувати нема за що, ви повинні мені допомагати. А з чого допомагати? Самі паски затягнули.

А тут ще й племінничок жару дає! Мама його розпестила, поки гроші були, а тепер він різко всюди чує відмови: ні нового телефона, ні кросівок, ні поїздок.

— Я з ним не справляюся! — почала стогнати Анастасія Володимирівна. — У мене немає зайвих грошей, мені за трикімнатну комуналку платити треба, а йому то одне, то інше. Вчителям грубить, уроки прогулює, я б’юся сама, а всім байдуже!

«Всі» — це Поліна з сім’єю та мати Данила.

На думку бабусі, Поліна має допомагати і словом, і гривнею, а Олена, яка тепер за кордоном «як сир у маслі купається», взагалі зобов’язана утримувати і сина, і колишню свекруху «по повній програмі».

— Про нас я вже сказала, — зітхає Поліна, — а в Олени теж не все так просто. Вона не працює, сидить на шиї в чоловіка з двома малюками. А чоловік утримувати чужих йому людей у далекій країні теж не поспішає.

Приїхати вона не може. Та й що той приїзд дасть? Мати зробила все, щоб Данило ненавидів жінку, яка йому дала життя. Він упевнений, що вона його просто кинула.

— Мені важко, здоров’я вже не те! А він мене послав! — скаржилася днями Анастасія Володимирівна доньці. — Я йому кажу: виправляй двійки, сідай за книжки, а він мені такі слова каже, що соромно повторити! А я ж над ним, як орлиця над орлятком…

— Доліталася орлиця, — каже Поліна. — Але нещодавно в мами нова ідея з’явилася: ми маємо забрати Данила до себе і виховувати.

— Чоловічого виховання йому бракує! — впевнена бабуся. — Ви молодші, у вас енергії більше, забирайте його, бо я більше не можу. Це ж син твого єдиного братика!

— Куди забирати? — Поліна навіть думати про таке боїться. — В однокімнатну квартиру? І кого забирати? Ти його від матері відривала всіма силами, а тепер свої помилки у вихованні хочеш на мене з чоловіком скинути? Ну вже ні, ми крайніми не будемо.

Але Анастасія Володимирівна і тут усе розпланувала: сім’я доньки переїжджає в її велику квартиру до Данила, а сама вона йде жити в їхню однокімнатну. Кредит? А і далі платитимуть Поліна з чоловіком, бо в пенсіонерки грошей на це немає.

— Нормально придумала! — аж свиснув чоловік Поліни. — Теща — просто вогонь! Ми і за світло-газ платитимемо, і кредит гаситимемо, і племінника твого виховуватимемо. Суцільні плюси. Для неї. Я на таке не підпишуся.

— І я не піду на це, — каже Поліна. — Воно мені треба? Тим паче, що мама давно сказала: ця трикімнатна квартира відійде Данилові, «сирітці нещасному». Та й просто, по-родинному, не хочу. У мене є свій син. А для Данила вже ні авторитетів, ні правил не існує, він їх просто не визнає.

— Ти зраджуєш і мене, — звинуватила доньку Анастасія Володимирівна, — і пам’ять про власного брата!

Ні більше, ні менше. Отак і живуть.

Цю історію нам прислала читачка, і вона справді змушує замислитися. У народі кажуть: «Що посієш, те й пожнеш», але іноді плоди нашого виховання доводиться куштувати не лише нам, а й нашим близьким, які в тому зовсім не винні.

Виходить, що надмірна опіка та владність у минулому обернулися гірким полином у теперішньому.

А як ви вважаєте, любі читачі, чи повинна сестра брати на себе відповідальність за помилки матері та виховання племінника, якщо це ставить під загрозу спокій її власної сім’ї?