Засмучено ділиться з подругою Ніна:
— Або жити і терпіти, або не терпіти, але тоді жити буде практично нема на що. Свекруха чіплялася, тепер мама за це взялася.
Ніні 31 рік, 3 роки вона прожила у шлюбі. Оскільки Ніна мала спадкову квартиру, що дісталася від батька, з яким мати була давно в розлученні, молода сім’я жила окремо від обох мам. І Ніна справедливо вважала, що наявність власної житлоплощі – її страховка від втручання у справи їх сімʼї і свекрухи, і мами.
Обидві матусі, які виховували дітей без батьків, мали досить складні характери: звикли виживати, самі приймати рішення, виявилася лідерство, та прагнення вчити життю нерозумну молодь.
— Соромно зізнатися, – каже Ніна, – але коли батько помер, я не сумувала, по-перше, ми з батьком не спілкувалися майже, а по-друге, я на той час інститут вже закінчила, працювати влаштувалася, а звітувала перед мамою, як дівчинка десятилітня. Куди пішла, з ким була, якщо додому приходила після 10 години вечора – був скандал з імітацією серцевого нападу та звинуваченнями у чорній невдячності. Загалом це був мій шанс.
Ніна тоді з мамою посварилася, та вважала, що дівчині рано жити одній, що можна здати квартиру, що несподівано звалилася, отримувати непогані гроші, але дівчина рвалася на волю. Близько року потім Ніна з мамою були, як то кажуть, у контрах: не дзвонили один одному, не спілкувалися. Потім якось помирилися, мама приїжджала в гості, навіть похвалила дочку за чистоту та затишок, схвалила вибір шпалер.
— Я тоді всі батьківські темно-смугасті шпалери змінила на світлі, квартира відразу “заграла”, ну дещо викинула, текстиль змінила. Мама до холодильника зазирнула і задоволена залишилася: у дочки суп є. Цим супом вона мені всю юність годувала та наказувала: не можна без першого, не можна без першого.
Ніна досить довго прожила сама. Траплялися романи, але до шлюбу вони й близько не доходили, та й додому Ніна тих кавалерів не запрошувала. І ось, у 28 років дівчина закохалася, почалися серйозні стосунки, вони з майбутнім чоловіком подали заяву до РАЦСу і Захар переїхав до Ніни.
— Мамі моїй догодити по-моєму, неможливо, наречений їй не сподобався з принципу, що я його вибирала сама, а хіба я могла щось добре вибрати без її поради? Але з майбутнім зятем мама була ввічлива, плечима повела: виходь, справа твоя, дивись тільки, не прогадай.
Свекруха не сподобалася вже Ніні. Вона була занадто люб’язна, до нудотності. Але дівчина вважала, що жити їй не зі свекрухою, отже, можна на неї особливої уваги не звертати. Кілька разів, коли вже в шлюбі мама чоловіка намагалася нав’язати свою думку невістці про те, як треба готувати, гладити і за чоловіком доглядати, Ніна жорстко дала їй зрозуміти, що порад не потребує, звикла до самостійності, давно живе у своїй квартирі одна і все сама вміє.
— Ну і відстала, – каже Ніна, – так, не надто їй це сподобалося, але відстала. Рівно до того моменту, поки у нас не народився син. І почалося: візити без дзвінка, поради щодо годування, одягання, купання, укладання. Попросила не втручатися, то свекруха мені заявила, що вона має право радити і приходити: її син та онук у цій квартирі живуть.
Із чоловіком почалися у Ніни скандали на цю тему.
— Чому ти грубиш моєї матері? Їй не все одно, як росте її онук, як живе її син, це мама! Ти могла б бути чемнішою. Я ж твоїй матері ні слова не говорю, коли вона приходить!
— Але моя мама приходить попередньо зателефонувавши, – казала Ніна, – не перевіряє чистоту унітазу і не лізе з ідіотськими порадами на кшталт того, щоб сповивати малюка, випрямляючи йому ручки та ніжки!
До року дитини із чоловіком Ніна посварилася вже остаточно. Після одного зі скандалів, спровокованого свекрухою, чоловік дорікнув Ніні, що вона не заробляє, сидить удома, а тому зобов’язана закрити рота і не “качати права”. Рот закривати у власній квартирі дружина відмовилася, скомандувала чоловікові збирати речі та вирушати за місцем реєстрації: там і унітаз чистіший, і борщ наваристіший.
— Подала на аліменти на себе та на дитину у шлюбі одразу, з розлученням все втрясла, – каже Ніна, – в принципі, я б змогла спокійно жити до виходу з декрету. Економно, але змогла б. Але тут цей гад узяв, та з роботи звільнився і вмотав до двоюрідного братика на Закарпаття, від заклику рятуватися. Та й аліменти, звичайно, накрилися мідним тазом. А тут ще й мати. Вже моя.
— Ось як ти жити збираєшся? – хитала мама головою. – На що? На допомогу? А я тобі казала, коли ти заміж зібралася… А, гаразд, чого вже тепер… А давай квартиру твою здамо? Ви з онуком до мене перейдете, на гроші від оренди житимеш, до виходу з декрету точно доживете. Потім мій онук у сад піде, а мені на пенсію можна буде вийти. Ех, та як жити ще будемо, обійдешся без своєї благовірного!
— У той момент, – визнає Ніна, – мама мені прямо здалася найкращим другом, такою, що розуміє, готовою підставити плече. Та й виходу у мене особливого й не було. Свекруха відразу після розлучення до онука різко охолола, де вже грішми допомагати.
Ніна переїхала з дитиною та речами до мами, знайшла орендарів на квартиру, живуть із мамою вже 2,5 місяці і цього терміну молодій жінці вистачило за очі.
— Два тижні було тихо, – хитає Ніна головою, – всього два тижні, а потім почалося: то я пил не протерла, то не так протерла, то пішла в магазин увечері і зникла на півтори години, у мами були плани, а довелося за онуком дивитися. То я голосно ходжу, то не так з дитиною розмовляю, то ми не в ту погоду гуляти зібралися, то їй набрид посуд, який я відразу прибираю в шафу, а треба витерти рушником і залишити на столі, щоб висохла. І головне, зачіпки вічні на тему: “А я говорила!”
— Тому що слухати треба мати, – повторювала мама раз у раз, – мені твій Захарка не сподобався відразу. Але ж ти спочатку заяву подала, а потім знайомитися привела. Ти все краще знала. І зараз усе сама знаєш. Давай, вляпайся ще раз, дитину ще одну мені на шию посади. Так, мені на шию. Тому що живете ви з онуків, зрештою у мене! Де твоя самостійність?
— Я жодної копійки з орендних грошей собі не залишала, – каже Ніна, – комуналку орендарі самі платять, мамі все здаю до копійки, на господарство, на харчування. А це багато! Собі в мене залишається лише крихта грошей. Тож не можна сказати, що ми на маму впали і її хліб їмо. З дитиною сиджу сама, без сина виходила за цей час лише двічі. Живемо у неї? Ну, так вона сама це і запропонувала.
— Ну ти можеш завжди орендарів попередити та з’їхати до себе, – радить Ніні подруга, – матеріально буде непросто, проте морально легше. М’яко мама постелила, але жорстоко спати! І справді, гроші вона бере на харчування та господарство з тебе ого-го які! Двокімнатна в столиці за добрі гроші здається.
— Піти можна, – зітхає Ніна, – але на що тоді жити? На допомогу до трьох років сина? Приватний садок? Та не потягну я з однієї зарплати приватний садок. Підробити з дитиною? Де та ким? Ось і залишається або терпіти більше року, поки сад дадуть, або йти і рахувати кожну копійку. Я на макаронах простягну, а синові стільки всього потрібно…
Що думаєте? Якщо без такої допомоги мами Ніна поки не може, то треба закрити рот і приймати мамину допомогу і її ж умови? Чи повернутись до себе, хай буде важко? Чи є третій шлях?
