Ця історія, можливо, і знайома комусь. Але розповісти її хочу саме на Святвечір, коли вона і сталася, а точніше, щасливо закінчилася.
Красуню Марію посватав Тимофій під кінець сінокосу. Приїхав він тоді з міста, з батьком своїм на базар їздив. І звідти привіз своїй ясноокій нареченій перстень з бірюзою. Прийшли вони з батьком і матір’ю до Марії і посватали дівчину.
Батьки Марії напоїли їх чаєм з пиріжками та варенням з малини, поговорили, обговорили, коли весілля гратимуть. Молоді сиділи поряд, красиві й щасливі. А коли все обговорили, батько й підштовхнув сина:
— Каблучку хоч одягни нареченій на палець…
Встали Марія з Тимофієм, хлопець дістав каблучку і на палець нареченій одягнув. Краса! Марійка замилувалася такою дивиною, та тільки трохи завелика вона їй була.
— Ну нічого, велика не мала, – сказали батьки, на тому й розлучилися.
Марія каблучки не знімала. З нею і вдома, з нею і в полі. Подружки заздрили. Надто вже красива. І поміряти просили, але Марія не давала: це її каблучка, і вона наречена Тимофія. Нема чого її міряти кому попало! І була права.
А цього дня в полі їх застала гроза, та така сильна, що всі покидали свої коси й вила й сховалися у величезних стогах сіна. Але все одно промокли, хіба ж сховаєшся від такого дощу. А потім знову розпогодилося, всі знову за роботу взялися. Втомилися за день, сил немає.
Приходить Марія додому, пішла вмиватися, дивись, а каблучки на пальці немає. Дівчина в сльози:
— Загубила я каблучку Тимофійка, – плакала вона ридма. – Щось буде тепер? Не бувати нашому весіллю.
Батьки заспокоювати її давай, а стара бабця Савельїха, сусідка, як почула про таку справу, одразу до Тимофія і його батьків побігла.
— Не до добра це, скажу я вам. Не одружуйте сина з Марією, все життя шкереберть піде, ось вам хрест, – лякала вона їх.
Батько в серцях сплюнув, мати перехрестилася, а Тимофій заявив:
— Дурниці. Загубила, знайде. А ні, я їй інше куплю.
І швидко Тимофій у місто вирушив. Але там біда і сталася. Збило його возом на повному ходу. Кінь мчав щодуху, а він перебігти не встиг, зачепило його і по бруківці протягло. Без свідомості на тому ж возі в госпіталь і відвезли.
Куди і кому повідомити, ніхто не знав. Тільки коли Тимофій прийшов до тями, лікар запитав, де він живе. Тоді й написав листа його батькам. Так, мовляв, і так. Небезпека минула, долікується, повернеться.
А вони вже зачекалися сина, куди пропав? І мати, і Марія всі очі виплакали. А як листа отримали, перехрестилися обидві: живий, повернеться скоро. А тут і Савельїха на порозі.
— А я що казала? Ось вона біда, відчиняй ворота. Не в’яжіться з цією Марією, проклята дівка, і діти такі ж будуть у неї. Ось вам хрест.
Знову прогнали її з двору, а коли Тимофій повернувся, на ньому обличчя немає. Схуд, змарнів, згорбився та й накульгує ще.
Марія на поріг, а він її бачити не хоче.
— Ти почекай, Марійко, дай йому оговтатися. Хворий він. А як одужає, сам з’явиться в тебе, – казала їй мати Тимофія.
Але він так більше в Марії й не з’явився.
Уже й зима настала. Снігом усе замело. Тимофій зміцнів, став господарством займатися, за худобою дивитися. Сам усе накульгує, а справи робить. Мати вирішила поговорити з ним:
— Ти, Тимофію, що вирішив з Марією? Сватали її, а вінчатися коли тепер?
Син довго мовчав, а потім сказав:
— Я коли грішним ділом під коня цього потрапив, багато чого побачив, мати. І ангелів небесних, і голоси всякі чув. Не доля нам. Кульгавий я тепер на все своє коротке життя, нутро все відбите. Навіщо я їй такий? Та й каблучка ця проклята. Загубила вона, а це знак: не доля…
Мати заплакала і в хату пішла.
А Марія страждала за Тимофієм, ой, як страждала. Вона тоді по осені все в поле бігала, годинами обручку шукала, та хіба знайдеш! А зараз і поготів, усе снігом замело, білим-білим чисте поле…
Але диво сталося. У самий святвечір! Морозець стояв добрий. Мати пироги пекла до Різдва. Батько хлів утеплював, мороз міцнів до ночі. А Тимофій вирушив у комору сіно переворушити, щоб не змерзалося воно.
Узяв вила і давай його смикати, щоб нижнє наверх витягнути, а верхнє навпаки. Працював несамовито, аж піт під сорочкою по спині біжить.
Вже й закінчив майже, як мати з порога до вечері кличе. Ще трохи. Копнув він сіно вилами і раптом… дзвін, тоненький такий, ледве чутний.
Тимофій не зрозумів спершу, звідки цей звук дзвінкий, а з комори вийшов із вилами, дивиться, а на одному зубці каблучка Марії сріблиться.
Знайшлася вона в цій копиці сіна, сама нанизалася, як на палець. Побіг він додому, навіть кульгавості не помічаючи. Батькам показує, а в самого сльози з очей, хоч і мужик здоровенний.
— Я довго мовчав, – сказав батько, – усе чекав на знак якийсь. Думав, буде знак, зішлю його до Марії без розмов. А коли ні, значить так тому і бути. А тут ось що! Знак, та ще й який, та в Святвечір!
***
Марія вже відплакала своє. Не доля їм із Тимофієм випала. А більше душа ні до кого не лежала. Ворожити на Святвечір з дівчатами не пішла. Не буде їй радості ніякої від цього ворожіння. Любить вона Тимофія, і не потрібен їй більше ніхто.
І ось сидить сумна дівчина біля вікна і бачить: між кучугурами до їхнього будинку йдуть батьки і сам Тимофій, кожух нарозхрист, під ним сорочка святкова. Серце так і забилося, а вони до них на поріг. Постукали, батько двері відчинив, пустив у хату.
І очі молодих зустрілися. Стоїть Марійка біля вікна, а Тимофій до неї підходить, за руку бере і каблучку на палець одягає.
— Знайшлася вона, Марійко. У копиці сіна. Ти загубила, а я знайшов.
Весілля зіграли незабаром, більше вже відкладати не стали на потім. І кожного Святвечора згадували цю щасливу історію. З вуст в уста передавали. Четверо діток у них було за довге щасливе життя, потім онуки пішли та правнуки. Так історія ця до наших днів і дожила.
