— Тисячу гривень за ковбасу!? Для кого!? Для тридцятилітнього синочка, який навіть шкарпетки собі випрати не може! Галина стиснула в руках ручку візка так міцно, що кісточки побіліли. Голова її була опущена, сиві пасма вибилися з-під хустки. — Мишко, тихіше… люди дивляться

— Досить тринькати мої гроші на цього бовдура! — голос Михайла гримів над рядами з консервами, змушуючи покупців обертатися. — Тисячу гривень за ковбасу!? Для кого!? Для тридцятилітнього синочка, який навіть шкарпетки собі випрати не може!

Галина стиснула в руках ручку візка так міцно, що кісточки побіліли.

Голова її була опущена, сиві пасма вибилися з-під хустки.

— Мишко, тихіше… люди дивляться, — прошепотіла вона.

— А мені начхати на людей! — гарикнув він, розмахуючи руками. — Мені начхати на всіх! Я гарую, як проклятий, а ти…

У черзі до каси запанувала дзвінка тиша. Навіть діти перестали вередитися.

А почалося все дві години тому, коли Михайло прокинувся з важкою головою після нічної зміни. Сорок чотири роки на заводі залізобетонних виробів залишили свій відбиток — спина нила, руки тремтіли від втоми, а в скронях стукотіло від постійного шуму машин.

Тридцять вісім років шлюбу… — думав він, натягуючи зім’яту сорочку. Тридцять вісім років одного й того самого: робота, дім, крамниця, знову робота…

Галина, як завжди, клопоталася на кухні беззвучно — за роки спільного життя вона навчилася не шуміти, коли чоловік не в гуморі. Її руки, червоні від хатньої роботи, методично різали хліб для сніданку.

— До крамниці потрібно сходити, — сказала вона обережно, не піднімаючи очей. — Продуктів немає зовсім.

Він лише буркнув щось у відповідь, уткнувшись у телефон. Новини одна похмуріша за іншу — ціни ростуть, на заводі подейкують про скорочення.

Діти виросли й розлетілися по своїх гніздах, але досі тягнуть із батьків останні соки.

Олексій — тридцять років, а все просить грошей на їжу. Олена — тридцять три роки, заміжня, але щотижня дзвонить: «Тату, можеш позичити до зарплати?» І Галинка, звісно, не відмовляє. Свята жінка! А я що — не людина? У мене спина болить, руки тремтять, а вона…

У супермаркеті було душно й людно. Субота — день сімейних закупівель. Галина методично складала у візок молоко, хліб, крупи, а Михайло ходив поруч і хмурився на цінники.

Раніше на ці гроші тиждень годувалися…

І тут вона потягнулася за дорогою ковбасою…

— Може, візьмемо дешевше? — запропонував він, намагаючись говорити спокійно.

— Це для Олексійкових бутербродів, — відповіла Галина тихо. — Він же сказав, що дешеву не їсть.

Не їсть! — у голові в Михайла щось клацнуло. Ти тільки подивися який принц знайшовся! Програміст чортів! Заробляє втричі більше за батька, а ковбасу просить купувати батьків!

— А з якого дива ми маємо його годувати? — процідив він крізь зуби. — Дорослий мужик!

Галина не відповіла, просто поклала ковбасу у візок. І це… це його просто розлютило. Усе життя так!

Мовчить, терпить, вдає, що все нормально. А він оре, як каторжний, спину рве на цьому проклятому заводі!

Для чого? Для кого?

Біля каси черга розтяглася на пів крамниці. Попереду молода матір із двома дітьми — хлопчина років семи й дівчинка молодша. Діти скиглили, вимагали то шоколадку, то іграшку.

Касирка, молоденька, працювала повільно, постійно щось уточнювала.

І тут така сама історія — розпещені діточки, матір потурає…

Михайло відчував, як у ньому закипає злість. Не на касирку, не на дітей — на все це життя. На те, що працюєш як віл, а грошей усе одно не вистачає. На те, що діти виросли егоїстами. На те, що дружина…

— Галю, ти бачиш, що коїться? — не витримав він. — Ми витрачаємо останні гроші, а ти все ковбасу своєму дорогоцінному синочку купуєш!

Дружина здригнулася. Люди почали обертатися.

— Скільки років я повинен ще всіх утримувати?! — голос його ставав дедалі гучнішим.

— Мишко, благаю тебе… — Галина була бліда як крейда.

— Не треба мені «Мишко»! Я втомився! Утомився працювати на всіх вас!

Черга завмерла. Касирка перестала пробивати товари, боячись поворухнутися. Молода мама інстинктивно притиснула до себе дітей.

— Усе життя як віл працюю! Усе життя! — Михайло розмахував руками, не помічаючи, як усі на нього дивляться. — А для чого? Щоб годувати дорослих бовдурів? Щоб ти тринькала мої гроші на…

— Дядьку, — раптом подав голос хлопчик, що стояв із мамою попереду.

Михайло завмер на півслові.

Дитина обернулася й подивилася на нього серйозними, уважними очима. Без страху, без осуду — просто з щирим подивом.

— Дядьку, а навіщо ви на тітку кричите? — запитав хлопчик тихо. — Їй же боляче.

Їй же боляче…

Ці слова вдарили Михайла як обухом по голові. Він подивився на Галину — вона стояла, опустивши голову, її плечі дрібно тремтіли. У руках вона так само стискала ручку візка.

— Моя мама каже, — продовжував хлопчик, — що на дружин кричати не можна. Тому що вони й так багато працюють.

І так багато працюють…

Михайло немов уперше побачив свою дружину. Не домогосподарку, яка «нічого не робить», а людину.

Людину, яка встає о шостій ранку, готує сніданок, пере, прибирає, працює санітаркою в лікарні на півставки, а ввечері ще готує вечерю і прасує його сорочки. Щодня.

Господи… що я наробив?

Черга рухалася в абсолютній тиші. Тільки чулося тихе пікання касового апарата та шарудіння пакетів. Михайло відчував на собі погляди людей — не злі, а… жалісливі. Вони жаліли не Галину. Вони жаліли його самого.

Молода мама взяла сина за руку:

— Дімко, не дивися так, — прошепотіла вона.

— А що, мамо? — хлопчик не відводив очей від Михайла. — Дядько поганий?

— Ні, синочку. Дядько просто… втомився.

Втомився… Так, він втомився. Але не від роботи. Утомився від себе. Від того, що розучився любити. Від того, що перетворився на злого, крикливого старого.

Коли підійшла їхня черга, Галина мовчки виклала продукти на стрічку. Михайло хотів щось сказати, перепросити, пояснити, але слова застрягли в горлі.

Що пояснювати? Що я ідіот? Що за тридцять вісім років так і не зрозумів, який скарб живе поруч зі мною?

Касирка пробивала товари, не піднімаючи очей. Атмосфера була така напружена, що здавалося — повітря можна різати ножем.

— З вас 3 тисячі сімсот сорок гривень, — пробурмотіла дівчина.

Михайло дістав гроші тремтячими руками. Хлопчик усе ще дивився на нього, і в його погляді була така дитяча мудрість, що хотілося провалитися крізь землю.

Дорога додому минула в повному мовчанні. Галина несла пакети, Михайло йшов поруч, не знаючи, як почати розмову. Слова хлопчика лунали в голові як набат: «Їй же боляче».

Звісно, боляче. А я навіть не помічав.

Удома вони розбирали покупки все в тому ж тяжкому мовчанні. Галина прибирала продукти в холодильник із тією ж тихою методичністю, що й завжди. Але тепер Михайло бачив у цьому не байдужість, а втому. Таку саму, як у нього самого.

— Галю, — покликав він тихо.

Вона не обернулася, продовжуючи розкладати крупи в шафку.

— Галю, прости мене, — повторив він.

Дружина зупинилася, але не повернулася до нього.

— За що тебе прощати, Мишко? — голос її звучав рівно, без злості. — За те, що ти сказав правду? Олексій справді дорослий. І я його справді балую.

— Не за це.

— А за що?

— Я не повинен був кричати.

Михайло не знав, що відповісти. За що він кричав? За те, що життя не склалося так, як мріялося в юності? За те, що втомився й не бачить просвіту?

За те, що діти виросли чужими людьми? За те, що любов кудись випарувалася серед побутових проблем і втоми?

— Я втомився, — чесно зізнався він.

Галина нарешті обернулася. У її очах не було ані образи, ані злості — тільки нескінченна, глибока втома.

— Я знаю, — сказала вона спокійно. — Ти кричав, бо розучився зі мною по-людськи розмовляти.

Ця фраза ранила більше за будь-які закиди.

Увечері Михайло сидів біля вікна й дивився на двір, де гралися діти. Ті самі діти, що й тридцять років тому — тільки обличчя інші. А питання все ті ж: як жити? як любити? як не втратити найдорожче?

Галина дивилася телевізор, він читав новини в телефоні. Поруч, але кожен у своєму світі. І раптом Михайло зрозумів: хлопчик із крамниці виявився мудрішим за нього, чоловіка у віці.

Тому що розумів просту істину — близьким людям не можна завдавати болю. Навіть якщо тобі самому боляче.

«Їй же боляче» — ці слова переслідуватимуть його завжди.

Він подивився на дружину. Вона постаріла… Коли це сталося? Коли сиве волосся замінило каштанове? Коли руки вкрилися пігментними плямами? Коли в очах оселилася ця втома?

А головне — коли я перестав це помічати?

Михайло хотів підійти до неї, обійняти, сказати щось важливе. Але не знав що. Слова розучилися приходити, коли вони потрібні. Залишилися тільки крик і мовчання.

А між ними — прірва.