Мені 48 років. Два роки тому познайомилася у соцмережах із чоловіком. На першій зустрічі він розповів, що у нього важко хворіє кіт, і було видно, що він справді дуже переживає з цього приводу.
Мене це дуже зворушило. Викликалася йому допомогти, порекомендувала гарного ветеринара, але тварину врятувати так і не вдалося. Зате ця ситуація нас дуже зблизила, і за місяць я до нього переїхала.
Він давно розлучений, колишня дружина з дорослим сином живе в іншій країні. Моя дочка теж вже зовсім самостійна дівчина і тільки пораділа, що у мами з’явився шанс побудувати своє особисте життя.
Ми стали потихеньку обживатись разом, зробили невеликий ремонт, завели нового кота. Про заміжжя мови поки не йшлося. Але навіть якщо цього не станеться, я все одно відчувала себе щасливою. Але є ложка дьогтю. І тепер я не знаю, як мені бути і чи варто залишатися із цим чоловіком.
Тиждень тому до чоловіка прийшов судовий виконавець та приніс папери на стягнення аліментів. Виявляється, у нього є ще один син — хлопчик одинадцяти років з відхиленнями в розвитку. З його матір’ю, як я зрозуміла, він не був в офіційному шлюбі і ніколи не мешкав разом. Але дитину визнав і дав їй своє прізвище. За словами громадянського чоловіка, він періодично відвідує сина і по можливості допомагає грошима.
Але, мабуть, він до кінця мені все не розповідає, інакше, якби все так було добре, навіщо цій жінці подавати на аліменти? Та й мені за два роки не розповісти про хлопчика, хіба це гаразд?
Про яку довіру може йтися, якщо людина вважає за потрібне приховувати таку важливу частину свого життя? Зараз я перебуваю в замішанні і не знаю, як мені бути далі. Я хочу ясності у стосунках, а не сюрпризів, на які не знаєш, як і реагувати.
Той лютневий вечір починався цілком буденно. За вікном лютувала хуртовина, безжально замітаючи снігом втомлене місто,…
Три роки мого життя просто випали в чорну діру. Три роки я була безкоштовною, безвідмовною…
Надія розливала по глибоких тарілках густий, ще з обіду настояний борщ. Аромат на кухні стояв…
— А ти не боїшся отак відразу на мужика насідати? Сполохаєш же, втече від тебе…
Ганна втомлено опустилася на стілець, обхопивши долонями чашку з гарячим чаєм. За вікном мрячив холодний…
— Мамо, усього пару-трійку років, — просив Арсеній. — Ні! — Ну чому?! — Та…