Не можу забути, як мама вигнала мене з дому. У мене дуже напружені та важкі стосунки з мамою. Я не можу її полюбити. Мені 28 років. Я одружена, але поки що немає дітей. У 18 років мене мама вигнала з дому, коли я бабусі розповіла, що вона зраджує та приводить іншого чоловіка додому, коли нас немає. Мені було гидко все це бачити.
Я проговорилася. Коли я пішла з дому, з нею не спілкувалася близько трьох років. Але не витримала, перша зателефонувала їй та помирилася. Я намагалася вдавати, що її вибачила. Я вийшла заміж, живу зі свекрухою. До мене гості приходять не часто, тому що я не у своїй квартирі.
Мама буває, наполягає прийти в гості, вимагає до себе уваги, любові. Хоче, щоб я з нею таємно всім поділилася, про лікарів розповіла. Але вона потім на роботі чи подружкам розповідає, а мені неприємно. І я не можу бути з нею відвертою. Ті спогади смикають мені душу.
Я цю сповідь пишу, бо ця ситуація не відпускає мене. Я на неї зриваюся, коли дізнаюся, що вона купує сестрі то телевізор, то сумочку, то ще щось, а мені все дзвонить і розповідає. Каже: може, тобі вішалки купити?
Я довго мовчала, але коли дізналася, що за сестру вона подала записки в церкві, коли вона занедужала. Мені прикро, що за нас із чоловіком, не подавала. У мене виникають ревнощі, великий осуд і зневага до рідної матері. Мені страшно від цього. Чи це нормально, що образа досі є?
