Родичі вважають нас бідними та не хочуть спілкуватися. Я із села. Бідна, багатодітна сім’я. Виїхала до міста. Навчалася, вийшла заміж, народила дитину.
Донька була болісною, дуже нервовою. Чоловік працював. Родичі сидіти з дитиною не помагали. Ми тоді жили у Броварах, змогли перед пологами купити кімнату у гуртожитку на краю міста. Гуртожиток був для неблагополучних.
Скрізь пліснява в кімнаті та хворі залежні на іншому поверсі (на щастя, з ними не перетиналися, але живемо все одно разом). Перспектив хорошого житла у великому місті ми не маємо. Продали це та переїхали до маленького.
Будинок без особливих зручностей, але все одно це будинок. Свій маленький садок, ніяких неадекватних сусідів, а навпаки, хороші. Але тут погано все щодо роботи. Чоловік все ж таки влаштувався на зарплатню 9000 тис грн, а я почала шукати тільки після відправлення дочки до школи. Вже 2 роки у пошуку, але траплялися лише випадкові підробітки. Тут складно просто так із вулиці знайти. Тим більше, якщо так довго офіційно не працювала.
А я ще й дуже симпатична. Якщо роботодавець чоловік та колектив чоловічий, то чи не на співбесіді вже натякається на щось непристойне. А ще багато обману. У результаті живемо дуже бідно, перспектив жодних. Навіть родичі з нами «нехтують» спілкуватися, типу бідні невдахи.
У моєї доньки немає друзів. Вона дуже добра, але не може похвалитися сучасними технічними новинками, тож вона лузер. Ось так все у житті. Дуже сумно та прикро.
