Знаєте, Валентина — жінка рішуча. У неї все по поличках, усе до ладу. І зараз вона стоїть на своєму так міцно, що ніякі вмовляння не допомагають.
А справа ось у чому: вона не збирається віддавати своє власне житло, яке мала ще до заміжжя, доньці чоловіка від першого шлюбу. Сказала, як відрізала: «І крапка».
Навіть погрози розлученням її не лякають, хоча вони з чоловіком уже десять років разом ,а синочку їхньому ще й трьох не виповнилося — Валя якраз у декретній відпустці.
Для Валі це перший шлюб і перша дитина. Їй тридцять п’ять, чоловікові — на десять років більше. Коли вони познайомилися, він уже був розлучений. Його доньці тоді було всього п’ять років, а зараз це вже доросла дівчина, вісімнадцятирічна студентка.
У чоловіка з першою дружиною колись була спільна однокімнатна квартира. Там і досі колишня живе з донькою. Кажуть, частину кредиту та жінка доплачувала сама, але частка чоловіка там і досі є.
Тільки він людина добра, чи то пак м’яка: ділити житло не став, а переписати свою частку на доньку все якось руки не доходили.
Валя дивувалася: колишня дружина за стільки років нічого не змінила, хоча могла б продати ту однокімнатну, докласти й купити щось просторіше.
— Вона, мабуть, сподівалася, що донька рано чи пізно вилетить із гніздечка, і їй самій місця вистачить, — міркує Валентина. — Ну є такі люди, знаєте: день пройшов — і слава Богу. Нічого не планують, ні про що не думають.
Сама ж Валя — зовсім іншої вдачі. Їй ще на випускний у медуніверситеті бабусі з дідусями скинулися і подарували власну квартиру. Спочатку вона жила там сама, потім до неї переїхав майбутній чоловік.
Довго жили на віру, не розписувалися, гроші збирали. А як вирішили, що в сім’ї має з’явитися дитинка, то купили гарну двокімнатну квартиру.
Борги за неї майже всі виплатили, синочок підростає. Ту свою першу квартиру Валя здає в оренду — ці гроші дуже допомагають, поки вона вдома з малим, щоб не кожну копійку рахувати.
І ось на цей спокійний світ напали родичі. Чоловік тільки очима лупає та все повторює:
— Ну це ж моя донечка, Валю, як же так?
А «донечка», якій батько щойно аліменти закінчив платити та й зараз нишком підкидає грошенят, раптом опинилася в особливому стані. Дитинку чекає.
Батько майбутнього маляти — колишній однокласник, теж студент. Виходить, що дитинка під серцем з’явилася ще тоді, як дівчина була неповнолітньою.
— Хоч віку згоди дочекалася, і то добре, — гірко жартує Валентина. — Кохання-зітхання, а про наслідки, мабуть, мама не попердила. Та й дівчина не дурна, мабуть, думала, що якось воно само минеться, або чекала, поки час прийде, щоб уже ніхто нічого не міг змінити. Сказала батькам, аж коли п’ятий місяць пішов.
Вдома у падчерки зчинився справжній грім із блискавками.
Мати кричала так, що стіни дрижали, і виставила доньку за двері: мовляв, іди туди, де дитину нагуляла. Дівчина в сльози — і дзвонити батькові. Той, як котик із мультфільму, на Валю дивиться:
— Дитину вигнали, вона на лавці сидить. Куди їй? Вона ж при надії. Нехай у нас поки побуде.
Валя пустила, звісно. Переночувати. Тільки та «ночівля» затяглася на тиждень. І Валя відчула: досить. Вона тій дівчині не мати. Скоро з’явиться немовля — і що, у їхній квартирі? З якого дива?
Це кімната їхнього сина, він там господар, а тепер має поступитися місцем дорослій дівчині з дитиною?
— У неї є батько й мати, — каже Валя. — Мати вигнала? То нехай згадає, що частина її квартири належить моєму чоловікові. Отже, донька має повне право там жити. Або нехай він нарешті подарує їй ту свою частку, і нехай вони з матір’ю самі розбираються.
— Та ти уяви, як їй там буде! — бідкається чоловік. — Вона ж їй усі нерви вимотає, вона ж її з’їсть живцем!
— У дитинки батько є, між іншим. Твоїй доньці її не вітром надуло, — відрізала Валя.
Але родичі з того боку теж не бідні. У них трикімнатна квартира, але брати до себе майбутню невістку вони не хочуть. Бо знають: якщо заберуть, то й молода сім’я, і немовля повністю впадуть їм на плечі.
Одна справа — сина-студента годувати, а інша — ще двох на додачу.
— Ні, ми тільки аліменти платитимемо, — кажуть ті свати. — А жити — то не до нас.
Зрештою всі “родичі” дійшли згоди: якби молодим було де жити, то всі б потроху допомагали. І чоловік Валі, і його колишня. Ніби й не так важко вийде… якщо тільки за оренду платити не треба.
І от чоловік приходить до Валі весь такий сяючий: «Вихід знайдено!». Придумав, бачте: донька з хлопцем житимуть у тій самій Валиній квартирі, яку вона зараз здає. Мовляв, повчаться, на ноги стануть, а тоді з’їдуть.
Валя ж відповіла чітко: у її квартирі житимуть ті люди, які платять гроші. Вона до них претензій не має.
А донька чоловіка їй — людина чужа, і втрачати дохід, який іде на власного сина, вона не збирається.
— Нічого не хочу знати, — стоїть на своєму Валентина. — Ту квартиру куплено за гроші моїх рідних. У цій, спільній, у чоловіка всього одна шоста частина, бо я сюди всі свої збереження вклала.
А та квартира — тільки моя. Що хочуть, те й нехай роблять. Живуть нарізно, винаймають куток. Я навіть згодна офіційно на аліменти подати, поки ми в шлюбі, або кредит взяти й виплатити чоловікові його частку в нашій оселі. Але вішати на мене чужі клопоти не дозволю.
Чоловік каже, що вона жорстока, що це ж його кровиночка і майбутній онук. Але Валя непохитна:
— Я — мати, і я маю думати про свою дитину, а не про чужих онуків. Усі питання вирішуйте без мене.
Ось така історія нам надійшла. З одного боку — родинні зв’язки та допомога, а з іншого — власні межі та майбутнє своєї дитини. Кожен ніби й правий по-своєму, а злагоди немає.
А як ви вважаєте, чи повинна мачуха переступати через власні інтереси заради дорослої дитини чоловіка, чи кожен має нести свій кошик сам?
