У хаті Романчуків було гамірно й весело. За двома зсунутими столами зібралася вся велика родина та близькі друзі. Гуляли з розмахом — проводжали на заслужений відпочинок голову сім’ї, Валерія Івановича.
Його дружина, Ніна, миготіла між кухнею та вітальнею, наче та дзиґа. Дивитися на неї було саме задоволення: статна, доглянута, очі сяють. Та й не дивно, вона ж молодша за свого чоловіка аж на дванадцять років, їй до пенсії ще працювати й працювати.
Донька Романчуків, Юля, що сиділа за столом, раз у раз підривалася допомогти матері, але Ніна м’яко зупиняла її, кладучи руки на плечі:
— Сиди, доню, сиди. Я сама впораюся. Ти ще набігаєшся в житті.
— Ні, ну справді, мамо, — підтакував сестрі двадцятип’ятирічний Артем, — сядь, відпочинь, це ж і твоє свято теж. Тепер є кому тобі допомогти, — з цими словами він кивав на свою наречену, з якою планували весілля вже цього року.
Дівчина, трохи зашарівшись, кивала головою. Вона була сором’язлива й не любила зайвої уваги.
Але Ніна Романчук тільки відмахувалася:
— Відпочивайте, молодь! Мені не важко, я все встигну! — усміхалася жінка.
Вона пурхала між гостями, як пташка. Комусь тарілку змінити, комусь салату підкласти — Ніна завжди була поруч.
— Ну, от і все, пенсіонер я тепер! — самовдоволено відкинувся на спинку стільця Валерій Іванович. — Не треба зриватися вранці, бігти на роботу. Можна нарешті спокійно господарством зайнятися. Та й дах у хаті давно пора підлатати.
— І до весілля починати готуватися, Валеро! — підхопила Ніна. — Син же наш одружуватися надумав, не забув?
ʼ— Та хіба про таке забудеш? Давно пора, — поважно кивнув голова родини. — Весілля тут гратимемо, у нашому домі. Заздалегідь запрошую всіх присутніх!
— Як, Артеме, ти не проти? — глянув батько на сина.
Задоволений Артем пригорнув свою наречену, яка знову зніяковіла, і просяяв:
— Та давно ж усе вирішено, тату. Звісно, у нас. Приєднуюсь до запрошення!
Гості розійшлися вже далеко за північ. Дехто був такий веселий, що ледве на ногах тримався. Господарям довелося викликати таксі й розсаджувати родичів, що перебрали зайвого. Щоправда, займалися цим Ніна з дітьми — голова сімейства вже давно давав хропака у спальні.
Коли останній гість поїхав, Ніна глянула на сина з невісткою:
— Їдьте вже й ви. Ми з Юлею тут самі все приберемо.
— Мам, а може, вони допоможуть? — спробувала заперечити Юля. — Подивися, що робиться. Ми з тобою тут до ранку возитимемось.
— Та нічого, доню, хай молоді відпочивають.
— Хай молоді відпочивають… — передражнила матір Юля, починаючи збирати зі столу. — От скажи, мамо, чому ти звикла все тягнути на собі? Ти готова навіть чоловічу роботу на себе звалити! Взяти хоча б учорашній день. Снігу намело — страх! Ти навіщо все сама розчистила? Чому тата не дочекалася?
— Юлю, ну він же з роботи пізніше приходить. Приїде — а до гаража не підступитися. А мені не важко, я потихеньку все й розкидала. Нічого, доню, тепер тато в нас на пенсії. Вдома сидітиме.
Чула ж, як він сказав: господарством займеться, дах перекриє. Та й до весілля готуватися треба. Стільки всього продумати! Артем зі своєю дівчиною вже два роки разом живуть, а одружитися ніяк не зберуться.
— Еге ж! — пробурмотіла Юля, несучи брудний посуд на кухню. — Живуть давно, повноцінна сім’я, а зараз розвернулися й поїхали спати. А ми тут спини гнемо. Цікаво, після весілля вони теж так ітимуть і не помагатимуть?
— Не бурчи, Юлю, — усміхалася їй мама, спритно несучи величезну стопку тарілок.
Юля вкотре захопилася матір’ю. Така вона худенька, спритна, а скільки в ній сили! І виглядає чудово, все встигає: і дім у порядку тримати, і на роботу ходити.
Старший брат Артем пішов із дому два роки тому, коли вирішили з дівчиною жити разом — пройти, так би мовити, «випробування побутом». Випробування пройшли успішно, тож настав час узаконити стосунки.
А Юля поки що жила з батьками, закінчувала інститут. У неї теж був хлопець, але знайомити його з родиною вона не поспішала — вирішила зробити це вже після Артемового весілля.
На ранок після застілля Валерій Іванович прокинувся з важкою головою. Вийшов зі спальні, тримаючись за скроні. Ніна вже поралася на кухні, готувала сніданок. У хаті було чисто прибрано, наче й не гуляли вчора до пізньої ночі.
— А Юлька де? — важко опустився на табурет чоловік. — Чого вона в інститут не збирається?
— Батьку, ну ти чого? — сплеснула руками Ніна. — Сьогодні ж неділя. Ми ж спеціально застілля на суботу планували, щоб ні мені, ні Юлі нікуди зранку не бігти.
— А-а-а, точно, — Валерій Іванович тер скроню. — Слухай, Ніно, щось мені недобре. Перебрав я вчора. Хильнути б чарочку для поправки здоров’я.
Ніна слухняно дістала з холодильника почату пляшку й посунула чоловікові чарку.
— Випий трохи, а то, не дай Боже, тиск підскочить.
Тільки от «трохи» не вийшло. Валерій Іванович допив усе, що було в пляшці. Але й цього йому здалося замало. Зідзвонився з кумом, який учора гуляв найдужче, і подався до нього в гості.
І пішло-поїхало.
Валерій Іванович почав конкретно заглядати у чарку. Це було дивно, адже поки працював, такого за ним не водилося. Спочатку Ніна з дочкою дивилися на це крізь пальці: думали, радіє чоловік пенсії, відпочиває. Рано чи пізно зупиниться і займеться дахом, як і обіцяв.
Але Валерій Іванович не зупинявся. Першою не витримала дочка:
— Тату, поясни мені, що відбувається? — закричала вона одного вечора, коли батько, пізно повернувшись, ледь не впав у коридорі. — Тобі не здається, що ти став занадто багато пити? Відколи ти на пенсії, ми з мамою тебе тверезим майже не бачимо!
— Доню, ну ти чого, — п’яно посміхався Валерій Іванович. — Це ж адаптація до нового життя. Я звик усе життя себе в руках тримати, бо щодня на роботу треба було. А тепер усе! Я вільний козак: що хочу, те й роблю.
— А хочеш ти тільки пити, тату? Коли вже ти адаптуєшся і почнеш дах перекривати? Ти ж обіцяв!
— Скоро, Юлю, скоро, — гикнув чоловік і шмигнув у двері спальні.
Це «скоро» ніяк не наставало. Через три місяці безпробудного пияцтва батька Юля покликала на допомогу брата. Артем був обурений: замість обіцяної підготовки до весілля батько тільки оковиту переводить.
Утрьох, разом із матір’ю, вони насіли на Валерія Івановича, переконуючи, що пора вже братися за розум. Чоловік погоджувався, кивав, але поводився так само.
У домі почалися сварки, та й вони ні до чого не призводили. Одного дня не витримала Ніна.
— Ну все, досить! — заявила вона дітям. — Ви кричите на батька, соромите його. А він же ваш тато, він усе життя працював! Заради вас кожну копійчину в дім ніс. Хай на пенсії живе так, як йому хочеться. Дайте йому спокій. Він ніколи не був п’яницею, рано чи пізно сам схаменеться, без вашого тиску.
Ніні було прикро, хоча, по правді кажучи, поведінка чоловіка їй не надто заважала. Напідпитку він ставав добродушним, трохи потеревенивши, йшов спати.
Для жінки мало що змінилося: вона так само бігла з роботи, тягнула на собі господарство. От тільки весілля Артема відкладалося на невизначений термін. Як тут святкувати, коли голова родини постійно «під мухою»?
Валерій Іванович прокидався, коли дружина з дочкою вже йшли з дому. Снідав і вирушав у гості. Родичів та друзів багато, завжди було до кого завітати на вогник.
Мабуть, хтось із тих «друзів» і накрутив чоловіка, бо його поведінка почала різко змінюватися. Приходячи додому, він більше не був добродушним. Дивився на дружину спідлоба, підозріло примруживши очі.
— А чим це від тебе пахне? Парфуми нові купила? Для кого це ти так бризкаєшся?
Спочатку Ніна віджартовувалася, але підозри чоловіка почали переростати в параною. Він більше не спав до обіду. Прокидався разом із дружиною і критично спостерігав, як вона збирається на роботу.
— Для кого чепуримося, фарбуємося? Ніно, а що це за сукня така? Я її раніше не бачив.
— Купила нещодавно. Тобі подобається, Валеро? — покрутилася перед дзеркалом Ніна.
— Будь-якому мужику сподобається. Он дивись, який виріз. Звісно, ти ж у мене ще молода й гарна, а я вже пенсіонер, списаний матеріал.
— Ти що таке кажеш, Валеро? — сплеснула руками Ніна. — Ми стільки років разом! Чого ти вигадуєш усяку дурницю?
— Дурниця не дурниця, а сукню переодягни, — відрізав Валерій Іванович. — Я тебе в такому вигляді з дому не випущу.
Далі ставало тільки гірше. Чоловік почав контролювати кожен крок дружини. Тільки-но задзвонить Нінин телефон — він біжить у кімнату швидше за неї, прислухається. Міг вирвати слухавку, щоб переконатися, що жінка справді говорить із подругою, а не з якимось кавалером.
Він викинув усю її косметику, а коли Ніна збиралася на роботу, прискіпливо роздивлявся кожну деталь одягу.
Юля перестала впізнавати свою матір. За пів року батькової «пенсії» Ніна перетворилася на залякану сіру мишку.
Ані грама макіяжу, волосся в пучок, мішкуватий одяг, що робив із неї стару бабу. Вона ще швидше бігла з роботи додому, здригалася від кожного дзвінка. Виправдовувалася перед чоловіком за кожну хвилину затримки, показувала чеки з магазину, щоб довести, що була саме там.
Квітуча, товариська жінка на очах згасала.
Юля була шокована.
— Мамо, що ти робиш? Подивися на себе! Мало того, що тато п’є і палець об палець не вдарив, так він ще й знущається з тебе! Він же виїв тобі душу своїми ревнощами!
— А що ти пропонуєш, доню? — розгублено дивилася на Юлю жінка. — Тато твій із виходом на пенсію трохи змінився. Він так поводиться, бо я молодша і працюю. Треба просто переконати його, що в мене й думки немає дивитися на сторону.
— Та це й так усі знають, мамо! — скрикнула Юля. — Але тата ти не переконаєш. Він тільки п’є і чіпляється до тебе. Мамо, ставай жорсткішою! Постав йому умову: якщо не припинить, ти з ним розлучишся!
— Яке розлучення? Ти про що? — з жахом округлила очі Ніна. — Ми з твоїм батьком одружилися, коли я ще дівчиськом була. Все життя разом! Я ніколи не розлучуся, і батько це знає.
— От у цьому й біда, що знає! Що б він не втнув, ти тільки прогинаєшся під нього.
— Це неправда, Юлю. Є речі, які я ніколи б не пробачила. Наприклад, зраду. Але твій батько все життя був мені вірний. Тож лиши нас у спокої, доню. Це криза. Переказиться й заспокоїться.
— Ага, як же, переказиться він! Я теж надіялася, — бурчала Юля. — Не буде цього, все тільки гірше стає.
У тому, що все стає гірше, Юля пересвідчилася буквально за кілька днів. Повернувшись з інституту, вона застала матір у сльозах. Ніна плакала і дивилася, як чоловік ножицями шматує гарну сукню, яку вона купила на весілля сина.
— Ось у цьому? У цьому ти йти зібралася? — кричав він. — З таким розрізом? Кого ти там вразити хочеш? На кого враження справити?
—
Тату, досить, перестань! — закричала Юля. — Досить уже ображати маму своїми брудними підозрами!
— Не лізь! — зиркнув на неї батько. — Ти нічого не бачиш. Не бачиш, як твоя мати хвостом виляє? Аякже! Нащо їй жити з пенсіонером, коли вона ще така краля?
Від цих слів Ніна зайшлася плачем і знову почала виправдовуватися. Але дочка не дала їй цього зробити. Обійняла матір за плечі й вивела в іншу кімнату. Надвечір, коли в домі все затихло, Юля викликала таксі й поїхала до брата.
Артем з нареченою зраділи її візиту, кинулися ставити чайник, діставати солодощі. Але Юля з порога остудила їхній запал.
— Не буду я нічого пити, не метушіться. Артеме, є розмова. Ви тут живете, вам добре, вдома рідко буваєте. А тато тим часом зовсім маму зацькував. П’є і цілими днями до неї чіпляється. Нічого не робить, про весілля й мови немає.
— Та я вже зрозумів, — махнув рукою Артем. — Не до весілля зараз. Ми вирішили просто розписатися. А те, що мама сама на себе не схожа, я бачу. Але що тут вдієш? Юлю, що конкретно ти пропонуєш?
— Вони повинні розлучитися.
— Ха-ха три рази. Мама ніколи його не покине. Скільки б він із неї крові не випив, вона все терпітиме.
— От саме, Артеме! — вигукнула Юля. — Тато з неї всі соки витиснув. Вона схудла кілограмів на сім, скоро вітром здуватиме. Здоров’я посипалося, таблетки від тиску жменями п’є, хоч і приховує. Вона ж за нас життя віддасть, а ми маємо спокійно дивитися, як вона гине?
— Юлю, ну в тебе є якесь рішення? Чи ти просто прийшла совість мені будити?
— Рішення є. І хоч воно підле стосовно тата, але єдине. Ти ж знаєш, чого наша мама ніколи не змогла б йому пробачити? Вона багато разів про це казала.
— Ну, зради… І що? — знизав плечима Артем. — Ти серйозно думаєш, що батько надумає гуляти? Та ніколи в житті!
— А ми з тобою повинні переконати маму, що він це робить, — рішуче заявила Юля.
…Через місяць із невеликим у родині Романчуків відбулося розлучення. Бліда Ніна, зціпивши зуби, так люто поставила підпис на папері, що ледь його не порвала. Абсолютно тверезий Валерій Іванович ошелешено крутив головою і заглядав дружині в очі.
— Ніно, я цього не робив, правда! Ніно! Я не знаю, хто ця жінка, і не знаю, звідки взялися ті смс-ки в моєму телефоні!
Зате це чудово знали Юля, що сиділа поруч із матір’ю, і Артем, що стояв за її спиною. Листування з «умовною жінкою» в батьковому телефоні було їхніх рук справою. І абсолютно незнайома пані, яка взяла Валерія Івановича під руку на вулиці й поклала голову йому на плече, теж була частиною плану.
Вона потім удала, що помилилася, але Ніна побачила саме той момент, який був потрібен дітям. Так було задумано.
Юля тоді потягла матір за руку геть, повторюючи:
— Мамо, він давно тебе зраджує. Ми з Артемом це точно дізналися. Ти все бачила, читала листування. Чого тобі ще треба? Він тому й тебе ревнощами мордує, бо сам рильце в пушку має! Думає, що ти така сама, як він.
Валерій Іванович довго не міг зрозуміти, як так сталося, хоча згодом, певно, здогадався, чиїх це рук справа. Але дружина навіть слухати не хотіла.
— Ах ти, старий гречкосій! Сам гуляєш усе життя, а смієш ще дітей звинувачувати! Я все бачила на власні очі! Тепер мені ясно, де ти пропадаєш щодня. І не смій перекладати вину на Юлю з Артемом!
Коли всі формальності були позаду, Артем з Юлею взяли маму в щільне кільце, не даючи батькові до неї наблизитися, і вийшли на ґанок.
— Мамо, дихай на повні груди! — радісно вигукнула Юля. — Вдихни повітря свободи! Тепер ти житимеш без цієї тиранії й знову станеш такою, як раніше.
Отака непроста життєва історія. Кажуть, клин клином вибивають, але чи легко жити з таким тягарем на душі дітям, навіть якщо вони рятували найріднішу людину?
А як би вчинили ви на їхньому місці: чекали б, доки батько схаменеться, чи наважилися б на таку «святу брехню» заради порятунку матері?
