У мене їх було дві: Дружина і Коханка.
Дружина волосся прибирала у хвіст, так щоб не лізло в очі, в тарілки, в обличчя дітям. Вдома вона носила м’які розтягнуті штани і простору футболку, в яких зручно біля плити стояти, випрати дрібнички і підлогу протерти.
Тільки у свята, дружина одягалася в ошатну блузу, спідницю, у вуха вдягала великі сережки, на зап’ястя браслети, брала дітей і йшла на якісь фестивалі. Без мене. Я не любив подібних заходів і втомлювався за робочий тиждень. Ну, або, може, й не так втомлювався, як це слугувало відмазкою для сім’ї. Проводивши їх, я все ж знаходив сили і вирушав до неї, до своєї коханки. Так, я зраджував дружину!
Коханка волосся розпускала по плечах. Воно їй не заважало і нікому не заважало. Дітей у неї не було, господарства особливого теж. Вдома вона ходила в ошатному розкритому халатику, а частіше просто в мереживній білизні (коли живеш один, то легко можеш собі це дозволити). І ще, вона ніколи і нікуди не поспішала. Її ніхто і ніщо не відволікало (ні сім’я, ні діти, ні старі-батьки, ні прання-готування) від мене.
Дружина була з тих, хто закатує огірки й помідори в банки. По сто банок за літо. Бо без них я не сідаю за стіл. Вона з тих, хто майстерно ліпить пельмені, вареники з вишнями, за зиму сотнями, бо я їх люблю; та й сім’ю годувати чимось треба.
З коханкою, в обідню перерву, ми частенько відвідуємо якийсь суші ресторан. Вона любить усю цю “екзотику”. І я, поруч із нею, навчився орудувати паличками. Іноді можна.
Коли я зустрівся з коханкою і вперше зрадив дружину, сім’я вже стала мені в тягар. Дружину, здавалося мені, хвилювало тільки одне питання: коли буде зарплата. Дітям вічно щось треба: то із взуття виросли, то на щось знову скидаються в школі…
Коханка робила мені подарунки (дріб’язок усякий, але приємний), які я ховав від дружини в коморі з інструментами. Або що-небудь із крутих канцтоварів, завжди можна сказати, в разі чого, що всьому офісу закупили. Я теж їй робив подарунки. Вона любила вибирати їх сама.
Дружина злегка погладшала після появи дітей, фігура вже, звісно, не та. Стала й речі підбирати собі менш обтислі, комплексує.
Коханка, хоч і не мучила себе тренажерами, але відсутність дітей і гарне харчування дозволяли їй залишатися такою самою стрункою, як і в двадцять п’ять. Таку не соромно було привести до друзів.
Друзі звикли до мого подвійного життя. Приймали мене в себе з коханкою, але з більшим задоволенням, напрошувалися до мене в сім’ю на пельмені, борщ, пиріжки… Мало кому з них пощастило з хорошими господинями. І залишаючи наш дім, завжди цілували руки моїй дружині і здивовано знизували на мене плечима (і чого ще чоловіку треба?).
У такі моменти я дуже пишався перед ними своєю сім’єю, своєю затишною, чистою оселею і тямущими (по яких тільки гуртках дружина не тягала їх), гарними (всі в дружину біляві, красиві) дітьми і своєю дружиною (такою гостинною і чарівною).
Час летить швидко. Якість життя мого особливо не змінювалася. Тільки, мабуть, коханка стала такою ж близькою, як дружина. Якісь незручності переросли у звички. І я зрозумів, що вже боюся втратити її. Я ніколи не освідчувався їй у коханні й не обіцяв піти до неї (попередив одразу, що сім’ю не покину), але тепер став говорити їй про нібито почуття, бо з’явилися ревнощі…
Думки ж про те, що я можу втратити дружину, ніколи не відвідували мене. Вона здавалася мені частиною мене самого, моєю ногою, рукою, ниркою… Та й вона не давала ніколи приводу думати про це.
Одного разу дружина дізналася про існування коханки. Переді мною постав вибір. Насправді, якщо зовсім чесно, у мене вже не було вибору. Я просто міг ще спробувати боротися за когось із них. Але саме в цей момент я зрозумів, я був самотній увесь цей час.
У мене було їх дві: дружина і коханка. Дружина, з якою було зручно і тепло, як із мамою. Коханка, яка тішила моє самолюбство (я чоловік “хоч куди”). Я зраджував і тій, і іншій…
Усі ці роки зі мною поруч не було жінки, яку мені хотілося б дивувати щодня якимись неймовірними вчинками, рухами душі. Заради якої хотілося б стати ще кращим, досягти ще більшого. Тільки щоб пишалася і захоплювалася мною.
За всі ці роки жодна з жінок не обійняла мене ніжно зі спини, не пригорнулася до моєї потилиці, коли мені було зле, не прошепотіла, що я найкращий, що все налагодиться… Ніхто не відчув мого страху, не помітив моєї втоми, моєї неприкаяності…
Хто винен у цьому? Хто? Напевно тільки я…
У мене було їх дві, але в мене не було однієї єдиної – коханої і люблячої.
Ось така моя сповідь.
