— У мене син має бути! Спадкоємець! — А є що у спадок передавати? — примружилася я, насуваючи гілляччя мало не їм під ноги. — Багато нажив своєю працею, чи, може, накрав десь? Хлопець аж закліпав. Почервонів. — Ну, поки ще ні… — затнувся він. — Які наші роки! Наживу ще

Кажуть, чужий біль не болить. Але коли ти щодня підмітаєш двір під вікнами міської лікарні, де жінки дають нове життя, то волею-неволею починаєш відчувати чужу тривогу власною шкірою.

Того ранку осіннє листя падало густо.

Під старим каштаном, у затишному куточку біля відділення, влаштувалися двоє молодиків.

Розстелили газетку прямо на лавці, нарізали ковбаски, дістали пляшку та пластикові стаканчики. Сидять собі, червонощокі, задоволені життям, і палко просторікують про високі матерії.

А там, за стінами, на другому поверсі, їхні дружини саме проходили через той важливий та важкий день у їхньому житті, що змінює все.

— Сміття за собою поприбирайте! — я суворо зиркнула на цю компанію, міцніше перехопивши держака мітли.

— Ти, матір, не сварися! У нас тут радісна подія намічається, ми жінок привезли… ну, словом, чекаємо на поповнення! — гиготнув один.

Молоді такі, кров із молоком, плечі широкі, в очах — хмільний туман. Якраз перехилили по п’ятдесят грамів «за здоров’я коханих».

— І на кого ж чекаєте? — я навмисне гучніше шурхнула мітлою, згрібаючи сухе листя. — На синів чи на доньок?

— У мене син має бути! — круглолиций, білявий татусь аж розплився в усмішці, наче вже медаль отримав. — Спадкоємець!

— А є що у спадок передавати? — примружилася я, насуваючи гілляччя мало не їм під ноги. — Багато нажив своєю працею, чи, може, накрав десь?

Хлопець аж закліпав. Почервонів так, як уміють червоніти тільки дуже білошкірі люди — аж до самих корінців коротко стриженого волосся.

— Ну, поки ще ні… — затнувся він. — Які наші роки! Наживу ще.

— Багато ти не наживеш, хлопче, якщо завтра зарплату доведеться вже на трьох ділити. Дай Боже, щоб на харчі вистачало.

Я люто шкребла асфальт мітлою.

Оце їхнє самовдоволення, ця безпечність дратували мене до тремтіння в руках. Пил летів прямо на їхні черевики.

— Чого ти така зла, жіночко? — спробував розрядити обстановку другий, чорнявий. — У нас свято, а ти бурчиш, ще й вигнати нас звідси хочеш. От дочекаємося, коли з’являться дітки, і підемо. Потерпи трохи, не псуй нам настрій.

— Свято в них! — я так крутнула мітлою, що шмат вологої землі з листям полетів прямісінько на їхню газетку з хлібом.

— Ти що робиш, стара?! — заволав білявий. Він різко підскочив, обтрушуючись, і стиснув кулаки. — Я ж можу і розізлитися! Так вріжу, що на запчастини розсиплешся!

Я спокійно сперлася на держак, випростала натруджену спину і глянула йому просто в очі.

— А ти спробуй, — кажу тихенько. — Я теж можу так прикластися, що ти до того свого стаканчика не дотягнешся.

— Жіночко, ну давайте без сварок, — знову втрутився чорнявий. — Краще випийте з нами! Зовсім крапельку, щоб настрій підняти.

— Я не п’ю, — відрізала я. — І вам не раджу. Особливо в такий відповідальний момент.

— Почалося-я-я… — скривився білявий. — Зараз буде читати моралі про те, як важко дитині на світ з’являтися. Наслухався вже цього, поки дружина чекала на дитину.

— А що там слухати? — я раптом стишила голос.

— Там немає нічого простого. У ті години жінка ходить по самісінькому краю між життям і смертю. От тобі доводилося коли-небудь у лікарні лежати? — я тицьнула в білявого вузлуватим пальцем.

— Так, щоб по-справжньому? Коли нестерпно болить і душа від страху в п’яти ховається?

— В аварію потрапив у вісімнадцять років! — випнув груди той, знайшовши чим втерти носа.

— Ногу зламав! І лоба ось зашивали, бачиш? — він підняв чуба, демонструючи шрам. — Тож ми теж дещо бачили. Не треба нас лякати лікарями. А ці казочки про «край життя і смерті» лишіть для когось іншого.

Я прихилила мітлу до стовбура, підійшла і мовчки сіла на краєчок лавки, де щойно сидів цей самовпевнений юнак. З полегшенням витягнула ноги у старих кросівках.

— Я б розповіла тобі, синку… — почала я тихо.

— Розповіла б, як буває, коли сили покидають жінку. Коли крихітка завмирає, а мати блідне, стає білою-білою, наче крейда, бо віддає всю себе до останньої краплі. І як лікарі потім роблять неможливе, щоб зберегти ці два життя…

— А нащо мені це знати? — нервово сіпнув плечима білявий, у голосі якого з’явився переляк. — Зараз медицина передова, всіх рятують.

— От і добре, що рятують, — легко погодилася я. — Тільки ти мені ось що скажи. Коли ти тоді на столі хірурга лежав… Твоя мати чи сестри сиділи під вікнами лікарні на лавці з горілкою?

Хлопець закліпав очима, запустив п’ятірню у волосся.

— А чого б це вони пили? — щиро здивувався він. — Мені ж там погано було…

— Дякую вам, мамо, за правду. Піду-но я додому, — раптом обізвався чорнявий Сашко, ніби миттєво протверезівши.

Він штовхнув свого товариша в бік: — Діло жінка каже. Не по-людськи це — з пляшкою тут сидіти. І тобі раджу: йди додому. А якщо знаєш якусь молитву — пошепки прочитай. Може, там тебе швидше почують.

Він підняв очі до неба і швидко закрокував геть по тротуару, навіть не озирнувшись.

— Ти чого, Сашко?! Кидаєш мене тут самого? — ображено кинув йому услід білявий. А тоді невдоволено пробубонів: — Мало що там якась баба наплете. Усіх слухати — вуха повідпадають.

— Вухами ти не почуєш, — я важко піднялася з лавки, знову взялася за свою мітлу і навмисне шаркнула нею по асфальту, піднімаючи куряву.

— Не почуєш, якщо серце глухе. А таку глухоту, хлопче, жодні лікарі не лікують. Здається, бути тобі калікою до кінця днів твоїх.

— Та пішла ти… — огризнувся хлопець і неохоче поплентався вслід за своїм знайомим, стиха проклинаючи мене за те, що зіпсувала йому свято.

«Бувають же такі противні баби, — певно, думав він, озираючись на мою самотню постать під вікнами лікарні. — Вміють же настрій зіпсувати».

А я стояла і просто слухала осінню тишу, чекаючи, коли з вікон другого поверху пролунає такий довгоочікуваний крик нового життя.

***

Від редакції:
Отаку життєву, пронизану гіркою правдою замальовку надіслала нам пані Катерина. Читаєш її — і мимоволі замислюєшся над тим, як часто за гучними словами про відповідальність ховається звичайна чоловіча розгубленість, а справжню ціну появи нового життя розуміють лише ті, хто вміє дивитися глибше власного егоїзму.

Жінки ж бо знають: найбільші дива творяться в тиші, через подолання болю та страхів. А що допомагало вам зберігати внутрішній спокій у ті миті, коли ви чи ваші рідні стояли на порозі великих змін?