У мене зарплата дванадцять тисяч, мамо. І крихітна студія в оренду. А в Діми дохід у десять разів більший. Няня, хороша школа, будь-які гуртки — він може все це дозволити своєму синові. Ми разом вирішили, що так буде правильно. І суд це підтримав. Вона замовкла. Господи, як же важко було проговорювати це знову й знову. — Я тепер недільна мама. Платитиму аліменти

— Як ти могла дитину йому залишити? Полю, в тебе з головою взагалі все нормально? — мати показово помацала дочці лоба.

Поліна важко зітхнула і театрально закотила очі. Ну от, знову почалося.

— Мужики ж узагалі нічого не тямлять у вихованні! — Марія Павлівна продовжувала гнути свою лінію, не збавляючи обертів. — Вони ж самі як малі діти, їм нянька потрібна! Ти хоч розуміла, що робиш? Ти про Михайлика хоч на секунду подумала? Матір’ю ще називається!

Поліна смикнула плечем, ухиляючись від нав’язливої материнської руки.

— Мамо, ну годі вже. Так буде краще для всіх.

— Краще?! — мати аж захлинулася від обурення. — Кому краще? Дитині всього п’ять рочків! Я його тепер узагалі не бачитиму, так? Він мене забуде! Забуде рідну бабусю!

— Господи, мамо! Побачиш ти його, заспокойся. Діма обіцяв давати малого. І тобі, і мені.

— Обіцяв він! Еге ж, чекай! — Марія Павлівна спересердя махнула рукою. — Багато вони обіцяють, ці мужики, а потім що? Ні, ну як можна було покинути рідного сина, я не розумію. Свою кровиночку!

Поліна різко підвелася. Сидіти й слухати це докоряння більше не було сил. Вона пройшлася від вікна до дверей і назад.

— Мамо, це він мені зрадив. Чуєш? Він! Не я! — зірвалася Поліна. — А коли я дізналася, знаєш, що він зробив? Висунув вимогу про розлучення. Сам! І виставив мене з квартири, наче якусь прислугу, що набридла.

— Ну то могла б до нас…

— У вашу однокімнатну? — Поліна невесело розсміялася.

— У квартиру, де й так ніде розвернутися? У мене зарплата дванадцять тисяч, мамо. І крихітна студія в оренду. А в Діми дохід у десять разів більший. Няня, хороша школа, будь-які гуртки — він може все це дозволити своєму синові. Ми разом вирішили, що так буде правильно. І суд це підтримав.

Вона замовкла. Господи, як же важко було проговорювати це знову й знову.

— Я тепер недільна мама. Платитиму аліменти.

— Яка ж ти мати, — Марія Павлівна скрушно похитала головою. — Якщо змогла отак просто відпустити свою дитину. Ех ти…

Поліну ніби окропом ошпарило, обпекло до самих кісток.

— Та я тільки про нього й думала, коли розлучалася! — вигукнула вона.

— Про нього, чуєш?! Не про себе! З батьком йому буде набагато краще, ніж зі мною на двадцяти квадратах! Як ти цього не розумієш, мамо?!

Поліна схопила сумочку і вилетіла за двері, поки не сказала матері чогось такого, після чого вони б не змогли дивитися одна одній в очі.

На сходовій клітці пахло вогкістю і чужою бідою.

Вона притулилася до холодної стіни і заплющила очі.

Вона вчинила правильно. Правильно. Вона свято вірила в це…

…Час минав. Поліна справно приїжджала до Михайлика кожних вихідних, забирала його, допомагала Дмитру, коли тому треба було затриматися на роботі чи поїхати у відрядження.

Син звик, не плакав під час прощання. І Поліна не знала, чи радіти цьому, чи вити в подушку ночами.

Того дня вона якраз привела малого після довгої прогулянки, ніжно поцілувала в маківку. Син пахнув сонцем і полуничним шампунем.

Господи, як же вона за ним скучала щоразу. Поліна вже збиралася йти, але колишній чоловік зупинив її.

— Почекай, — Дмитро притримав її біля порога. Обличчя в нього було якесь дивне. — Нам треба поговорити.
Щось крижане колольнуло її під ребрами.

Вони спустилися в кав’ярню на першому поверсі. Офіціантка принесла два американо, але Поліна до чашки навіть не доторкнулася.

— Що сталося?

Дмитро мовчав. Нервово крутив у пальцях паперову серветку, зминав її в безформну грудку, потім розгладжував і знову жмакав.

Його погляд метався від горнятка до вікна, від вікна до перехожих на вулиці. Він дивився куди завгодно, тільки не на неї.

— Дімо, — вона нетерпляче постукала пальцями по столу. — У мене немає часу сидіти і чекати, поки ти наберешся сміливості. Кажи вже, або я йду.

Він судомно вдихнув і випалив на одному подиху:

— Забери Михася до себе.

Поліна повільно підняла брову. Уважно роздивилася колишнього чоловіка. Все той самий, не змінився: та ж ямочка на підборідді, той же розгублений, якийсь хлоп’ячий вигляд.

Тільки пів року тому він сам, добровільно і категорично, зголосився залишити сина в себе. Сам переконував її, що так буде краще. Сперечався, доводив у суді.

— Чому? Що трапилося?

Дмитро нарешті підняв на неї очі. Винуваті, якісь жалюгідні.

— Карина при надії…

Карина. Та сама Карина, через яку їхній шлюб розлетівся на друзки. Поліна відкинулася на спинку стільця і хмикнула. Гірко, зі злістю.

— І що? Як Михайлик заважає вашому великому сімейному щастю?

— Вона… — Дмитро знову втупився в серветку. — Вона не хоче возитися з двома дітьми. Каже, що це занадто. Їй буде важко.

— Їй важко, — луною повторила Поліна. — А мені, виходить, легко було піти від рідного сина? Легко було щодня засинати без нього?

— Полю, ну будь ласка…

— Суд залишив дитину з тобою, — відрізала вона, карбуючи кожне слово. — Я живу в орендованій студії на двадцять квадратів. У мене ніде навіть дитяче ліжечко поставити. А ти живеш у розкішній трикімнатній. Якось знайдете місце для двох дітей, я впевнена.

Вона витягла з гаманця купюру, жбурнула на стіл біля незайманої кави і підвелася.

— Полю, почекай…

На вулиці морозне повітря обпекло легені. Поліна на мить зупинилася, переводячи подих. Усередині все просто кипіло. Вона любила Михайлика. Боже, як же вона його любила!

Хотіла бути поруч щодня, кожну хвилину. Але ж її теперішня квартирка — це будка, а не житло для малого. І ось тепер Дмитро, цей «батько року», заради чужої жінки готовий викинути рідну дитину з дому!

Цілий тиждень вона не знаходила собі місця. Бісилася, зривалася на колегах, не спала ночами. Прокручувала в голові ту розмову знову й знову, вигадувала, що могла б сказати, як могла б відповісти інакше.

…У суботу, у їхній звичний час, вона під’їхала до будинку Дмитра. Вийшла з маршрутки і відразу побачила їх на майданчику. Колишній чоловік і Михайлик у яскраво-синій куртці.

Син радісно замахав їй рученятами, побіг назустріч, і Поліна присіла, щоб міцно його обійняти.

А потім підняла очі на Дмитра.

Той м’явся поруч, переминався з ноги на ногу. Знову хоче поговорити, зрозуміла вона. Ну звісно. Голова в неї боліла із самого ранку. І Дмитро зараз тільки погіршить цей стан своїм ниттям.

Але вона чекала. Дивилася на нього знизу вгору, притискаючи до себе сина, і чекала, коли він нарешті відкриє рота.

Михайлику набридло стояти, і він побіг на дитячий майданчик.

Дмитро сопів, кректав, важко зітхав. Поліна ледве стримувалася, щоб не розсміятися йому просто в обличчя. Нарешті він розліпив губи.

— У нас із Кариною скоро весілля. Хочемо швидше розписатися, поки живота не видно.

— Вітаю, — Поліна навіть не намагалася зобразити бодай тінь радості.

— Дякую, — він вдячно кивнув, ніби й не помітив її сарказму. — Але вона… вона не хоче бачити Михася в домі. Взагалі.

Поліна повільно повернулася до нього всім корпусом.

— Дімо, за цей тиждень моя квартира більшою не стала. Що ти пропонуєш?

Він поліз у кишеню куртки і витяг в’язку ключів. Блискучих, явно новісіньких.

— Це що?

— Квартира. Для тебе і Михася, — він простягнув їй в’язку. — Будеш власницею до його повноліття, а потім квартира перейде йому. Якщо згодна на такі умови, завтра ж усе оформимо в нотаріуса. Двокімнатна в новобудові, хороший район. А свою студію можеш залишити.

Поліна мовчала. Михайлик порпався на майданчику, колупаючи носком черевика ранкову калюжу.

— Я платитиму хороші аліменти, допомагатиму, — квапливо додав Дмитро. — Але син має жити з тобою.

— Ти це серйозно? — вона нарешті підняла на нього погляд, у якому читалося відверте здивування. — Заради цієї жінки ти готовий купити мені квартиру? Платити гроші? Усе, аби тільки вона була щаслива?

Він мовчки кивнув.

Поліна відвела очі. Її він так ніколи не любив. Ніколи. Може, в цьому й була вся суть: тому й проміняв на іншу за першої ж нагоди. І сина, мабуть, не любитиме так сильно, як спільну дитину з цією Кариною.

— Ну що? — нетерпляче перепитав він. — Що ти вирішила?

Поліна мовчки забрала ключі. Холодний метал приємно ліг у долоню.

— Згодна. Дай мені пару днів на переїзд, і я заберу малого.

— А робота? — він явно не очікував, що все вирішиться так швидко й без скандалу.

— Знайшла віддалену. Платять більше. Зможу проводити з ним багато часу.

Дмитро незграбно її обійняв. Швидко, якось метушливо.

— Дякую. Я правда… дуже вдячний тобі. Не знав, чи ти погодишся.

— Йдеться про мого сина, — Поліна вивільнилася з його обіймів. — Звісно, я погоджуся.

Вона покликала Михайлика, і вони пішли геть. Ключі приємно відтягували кишеню куртки, і Поліна усміхалася всю дорогу до зупинки.

Син знову житиме з нею!

— А він виявився не таким уже й негідником, — протягнула Марія Павлівна, по-хазяйськи роздивляючись нову, світлу квартиру. — Потурбувався про тебе і дитину.

Михайлик гасав порожніми кімнатами, і його захоплений вереск луною відбивався від голих стін.

— Він думав тільки про себе і свою нову дружину, — Поліна притулилася до одвірка, з теплом спостерігаючи за сином. — Але знаєш, мамо… Я щаслива. Завдяки його сліпому коханню до тієї Карини я нарешті можу бути поруч зі своєю дитиною.

Поліна заплющила очі. Велика, чорна діра в грудях, що нила всі ці довгі місяці, нарешті затягнулася. Її хлопчик був поруч.

І вона була навіть щиро вдячна тій Карині за те, що вона виявилася такою егоїсткою. Бо все це було лише на благо…

***

Цю непросту життєву історію нам довірила одна з наших читачок. Інколи життя підкидає нам найважчі випробування, розставляючи все по своїх місцях у найбільш несподіваний спосіб.

А як би ви вчинили на місці Поліни: прийняли б такий “відкуп” заради дитини чи боролися б до кінця, доводячи колишньому чоловіку його батьківські обов’язки?