Років вісім тому в однієї із нашої сусідки з’явився хатній робітник. А через деякий час дивлюся, у мого сусіда теж якийсь хлопець метушиться по господарству. Під’їзд миє, килими вибиває, за продуктами ходить, сміття виносить.
Ми з подружкою стали над сусідом нишком посміюватися, на зразок проста людина, а туди ж. У буржуї подався, завів прислугу. Але найдивніше було, що це хлопчина, а не дівчина (якщо врахувати величезну слабкість сусіда до дівчат, то це було дивно).
Але приблизно через півтора місяця з’ясувалося, що це його племінник. Він приїхав навчатись у наше місто і жив у дядька, а той постійно його по господарству ганяв. Якось пізніше виявилося, що ми маємо спільних знайомих і поступово ми зблизилися.
Звали хлопця Женя. Якось ми кудись збиралися і вже майже вийшли із квартири, як Женька згадав, що забув диски. Він зняв взуття, пройшов до кімнати за ними, а потім ми вийшли. Коли ми йшли до наших друзів, він мені сказав:
«Знаєш, проживши у дядька лише чотири місяці, я кардинально змінив своє ставлення до домашньої роботи. По-перше, це дуже важко. І я впевнений, що ніколи більше в житті не пройду до кімнати у вуличному взутті. Я ніколи не залишу розлиту заварку на столі і не змахну хлібні крихти на підлогу. Я тепер чудово розумію свою матір та сестру. А по-друге, у домашній роботі немає нічого ганебного для чоловіка, навіть навпаки».
Знаєте, як приємно почути це від чоловіка. І я тоді подумала, що було б добре, якби всі хлопці про це задумалися і змінили своє ставлення до домашньої роботи.
Саме про такого чоловіка я постійно мріяла. Але не склалося. Намагалася привчити чоловіка та сина до домашньої роботи, але марно. Просила, хоч би за собою прибирати, мити чашки та тарілки, заправляти ліжко. Але чоловік каже, що не має часу, а син копіює батька.
