Мені 32 роки, чоловікові 34 роки. Ми одружені близько 10 років. У нас є 2 дитини (7 та 9 років). Третій на підході.
Вже 5 років чоловік гуляє сильно і практично ніколи не приділяв нам уваги. До речі, у нас були 2 великі забудови — 2 будинки.
Один ремонтували за допомогою сім’ї чоловіка, другий чоловік та його батько. Він був грубий, критикував мене з будь-якого приводу, хоча я завжди працювала і готувала і на будівництво їздила з маленькими дітками, як могла, допомагала.
Рік тому трапилася зрада з мого боку. Нічого серйозного.
Крайня інтрига, потім, щоправда, переписувалися близько 2 місяців. Чоловік знайшов листування, відтоді у нашому житті все змінилося.
Спочатку були квіти, подарунки, освідчення в коханні, страх втратити одне одного. Навіть у Париж їздили.
Я не хотіла на початку, але відчуваю, що ми як пара та сім’я змінюємося, зважилася на третю дитину і думала, таким чином, зроблю чоловікові, собі та діткам приємне.
Адже чоловік так хотів ще дітей.
Я сильно каялася за те, що зробила і хотіла викупити свою провину. Але таке буває, мабуть, лише у фільмах.
Через рік, після того як він дізнався про все і я чекаю на третю дитину, ми все ж таки стоїмо на межі розлучення. Присутня ненависть, можемо довго мовчати, то знову говорити, але все у ненависті та негативі.
Чоловік усе перевернув з ніг на голову, хоч теж розумів, що нетверезими гулянками і байдужістю підштовхнув мене до зради. Тепер він різко перевзувся і каже, що я погана, гуляюча, моя мати жахлива і мої батьки (у розлученні) кошмарні.
Вічно кричить, що я нічого не дам дітям і він за них боїться. Виставляє мене перед усіма своїми знайомими та друзями поганою (обговорює за спиною), за дітей взявся за виховання, хоча раніше йому було байдуже, що вони і де вони.
Я все це вислуховую, вже виганяв разів 5 з квартири (на словах), йти мені нікуди і дітей я з ним не залишу. Тому що, по-перше, люблю їх, по-друге, не вважаю його адекватною людиною.
У нього є довідка від лікаря. Живемо у Німеччині.
Тут як би влада не залишить без шматка хліба, але я не хочу залишати дітей без сім’ї та батька. І не народжену дитину в тому числі.
Але морально я вимотана. Щодня плачу, і бувають моменти, думаю про погане і про те, що в мене взагалі взагалі ніякого майбутнього.
Що робити не знаю. У цій країні в мене нікого й нічого немає, окрім чоловіка та його родини.
