У неї дача, святий сезон, урожай, закрутки. Мовляв, вона нам взимку овочами допомагатиме. От скажи мені, я маю двох дітей кілька місяців самими кабачками годувати? Чи, може, банку огірків замість платежу по іпотеці в банк віднести

Ірина сиділа на моїй кухні, знервовано мнучи в руках паперову серветку. Її очі, обведені темними колами від хронічного недосипу, дивилися кудись крізь чашку з давно захололим чаєм.

— Я вже просто не знаю, де брати гроші. Здається, позичила в усіх, у кого тільки можна було, — її голос зірвався, видаючи той рівень глухого відчаю, коли людина вже не плаче, бо немає сил.

— Але ж борги треба віддавати! Та й це латання дірок не вирішить нашої проблеми. Ми на межі, розумієш?

— Ситуація не дай Боже, — я співчутливо похитала головою.

— Тобі б точно на роботу треба виходити. Бо тими своїми нічними підробітками в інтернеті ти іпотеку не перекриєш.

— Треба! Господи, та я б хоч завтра побігла! Тільки ж… якщо наймати няню, то моя зарплата вся туди й піде, сенсу нуль. А Іван із двома дітьми зараз сидіти фізично не може.

Меншому ж лише рік і сім місяців, він як дзиґа, за ним око та око треба, — Ірина безпорадно розвела руками.

— Моя рідня далеко. Мама ще працює, їй мою молодшу сестру треба дотягнути до випуску в університеті, не кине ж вона все, щоб до нас приїхати. А свекруха… О, це взагалі окрема пісня.

Вона ніби в іншому вимірі живе. Жодної провини за собою не відчуває! А могла б допомогти, зрештою, саме через неї ми зараз у такій борговій ямі. Але де там!

Сказала як відрізала: в неї дача, святий сезон, урожай, закрутки. Мовляв, вона нам взимку овочами допомагатиме. От скажи мені, я маю двох дітей кілька місяців самими кабачками годувати? Чи, може, банку огірків замість платежу по іпотеці в банк віднести?

***

Ірина з Іваном у шлюбі вже одинадцять років. Звичайні, працьовиті люди. Мають двох хлопчиків — старшому шостий рік, а меншому ще й двох немає, Іра з ним у декреті.

Свого часу довго збирали на перший внесок, відкладали кожну копійчину, тому й на першу дитину наважилися не одразу. Взяли в іпотеку невелику двокімнатну квартирку на околиці Києва.

Сама Ірина з іншої області, Іван — із Київщини, але навіть на околиці столиці жити дорого. Проте до кінця квітня вони непогано давали собі раду, ніколи ні в кого не просили допомоги й не позичали.

Іван — молодший син. Його старша сестра живе на іншому кінці країни і в матері буває вкрай рідко.

Свекруха — жінка на пенсії. Має гарну двокімнатну квартиру, але кілька років тому отримала у спадок стару хату десь у Баришівському районі.

Від Києва неблизько, хатина для зими не дуже годиться — опалення пічне, вода є, але тільки крижана зі свердловини.

Тому з квітня по жовтень мати Івана живе там. Вирощує картопельку, помідори, зелень — без особливого фанатизму, але крутить банки, хоча ні Іван, ні Ірина тих солінь майже не їдять.

Для свекрухи та дача — радше клуб за інтересами. Вона там виросла, там її подруги молодості, з якими можна погомоніти через паркан.

Теплих стосунків у невістки з нею ніколи не було. Свекруха живе виключно для себе. Мабуть, вона щиро сподівалася, що син із невісткою будуть щовихідних горбатитися в неї на городі, бо ж в Івана є машина.

Але чоловік викладався на повну на роботі, а Ірина… Ірина двічі мама, яка ще й вночі намагається копійку в інтернеті заробити. Хай там п’ять-сім тисяч гривень виходило, але ж для родини це гроші.

— А свекрусі, якщо щось вбила собі в голову, — ховайся в жито! — очі Ірини спалахують гнівом.

— Буде Іванка смикати до останнього, дзвонити, нити, маніпулювати, що вона його сама ростила і ночей не спала. Почекати — це не про маму мого чоловіка.

Іван працював на себе. Він водій, оформив ФОП, справно платив податки та страхові внески, бо розумів: і стаж потрібен, і лікарняні на випадок чого.

Заробляв непогано. Але тієї весни все пішло шкереберть.

— Весь квітень свекруха виїдала йому мозок через якесь старе дерево на тій дачі, — голос Ірини починає тремтіти.

— То воно їй на дах впаде, хоча до хати там метрів десять, то воно розсаду затіняє. Просто дотискала сина як могла.

— Невже тобі так важко приїхати і спиляти його? — бідкалася вона в слухавку телефону, імітуючи передінфарктний стан.

— Живу як сирота при живому синові! Наймати когось? Та вони ж мені всі грядки потопчуть! Треба ж акуратно, по-хазяйськи… Ех, нікому я не потрібна, ростиш вас, ростиш…

— А коли нам туди їхати? — розводить руками Ірина.

— У Вані іноді й вихідних не було. Одного дня він поїхав у ті краї по роботі і вирішив заскочити до матері, бо той галас у телефоні вже просто дістав.

Іван просив матір дочекатися сусідського сина, який мав повернутися з роботи, щоб удвох завалити стовбур. Але ж мамі треба було негайно.

У підсумку — стара трухлява драбина під Іваном зламалася. Він упав із чималої висоти. Страшний перелом ноги у двох місцях, пошкоджений хребет, вибите плече.

Сусід встиг лише відігнати Іванову машину на базу, поки «швидка» везла непритомного чоловіка до лікарні.

— І от що тепер? Попереду ще операції, довжелезна реабілітація. Який з нього тепер водій? — Ірина вже не стримує гірких сліз.

— Лікарняний — смішний, декретних виплат уже нема, мій підробіток — це крапля в морі.

Тоді, одразу після біди, свекруха ридала в трубку, рвала на собі волосся і клялася, що забере онуків на себе. Каялася, що це вона винна.

Та минув час.

Івана виписали додому, він лежить у гіпсі. Ірина наважилася подзвонити свекрусі, щоб домовитися про дітей і вийти на роботу.

— Яке сидіти з внуками? Ти з глузду з’їхала? — щиро обурилася мати чоловіка.

— У мене дача, сезон у розпалі! Ну, може, ближче до зими… Я ж вам і так допомагаю! Картоплі привезу, банок. А сидіти — ні, я такого не обіцяла! Не видумуй! І взагалі, мені на городі ніхто не допомагав!

— Розумієш, взагалі жодної провини не відчуває! — Ірина нервово стискає кулаки.

— Ніби це не вона його на те кляте дерево загнала. Іван, мабуть, сам захотів політати, еге ж? Що тепер робити — не уявляю. Просити іпотечні канікули? Але ж мені дітей годувати треба щодня, чоловіка лікувати.

А нам у відповідь — картопля і банки. Та ще й таким тоном, ніби вона велика благодійниця…

***

Цей сповнений розпачу лист надійшов до нашої редакції від звичайної читачки, і ми лише делікатно адаптували його для публікації.

Іноді життя перевіряє нас на міцність не стільки обставинами, скільки вчинками найрідніших людей. Найстрашніше — це абсолютна глухота до чужого болю, особливо коли цей біль ти сам і спровокував, сховавшись за зручними виправданнями про «святий урожай».

Цікаво, а що б ви порадили Ірині в цій, здавалося б, безвихідній ситуації?