Тітка Тоня робила вигляд, що не чує моторошного крику. А тим часом молода дівчина, чиї ноги не торкалися землі, слідувала за жінкою і несамовито кричала їй у вухо.
— Ніхто не бачить, і я не бачу, — бурмотіла собі під ніс тітка Тоня.
Марина була рада, що їде з подругою в село. Тим паче, Дашка розповідала про сусідку тітку Тоню, яка за допомогу по господарству добре платила.
— У неї вишневий сад. Величезний! Сама тітка Тоня не може по деревах лазити, тому й платить за зібраний урожай, — захоплено розповідала Даша. — Але вона дивна. Сама з собою говорить, лається постійно. Місцева молодь її боїться.
— Може, до неї краще не ходити? — з острахом питала Марина.
— Та вона просто не від світу цього, — продовжувала Даша. — Я з нею і не спілкувалася ніколи. Зайду допомогу запропонувати, потім на дерево з ящиком залізу, свою справу зроблю, гроші заберу і піду. Чого її боятися, у неї навіть собаки немає.
Дівчата приїхали рано-вранці. Бабуся Даші радо зустріла подруг.
— Ну що, дівчата, чим сьогодні займетеся?
— Насамперед, до тітки Тоні. У неї вишні вже хиляться до землі, треба допомогти, — розмірковувала Даша. — Ще й грошей заробимо!
— Ех, здалася вам та божевільна, — відмахнулася бабуся.
Марина з Дашею підійшли до будинку тітки Тоні. Вишневі гілки суціль були всіяні блискучими яскраво-бордовими ягодами. Важка ноша для дерев!
— Тітонько Тоню, здрастуйте. Це Даша, пам’ятаєте? Вам, може, допомога потрібна? — гукнула дівчина, побачивши за будинком господиню.
Тітка Тоня продовжувала бурмотіти собі під ніс:
— Замовкла б краще… Що з того… Я тебе все одно не слухаю… — жінка підійшла до хвіртки. — Здрастуйте, дівчата. Добре, що прийшли! Бачите, як вишням важко, треба обібрати їх.
Тітка Тоня дала дівчатам емальовані миски і відвела за будинок до вишень.
Близько години дівчата збирали ягоди і весело перемовлялися. Марина іноді поглядала на тітку Тоню, яка була зайнята на городі. Та періодично затискала вуха брудними руками і хитала головою.
— Мовчи, дурна! — почули дівчата. — Ти ніхто! Була ніким, ніким і залишишся!
А Марина все сильніше виглядала з-за листя, їй хотілося краще почути, про що говорить тітка Тоня. Дівчина тягнулася, тягнулася вперед. Її нога зісковзнула зі стовбура дерева, і Марина, втративши опору, впала.
Дівчина боляче забилася і досить сильно подряпала руку.
— Тітко Тоню! — голосно покликала Даша. — У вас є аптечка? Маринка з дерева впала, треба рану обробити!
Поки схвильована жінка бігала за зеленкою і бинтом, трохи розгублена Марина сиділа під вишнею. З її ліктя просто на землю впала яскраво-червона крапля.
— Еге ж, сильно ти подряпалася, — метушилася Даша біля подруги. — Треба все добре промити, щоб інфекції не було.
Тітка Тоня допомогла з обробкою рани, і дівчата пішли додому, обіцяючи повернутися завтра. Підходячи до хвіртки, Марина почула незнайомий голос:
— Не залишу тебе, буду тут, поруч! Завжди. Завжди!
Дівчина обернулася. Хто це говорив? Точно не Даша. А поруч адже тільки вона і тітка Тоня. Може, здалося?
— Ну й будь! Мені-то що, — буркнула жінка, наче вона теж почула ці слова.
Наступного дня дівчата повернулися до роботи. Але сьогодні Марині постійно ввижався той самий незнайомий голос. Причому, цей голос звертався до тітки Тоні. Вона його так само чула і відповідала.
— Будеш покарана. Усі дізнаються, усі!
— Та хто дізнається? Кому ти розкажеш, дурна, — розмовляла жінка з кимось невидимим.
— Дашо, ти чуєш? Цей голос, він із тіткою Тонею розмовляє, — шепнула Марина.
— Ти чого, який голос? Тітка Тоня сама з собою говорить, — Даша покрутила пальцем біля скроні й продовжила збирати вишню.
— Ти мене чуєш? — Марина зрозуміла, що тепер голос звертається до неї. — Поговори зі мною.
— Хто це? — запитала дівчина, визираючи з-за листя.
— Марино, припини мене лякати, — Даша суворо подивилася на подругу.
— Чуєш, ти мене чуєш! — знову незнайомий голос.
Марина, зібравши повну миску вишні, злізла з дерева. Вона перелякано озиралася.
— Подивися уважно! — голос шепотів прямо на вухо Марині.
Дівчина в паніці дивилася на всі боки, сльози наверталися на очах, спотворюючи все навколо.
Раптом Марина побачила біля себе напівпрозору дівчину.
Вона просто з’явилася нізвідки. Її сумні, великі очі були наповнені сльозами, руки й обличчя забруднені землею.
— Ти мене бачиш, — злегка посміхнувшись, сказала вона.
Марина затулила рот руками. Червоний сік від стиглих ягід забруднив їй щоки.
— Вона бачить! Вона бачить! — закричала дівчина. Її обличчя спотворила злість, очі звузилися. — Бачить! І чує!
На крик прибігла тітка Тоня. Жінка перелякано дивилася на Марину, боячись промовити хоч слово.
— Вона дізнається, тепер усі дізнаються! — кричала дівчина, кружляючи навколо тітки Тоні.
— А ну замовкни! А ви злазьте і йдіть, — випалила тітка Тоня. — І щоб більше я вас не бачила!
Жінка прогнала Марину з Дашею.
— Приходь, приходь ще! — благала примарна дівчина, стоячи під вишнею. — Я розкажу.
Подруги здивовано стояли перед хвірткою. А тітка Тоня лаялася, вона кричала і розмахувала руками.
Даша думала, що жінка біснується біля мовчазної вишні. Але Марина бачила там дівчину, яка гірко плакала, закривши руками втомлене обличчя.
— Дашо, мені треба тобі дещо сказати. Ти, напевно, подумаєш, що і я збожеволіла…
Марина розповіла подрузі все, що сьогодні бачила і чула. Даша втупилася в Марину:
— Ти, мабуть, сильно впала вчора. Ходімо додому, тобі треба відпочити.
Марина весь день просиділа на своєму ліжку. Їй здавалося, що тільки вона зможе допомогти тій нещасній дівчині. Адже ніхто, крім тітки Тоні та самої Марини, не чув її.
Але жінка явно не збирається нічого робити.
Що ж у них сталося? І чому тітка Тоня вигнала подруг, коли зрозуміла, що Марина чує цей голос?
Коли всі заснули, Марина тихенько вийшла з будинку. Ноги самі несли її до тітки Тоні.
— Маринко! Ти що надумала? — Даша таки прокинулася і пішла слідом за подругою.
— Дашо, не заважай мені. Я повинна все дізнатися. Не віриш мені — йди назад. Або хоча б мовчи!
Подруги в тиші дісталися до будинку тітки Тоні.
— Агов, я прийшла! — тихенько покликала Марина. — Що ти хотіла розповісти?
Місяць добре освітлював ділянку. Великі ягоди блищали серед матового листя, як маленькі зірочки. Марина придивилася, під тією самою вишнею, куди вона впала, стояла дівчина.
Подруги акуратно відчинили хитку хвіртку і пройшли у двір.
— Ти прийшла. Ти все дізнаєшся, — примарна дівчина підійшла до Марини і поклала свою руку їй на лоб.
Марина ніби опинилася в іншому часі й в іншому тілі, в тілі цієї примарної незнайомки.
Дівчина, ще жива і весела, збирала ягоди. Тітка Тоня поралася на городі.
— Іро, давай останній ящик збирай і все. У мене вже тара закінчилася, та й сутеніє, — крикнула тітка Тоня.
Дівчина злізла з дерева. Вона вся була забруднена соком ягід. Задоволена своєю роботою, Іра сподівалася отримати гарні гроші. Адже вони їй дуже потрібні.
Утікши з дитячого будинку, дівчина жила, де доведеться. Їй дуже пощастило зустріти на залізничній станції тітку Тоню. Жінка обіцяла добре заплатити за збір урожаю.
Їй ще знадобиться допомога з продажем. Тож Іра розраховувала, що хоча б на літо вона зможе залишитися з тіткою Тонею.
Жінка простягнула зім’яту купюру.
— Це все? Я весь день працювала, подивіться, скільки ящиків зібрала, — обурилася Іра такою маленькою сумою.
— У мене більше немає. Спочатку продати треба, а потім гроші будуть, — байдуже кинула тітка Тоня. — Приходь наприкінці тижня.
— Як наприкінці тижня? Ви ж самі сказали, що я можу попрацювати у вас, збирати, продавати, — Іра здивовано втупилася на жінку.
— Сказала. Я зараз передумала. Іди геть! — тітка Тоня загрозливо дивилася на дівчину. — Інакше поліцію викличу!
Іра, звикла за своє дитбудинківське життя розв’язувати проблеми за допомогою сили, схопила якусь дерев’яшку і грізно пішла на тітку Тоню.
Злякана жінка, що тримала в руках садову лопатку, інстинктивно замахнулася у відповідь. Удар був напрочуд точний, хоч і не навмисний.
Іра вмить рухнула на землю, просто під вишню. Пухнасті крони дерев і сутінки люб’язно сховали те, що сталося, від сторонніх очей.
Тітка Тоня не довго стояла в ступорі. Часу не так багато. Треба терміново діяти.
Наступного ранку про трагедію могла тільки натякнути пухка, щойно скопана земля під вишнею.
Марина отямилася від видіння. Виходить, що тітка Тоня, сама того не бажаючи, стала катом. А Іра тепер назавжди залишиться в цьому будинку.
Раптом у вікні засвітилося світло. Марина схопила Дашу за руку, і вони стрімко вибігли з двору.
— Я просто скажу, що в мене є відомості про зниклу. Скажу, що… що допомагала по господарству і копнула глибше, ніж треба, — пояснювала вранці Марина своїй подрузі, набираючи номер поліції. — Яка різниця. Вони все одно там знайдуть її…
Поліція кілька днів працювала на ділянці тітки Тоні.
Роззяви, місцеві пліткарки і дітлахи тинялися навколо будинку, намагаючись урвати щось із розмов оперативників.
Іра була в списках зниклих безвісти понад десять років. Її дух зводив тітку Тоню, змушував зізнатися. Але тепер усе розкрилося, і Іра зможе заспокоїтися і піти…
