Ганна з Клавдією жили в сусідах усе життя. Обидві залишилися в батьківському домі, обидві вийшли заміж, але особливої дружби між ними не було. У дитинстві дружили, разом гралися, до школи ходили, а коли подорослішали, поступово зрозуміли, що надто вони різні.
Зараз уже Ганна літня, їй вісімдесят. Вона дивиться у вікно, як розбирають старий будинок сусідки Клавдії, яка пішла в сімдесят два роки. Будинок був старий. Якщо в будинку ніхто не живе, він швидко старіє, руйнується. За ним потрібен постійний догляд. А цей будинок стоїть уже вісім років без господині, без нагляду. Клавдія хоч і виростила трьох дітей, але вони всі живуть далеко, сини з сім’ями за кордоном, а донька в столиці. Діти її відвідували дуже рідко.
***
Ганна добра і симпатична дівчина вийшла заміж за Івана, місцевого хлопця, такого ж добродушного і турботливого. Кохання в них було міцне, Ганна навіть думала іноді:
— Як же я люблю свого чоловіка. Мій Іванко найкращий чоловік на світі, дякую тобі, Господи, за такий щедрий подарунок. Нам разом так добре, що навіть трохи побоююся за наше кохання.
Обидва берегли своє кохання, на людях не показували, але вдома трепетно ставилися одне до одного. Зʼявився в них син Павло. Батьки його безмежно любили, дуже схожий на батька. Ганна дбала про своїх улюблених «мужичків», так вона завжди їх називала.
Але долі було завгодно розпорядитися по-своєму. В один із літніх днів, коли стояла суша, була сильна гроза, блискавка вдарила в стайню, де стояли коні. Іван був якраз неподалік від стайні, дах палахкотів, а під дахом сухе сіно, щойно закінчився сінокіс.
Іван, побачивши, як зайнявся вогнем дах стайні, не роздумуючи кинувся рятувати коней, а поблизу поки що нікого не було з односельців.
— Коні, вони ж згорять, – промайнуло в нього в голові, тут же кинувся в стайню.
Відкривав усі підряд стійла, виганяв коней, одні боялися йти на вихід, інші вибігали, шарахаючись від вогню. Начебто всі відчинив стійла, наприкінці стайні коні злякано іржали й тулилися до стіни, навкруги дим, уже й іскри летять, звалилася одна балка. Іван зрозумів, що час і самому рятуватися, щоправда кілька коней так і залишилися, він швидко побіг до виходу, вже нічого не видно, все в диму. Друга балка завалилася просто на нього, Іван так і залишився в стайні. А навколо метушилися односельці, бігали з відрами, під’їхала старенька пожежна машина. Поки розмотували шланг, стайня згоріла наполовину.
— Іван заскочив у стайню. Це він коней вивів звідти, я бачив, – кричав Степан. – Я бачив, як вибігали коні, я вже підбіг, коли всередині балка впала. А Іван так і не вийшов.
Стайня диміла, усі стояли, стовпившись біля згарища. Потім прибігла Ганна, хтось із односельців повідомив їй, що її чоловік згорів у стайні.
— Ні, не правда це, – кричала вона голосно, підбігаючи до натовпу. – Цього не може бути, тільки не мій Іванко. Господи, допоможи, нехай він буде живий. Односельці боялися дивитися їй в очі, а вона все повторювала, дивлячись на згорілу стайню, сліз не було, тільки страх:
— Тільки не він, тільки не мій Іванко.
Ганні принесли води, трохи випила з кухля, раптом заплакала, заголосила голосно, дійшло до неї непоправне.
— Милий мій, як же так? Як же ми з Павликом будемо жити без тебе?
Фельдшер заспокоювала Ганну, змусила випити якесь заспокійливе. Коли вона притихла, відвели додому, там був один трирічний син, він стояв біля їхньої хвіртки і нікуди не йшов. Важко було Ганні ховати свого коханого чоловіка в закритій труні. Після прощання часто ходила з сином на місце спочину чоловіка, довго стояла біля могили Івана і все казала синові, який хороший і добрий був його тато.
Ганна так і не вийшла більше заміж, одна ростила і виховувала сина. Павло після школи нікуди не поїхав із села, боявся залишити матір на самоті.
Сусідка Клавдія теж була симпатичною, але грубуватою. Могла ні за що образити когось, наговорити зайвого. Чоловік теж був грубим, часто скандалили один з одним, особливо коли випивав. Клавдія подарувала йому трьох дітей, доньку і двох синів. Жили як усі в селі, у сорок п’ять років Клавдія теж залишилася вдовою, пішов з життя її чоловік через серцевий напад. Коли діти її роз’їхалися, сумувала дуже. Не розуміла, чому не приїжджають вони в гості. Мовчки заздрила Ганні, яка жила із сином Павлом і невісткою Вірою. Уже й онук підростав у Ганни, з подвір’я долинав його радісний сміх.
— Добре Ганні, живе зі своїми, а мої діти розлетілися й не хочуть приїжджати. Чому так? Начебто виховувала їх, годувала й одягала, а вони поїхали й забули про матір.
Зловредною і скандальною була Клавдія, не дуже-то й поважали її сільські. Найбільше діставалося Ганні та її синові Павлові.
У Павла машина «Нива», і якщо хоч одне колесо його машини заїде на траву біля будинку Клавдії, все – скандалу не уникнути. Павло приїжджаючи на обід залишав машину біля своєї хвіртки, а потім розвертаючись, міг наїхати на траву сусідки. Не хотілося щоразу розкривати ворота і заганяти її на подвір’я, тим паче на подвір’ї колодязь, треба акуратно, а через сорок хвилин їхав назад на роботу.
Якщо Клавдія помітить, що трохи прим’ята трава біля її паркану, підходить до будинку Ганни і кричить:
— Павло, ти прим’яв усю траву біля мого будинку. Скільки разів тобі казати, – і додавала такі непристойні слова, що у Віри, дружини Павла, вуха загорталися «в трубочку».
Ганна ніколи не вступала в сварку з сусідкою, і Павло із дружиною теж мовчали. Але коли в них з’явилися діти, онуки Ганни, підростаючи, вже вибігали на вулицю, гралися, кричали. Приходили інші дітлахи до їхньої хати.
Клавдія знову знайшла причину для лайки. Заходила у двір до сусідів, і голосно кричала:
— Вірко, чому не дивишся за своїми дітьми? Ваші хлопці грають біля мого будинку, шумлять постійно, мало того, так ще й фантики від цукерок залишають.
Любила Клавдія побурчати, вона й на дітей своїх раніше постійно сварилася, можливо, вони й поспішили поїхати подалі від матері, якій усе не так.
Одного разу Клавдія побачила дітей Павла біля своєї хвіртки, нарвала кропиви й відшмагала і того, і іншого. Хлопчаки зі сльозами прибігли додому і поскаржилися своїй бабусі Ганні, вона якраз була вдома, Віра і Павло були на роботі.
Не витримала Ганна і прийшла у двір до Клавдії:
— Навіщо ти відлупила кропивою моїх онуків, дітлахи плачуть, тобі шкода, що вони біля твоєї хвіртки гралися?
— А нехай не ходять до моєї хвіртки, шумлять і траву топчуть, – грубо відповіла Клавдія.
— Та нехай у тебе все тут травою заросте, – в серцях підвищеним тоном сказала Ганна і пішла до себе.
Клавдія тримала козу й овець. Через деякий час раптом у неї щось трапилося з козою і не стало її. Через деякий час захворіли обидві вівці і той самий результат. Ганна, дізнавшись про це, чомусь переживала, а раптом винні її слова, сказані в злості. Але Клавдія сама всім односельцям не подавала виду, що переживає за відсутність домашньої худоби:
— Старію, важко вже мені за ними доглядати. Тому, напевно, Бог забрав у мене моїх тварин.
Клавдії на той час був сімдесят один рік. Звісно навколо хати трава все заполонила, хата заростала. Павло не тримав зла на Клавдію, навпаки допомагав, привозив дрова, навіть колов їх у неї ж на подвір’ї. Вона була вдячна.
— Спасибі, Павлику, спасибі, – говорила сухо й підтискала губи, можливо, їй було не до душі від того, що завжди бурчала на нього, а він їй допомагає, своїх синів не дочекатися, коли це вони приїдуть.
Коли Клавдії виповнилося сімдесят два роки, вона віддала Богу душу. До цього останні півроку скаржилася на нездужання. Місцева фельдшерка Тамара лікувала її, а потім направляла до райцентру в лікарню. Але не їхала Клавдія.
— Може так із Божою допомогою оговтаюся, – говорила вона Ганні, коли та пропонувала їй поїхати з Павлом у районну лікарню.
— Павлик відвезе тебе, ну що ти терпиш, – говорила жаліслива Ганна.
— Не поїду я, Тамара дає ліки, приймаю, – відповідала вона коротко.
Але одного разу не побачила Ганна сусідку зранку на подвір’ї, стояла тепла осінь. Після обіду вирішила зазирнути до неї. Клавдія так і залишилася лежати в ліжку, мабуть уночі й пішла…
Сини й донька приїхали на похорон Клавдії, добре, що Ганна сповістила їх. До того часу вони останні три-чотири роки й не з’являлися в матері.
Будинок Клавдії був уже старий, дітям не потрібен він, вони відмовилися від нього. І ось тепер Анна дивиться у вікно, як розбирають похилений будиночок Клавдії, якої вже вісім років немає на цьому світі. Розберуть і приведуть до ладу це місце, кажуть, що хтось із міста приїжджав і цікавився продажем землі на цій ділянці.
Ганна часто згадує свої слова, сказані в гніві, але не хотіла, щоб так швидко Клавдія пішла. Переживає:
— Невже мої побажання збулися? – але намагається відігнати від себе ці думки. – Ні, такого не може бути, та й не буває такого на світі, – заспокоює себе Ганна.
