Василь Петрович був старий. Років дев’яносто, а то й більше – сусіди не питали.
Вони звикли з дитинства, що він був завжди. Як їхній будинок, довоєнної ще споруди. Як пам’ятник на старій площі. Як саме місто.
– Безсмертний, не інакше! – любила зітхати сусідка Зіна, витягнувши ноги та відкинувшись на спинку лавочки у дворі.
– Мені самій понад вісімдесят років, тиск, цукор.
Рука ось німіє, проклята. А цей старий живе й живе. Хоч би раз у лікарню зліг!
– Тобі шкода, чи що? — перепитувала її Клавдія Петрівна, трохи молодша за співрозмовницю, але теж вже поважного віку.
– Не шкода… Дивуюся просто. Хоча ну й із ним.
Після цього розмова йшла в бік збільшення цін та інших важливих для людей похилого віку питань. На похороні Зіни старий, важко спираючись на палицю, підійшов до заплаканої Наталки, дочки покійної.
Постояв, посопів, насупивши сиві кущами брови. Потім ніяково сунув стару купюру ста доларів.
– На. Витрати до біса.
– Дякую, бережи вас Бог!
Старий не відповів. Поводив на всі боки важкою головою з рідким сивим волоссям. Немов бик у пошуках, на кого б кинутися. Потім покопався в потертій сумці, що давно втратила колір і висіла, погойдуючись на руків’ї палиці.
– А це Вірі. Кажуть, хороша.
У руці в нього була лялька. І не якийсь старий мотлох часів першого виходу в космос, ні! Акуратний блістер, прикрашений помітними англійськими написами, крізь пластик якого сплячою красунею просвічувало обличчя. Руда. Хоч не блондинка.
– Та куди їй… — розгубилася Наталка.
Витерла спітніле обличчя, поправила чорну косинку. – Це типу Барбі?
– Не знаю, – відповів старий. – Хороша.
Вірі, яка підбігла до матері, було вісім років.
Вік, коли школа вже, а дитинство ще.
– Це мені? – запитала Віра. – Вау! Фея…
Вона схопила упаковку і притиснула до себе. Міцно, немов боячись, що заберуть. Так і стояла біля матері, кліпаючи очима. Старий повернувся і повільно пішов геть.
– Василю Петровичу! Дякую! Ви б зайшли, випили… — Наталка розгублено дивилася йому в спину, пряму, висохлу як дошка.
Старий весь був такий, немов вирубаний колись сокирою, та й просушився за довге життя.
– Не вживаю, — буркнув дід, не обертаючись. – Грайтеся…
З цього дня лялька стала улюбленою іграшкою. Похорон бабусі пройшов повз, тільки подарунком і залишившись у пам’яті.
У вісім років усе сприймається як даність: тато п’є – це частина життя, мама працює – і це теж. Була бабуся, немає бабусі.
Як світанки та заходи сонця, так буває. Інша справа – Блум! Так вона назвала ляльку.
Віра щодня причісувала її, складала казки, щоб розповісти тільки їй. З паперу і шматків тканини майстрували вбрання, а зі зламаної маминої біжутерії прикраси.
Решта іграшок були рішуче відправлені у відставку. Навіть батько іноді вечорами підходив послухати, що нового у Блум.
Йому доводилося спиратися на стіну, але він усміхався. Безглуздо, але все-таки.
Наталка крадькома підглядала за ними, іноді плакала і думала: «Може, хоч зараз… Хоч заради доньки…».
Але, звісно, нічого не змінювалося, чоловік пив щодня. З роботи його гнали, з колись дипломованого інженера-теплотехніка він перетворився… Вона не знала, як це й назвати.
Василь Петрович став виходити на вулицю рідше. І раніше не був учасником клубу на лавочці, а тепер і зовсім.
Раз на кілька тижнів покрокує, спираючись на палицю, до магазину і все. Хліб йому приносила онука Клавдії Петрівни, іноді заходила Наталка — спитає, що потрібно, те й купить.
А у вересні він зовсім занедужав. Живий: заходили – лежить, сопе. На запитання відповідає, а від їжі відмовляється.
Двері не замикає, мабуть, боїться, що вчасно не допоможуть. Віра пішла в третій клас. Іноді вона брала Блум із собою, садила в рюкзак.
Так минув вересень, рівно, буденно, а наприкінці вересня дівчинка зникла. Як? Та незрозуміло як.
Зі школи вийшла, це точно. Пройти було два квартали, перейти дві дороги. Наталка якщо й хвилювалася раніше, то тільки про переходи.
Але аварій не було, ніхто нікого не збивав, по камерах перевірили відразу. Тиша. Але й Віру там не видно, ні на першому переході, ні на перехресті біля будинку. Пропала і все. Десь між школою і дорогою.
Поліція активно шукала, ясна річ: це не чергова бабуся з деменцією – пішла в магазин, знайшли в біса на палицях. Це дитина, тут ріпу чухати ніколи.
Волонтери, фото на стовпах, інстаграми-фейсбуки. Усе, що можна і потрібно, а результату немає. Два дні вже немає.
У прочинені Наталині двері спершу просунулася палиця, потім суха стареча рука, а там і весь Василь Петрович.
– Лялька з нею? – не вітаючись, запитав старий.
Наталка кивнула. Говорити вона від сліз не могла. Сидить за столом, а перед нею наче пасьянс. Верині фотографії від пологового будинку до цього літа. На глянці фотопаперу великі розпливчасті краплі, то тут, то там.
– Від ляльки є що? Сукня, гребінець? Шукай.
– Може, Вірину дати? – підхопилася мати.
Чула вона щось щодо старого, мовляв, відає, та хіба хто в це вірить.
– Від ляльки, – сказав той. – Твій удома?
Чоловік третій день був у штопорі. Спершу бігав вулицями, навіть уночі, кликав, кричав несамовитим голосом, наздоганяючи на ходу. Потім скис. Лежить і п’є. Прокинувся і далі у вир.
– Дай річ. А цього – підніму.
Наталка, ковтаючи сльози, порилася в куточку з іграшками, знайшла корону зі своєї старої шпильки. Скляшки відсвічували різними кольорами в скупому осінньому сонці.
Здається, це на ляльці бачила. Піде. Повернувшись до кімнати, вона здивовано подивилася на чоловіка.
Мало того, що встав і вдягнув сорочку – навіть очі осмислені. Хоч і опухлий весь.
– Так, – сказав старий, узявши прикрасу. — Ходімо, Михайле.
Чоловік Наталі пробурмотів щось і як зомбі пішов до дверей.
— Взуйся, — наказав старий. Пияка покірливо зупинився біля купи взуття, знайшов ногою один гумовий капець, потім другий.
– Василь Петрович… – Наталка заплакала в голос. – Будь-які гроші…
– Удома сиди! – відповім старий. – Чекай. Приведу.
Через три години двері, які чоловік акуратно причинив за собою, скрипнули. Першим зайшов Василь Петрович, за ним, як прив’язана, йшла Віра. Брудна, вся в плямах присохлої глини, без рюкзака і куртки, але міцно притискаючи до себе Блум. Лялька мала не кращий вигляд за господиню, теж замурзана і якась подрана.
– Донечко! – закричала Наталка, кинулася до неї. Табуретка, що стояла на шляху, потрапила під ноги та відлетіла до стіни. Мати її й не помітила.
– Усе добре, мамо, – тихо сказала Віра і, не відпускаючи ляльку, міцно обійняла її. Від доньки пахло якимось сміттям, та яка різниця! – Усе добре. Я залишуся тут.
Старий повернувся і пішов до дверей.
– Дорогий мій! Зачекайте! Ми зараз… А, не п’єте… Ну хоч чаю! Хоч щось!
– Не треба, – відповів він. – Пора мені.
– Ну стривайте!.. Так, а Мішко-то де?
– Помінявся я, – коротко відповів дід і вийшов із квартири.
До себе на шостий поверх він так і не дійшов: онука Клавдії Петрівни натрапила на нього за кілька хвилин. Лежить на сходах, палиця поруч. Лікарі сказали, що серце не витримало, а там хто його знає.
Вік, самі розумієте.
На всі розпитування, як матері, так і поліціянта, де вона була два дні, Віра не відповіла нічого. Тільки міцніше стискала улюблену ляльку і сопіла, підібгавши губи.
Жодних ушкоджень у неї не знайшли, брудна тільки сильно, а так нормальна дитина. У повному порядку.
Батька її так і не знайшли. Не дуже-то й хотілося, звісно, але намагалися, намагалися… Мабуть, той, із ким помінявся Василь Петрович, вирішив хоч цього залишити собі назавжди.
