— Чого не їси? — спитала Світлана у чоловіка, який пильно роздивлявся ложку, що вертикально застрягла в рисі. — Остигне ж.
— Та от мені цікаво стало: а що буде, якщо твій рис замість плиткового клею використати? — задумливо промовив Василь.
— Васю, ти знову за своє? — у руках дружини миттєво з’явився рушник, який вона завжди кидала на підлогу на знак протесту.
— А що? Рис вологу вбирає, продукт екологічно чистий, а ти його так виварюєш, що ним можна деталі у відкритому космосі склеювати. Плитка для нього — то взагалі на один зуб.
— Знаєш що! Ти мені вже в печінках сидиш, — рушник таки полетів на підлогу. — Не подобається, як я куховарю — найми собі особистого кухаря!
Василь мовчки встав з-за столу й вийшов. Світлана навіть не подумала бігти за ним із вибаченнями, як у тих серіалах. Не для того її мати ростила сильною жінкою. Та й готує вона нормально — ніхто ще не скаржився.
«Це тому, що в людей від твоєї їжі роти злипаються. Або недоварка в шлунку починає жити власним життям і навіть дає потомство», — пролунало в голові одне з улюблених «шпильок» чоловіка.
Але Світлані було байдуже. Вона підняла рушник, уперлася ногою в табурет і, мов той король Артур, що виймає Екскалібур із каменя, з третьої спроби витягла ложку з рисової маси.
Василь того дня пішов з дому по обіді, а повернувся якраз до вечері. Уся родина — дружина та двоє дітей-школярів — уже сиділи за столом. Судячи з міцного духу, дружина сьогодні приготувала щось вельми екзотичне: з високим вмістом олії, яєць та якимось дивним присмаком кожзаму.
— О, дивіться, наш пан перебірливий з’явився, — переможно мовила Світлана, дивлячись на голодного чоловіка. — Ясю, поклади татові лазаньї, хай поїсть.
Судячи з червоних очей доньки, мамина лазанья сьогодні вдалася особливо пікантною.
— Дякую, я сам упораюсь, — відказав Василь.
І тут слідом за ним на кухню зайшов незнайомий літній чоловік із великим пакетом. Він ввічливо кивнув усім присутнім, підійшов до столу й мовчки почав діставати продукти та гострити ножі, які приніс із собою у спеціальному футлярі.
Світлані знадобилося кілька хвилин, щоб «перетравити» побачене.
— Васю, це хто? — пошепки спитала вона.
— Це Роберт, мій особистий кухар, — представив Василь гостя, і той, не відриваючись від справи, знову кивнув.
— Ти що, зовсім з глузду з’їхав? — дружина почала шукати очима рушник, але Роберт уже встиг розкласти на ньому своє приладдя.
— Ти ж сама вранці сказала: не подобається — шукай кухаря. От я і знайшов.
— Так, діти, ви наїлися? Йдіть до себе, — скомандувала Світлана, і школярі з полегшенням відставили тарілки. — Роберте, ваші послуги нам не потрібні, — звернулася вона до гостя, але той ніби й не чув. Кухар наповнив каструлю водою, поставив на вогонь і взявся чистити овочі.
— Вам, може, й не потрібні, а мені — дуже навіть, — відрізав Василь.
Після цих слів Світлана жбурнула на підлогу перше, що потрапило під руку — пачку чорного перцю — і вилетіла з кухні, гучно брякнувши дверима. За мить звідти почулося дружне «апчхи!».
Цілу годину Василь із Робертом чаклували за зачиненими дверима. Невдовзі по квартирі попливли такі неймовірні аромати, що в домочадців почали підкошуватися ноги. Першим не витримав кіт, який лежав на колінах у Світлани.
— Куди це ти зібрався? — суворо спитала вона, дивлячись у вічі пухнастому зраднику. — Щось ти на кухню так не рвешся, коли я тобі курячі шлуночки варю!
Кіт жалібно нявкнув і, здалося, навіть слину проковтнув. Він лишився лежати, притиснутий до колін вірністю хазяйці (і її обома руками). А повз двері кухні дедалі частіше почали снувати діти. То попити, то щось запитати — крутилися туди-сюди, наче заведені.
— Навіть не думайте туди заходити! — гаркнула мати. — Ваш батько образив мене, плюнув у душу! Він хоче нас отруїти!
— Але навіщо? — здивувався син.
— Звідки я знаю? Так усі підлабузники роблять!
Діти сперечатися не стали, але коли двері нарешті відчинилися і Роберт вийшов у передпокій, усі притихли. Він знову ввічливо кивнув господині на прощання і зник так само тихо, як і з’явився.
— Хто голодний — заходьте, тут на всіх вистачить, — почувся голос батька. Але совість і відданість матері не дали нікому рушити з місця.
— Як хочете, тоді я сам усе з’їм.
Решту вечора квартира наповнювалася симфонією шлунків, що бурчали на різні лади в кожній кімнаті. Навіть кіт на підвіконні виводив якісь тужливі ноти. Тільки Василь сьогодні був у ролі ситого й задоволеного слухача.
Попри всі протести й погрози, Роберт прийшов і наступного дня. На кухні знову «вибухали» апетитні аромати. Світлана тримала оборону: обіцяла дітям поповнити карти солідними сумами, якщо вони не піддадуться на провокації, а коту пообіцяла купити найкращих ласощів.
Це спрацювало. На певний час.
Окрім вечері, мовчазний кухар приготував сніданок і спік неймовірний десерт. У холодильнику поруч із каструлями Світлани тепер тіснилися контейнери з привабливим вмістом, а пишний медівник, прикрашений ягодами, став справжнім символом ворожої перемоги.
— Світлано, ну ти хоч спробуй цей том-ям, це ж казка! — спробував у суботу помиритися Василь. Але дружина так на нього глипнула, що він мовчки вихлюпав у себе тарілку, мало не обпікшись, і швидко ретирувався.
Того ж дня вона впіймала дітей на зраді. Поки мати вдавала, що приймає ванну, ці двоє без жодного докору сумління відставили її печеню з індички та кабачків і за обидві щоки тріскали «отруєну» рибу з овочами.
Разом із ними під столом хрумтів чимось явно делікатесним і пухнастий член родини.
— І ти, Бровко… — з гіркотою промовила Світлана, застукавши всіх на гарячому.
Ввечері, коли знову з’явився конкурент, Світлана перейшла в атаку. Це була її кухня! Її Олімп! Вона почала готувати паралельно з Робертом, всіляко заважаючи йому: то місце забере, то ніж перехопить.
Роберт був дипломатом: мовчки поступався, переходив з кутка в куток. Він умів різати й перемішувати мало не в повітрі. Світлана не здавалася: зайняла всі конфорки, забрала спеції, постійно лила воду в раковині. Роберт спокійно чекав своєї черги.
Ця битва закінчилася близько півночі. У Роберта були готові гарбузовий суп-пюре, млинці з сиром, курячі биточки та салат «Цезар». У Світлани була готова істерика і щось зі смаком пересмаженої ковбаси.
Покидавши на підлогу всі рушники, які знайшла в хаті, вона пішла спати. А вранці, побачивши, як чоловік і діти збирають собі в контейнери наїдки від дідуся-прибульця, придумала найпідступнішу помсту.
Вона вирішила покликати в гості свою маму. Зоя Михайлівна мала повернути Василеві мізки на місце. Про Роберта Світлана нічого не сказала — для ефекту несподіванки.
Обурення мало бути блискавичним: нікому не дозволено так принижувати мамину доньку!
Двері відчинив Василь. — Зоє Михайлівно, яка несподіванка, — привітався він без особливого захвату.
— Я сама раптовість, як гострий апендицит, — відрізала теща й переступила поріг. — Чим це у вас так пахне незвично? — вона повела носом, як досвідчений мисливський пес.
Світлана завмерла за рогом. Зараз почнеться!
— Кнедлики, брамбораки та гуляш. У нас сьогодні чеська кухня, — пояснив Василь.
— Запах багатообіцяючий. Невже моя донька нарешті навчилася готувати?
— Мамо! — вилетіла Світлана, ледь не збивши рідну кров з ніг. — Що ти таке кажеш?! Я завжди чудово готувала!
— Ага, батькові своєму це розкажи. Він досі здригається, як згадує ті два тижні у відділенні інфекційки.
— Та як ти… Та я ж… Та ну вас усіх! — Світлана хотіла кинути на підлогу мамин шарф, але, перехопивши її суворий погляд, передумала.
— То що тут відбувається? Хто там посудом гримить? Дмитро, чи що? — кивнула на онука.
— Ні, це Роберт, — пояснив Василь. — Він на моєму колишньому заводі кухарем працював, зараз на пенсії. От я і запросив його підробити. Чоловік золотий, і готує від душі.
— Особистий кухар, кажеш? — Зоя Михайлівна впевнено рушила на кухню. — Ну, давайте скуштуємо, що там ваш Роберт накуховарив.
Усі сіли за стіл. Роберту теж пропонували, але він, за своїм звичаєм, пішов одразу після миття посуду.
— Слухай, Світлано, а чим ти, власне, незадоволена? — спитала теща, доїдаючи другу порцію гуляшу. — Це ж до бісової мами як смачно!
— Це стороння людина на моїй кухні, — просичала Світлана, так і не торкнувшись тарілки.
— Так на кухні ж, а не в ліжку! — гримнула мати. — Ти різницю відчуваєш? Якби мені такий Роберт готував, я б найщасливішою жінкою в світі була. Терпіти не можу ці каструлі та сковорідки.
— Мамо, ти серйозно? Я думала, тобі подобається куховарити…
— Ага, а ще прати просто обожнюю, — з’язвила мати. — Та ти хоч розумієш, як тобі пощастило? Хочеш — спи, хочеш — серіали дивись, а воно саме вариться й париться. Казка! Ми з твоїм батьком уже давно на напівфабрикати перейшли, бо ліньки, а тут тобі і перше, і друге, і десерт. Та я готова прямо зараз цього сивого кухарчука до себе забрати!
Тут до Світлани нарешті дійшло. Вона вхопила вилку, встромила в шматочок м’яса і відправила до рота. Смакові рецептори миттєво домовилися з мозком.
— Ну… справді смачно, — визнала вона, проковтнувши.
— А я тобі що казав, — усміхнувся Василь.
— Пробач, Васю. Я і справді щось захопилася своїми образами…
— Ну, я так розумію, моя місія тут виконана, — Зоя Михайлівна встала і, нікого не питаючи, почала складати залишки вечері в контейнери. — Посуд передам вам через батька наступного тижня. Бувайте!
Вона пішла, залишивши в домі мир та спокій. Усе повернулося на свої місця. «Рушник ворожнечі» був урочисто захований у шафу. Роберта стали запрошувати тричі на тиждень, щоб і Світлана могла відчути себе господинею — тепер вона, підгледівши деякі хитрощі професіонала, навчилася готувати цілком пристойні десерти.
А якось Василь заявив, що йому не подобається, як дружина помила підлогу в передпокої.
— Знаєш що! Не подобається — найми покоївку! — вигукнула Світлана, хапаючись за рушник.
Василь дістав телефон, глянув на баланс картки, зітхнув, узяв швабру і помив усе сам.
— От зараза, а я вже надіялася, — розчаровано зітхнула Світлана.
Отак воно й буває: часом ми так сильно тримаємося за свої «обов’язки», що забуваємо просто насолоджуватися життям і цінувати турботу близьких, навіть якщо вона виглядає трохи дивно.
А у вашій родині хто зазвичай виступає головним критиком на кухні — і чи часто ці кулінарні зауваження стають приводом для добрих жартів?
А чи погодилися б ви, любі читачі, на такого «Роберта» у себе вдома?
