Юлія взяла відпустку і поїхала в село до тітки, сталося непередбачене. Тітка Марія впала на подвір’ї і сильно пошкодила руку, причому праву. А в неї кури, коза, воду з колодязя потрібно носити. Тож Юлія налаштувалася на сільське життя. У тітки своїх дітей немає, допомогти нікому.
Мати Юлі пішла дуже рано, коли донька закінчувала інститут. Відтоді вона рідко приїжджала в село. Батька не було, він давно поїхав на заробітки, та так і не повернувся в село.
Чоловік привіз її, вивантажив продукти, деякі речі дружини, і махнувши рукою поїхав. Їхня донька навчається в коледжі, Юлія зі спокійною душею залишила її на чоловіка, Іван надійний і сімейний. Навіть готувати вміє смачно, за настроєм. Живуть вони давно, дружно.
Виросла Юлія в цьому селі, дружила з Вірою, сусідським дівчиськом. Разом вчилися, разом, взявшись за руки, бігали вечорами на дискотеку до клубу, мріяли про доросле життя і, звісно, про велике кохання. Юлія після школи вступила до інституту, вийшла заміж за однокурсника, зʼявилася донька. Життя йде своєю чергою.
Закохавшись у Павла, який жив на сусідній вулиці, її подруга Віра відразу ж після школи вискочила за нього заміж. Вони вирішили жити тут у селі, хоча багато молодих виїжджали в місто. Але Павло не хотів їхати, на пропозицію дружини сказав:
— Ми з тобою будемо жити тут у рідних краях. Якщо всі їхатимуть у місто, а хто ж село підтримуватиме. Та й мати одна, весь час хворіє. Ні, будемо жити тут і крапка.
Віра й не пручалася, їй хоч де, аби поруч з коханим. Обидва дуже любили одне одного.
Юлія з Вірою давно не зустрічалися, до тітки Марії вона приїжджала з чоловіком ненадовго, тому й не перетиналася зі своєю подругою дитинства. Років дванадцять точно не бачилися.
Юлія йшла в сільський магазин і дорогою зустріла Віру. Подругу дитинства вона впізнала не відразу. Перед нею стояла виснажена, худа жінка, віддалено схожа на Віру. Її брудне волосся бовталося на вітрі, сама бліда з виснаженими очима, сумно дивилася на Юлію.
— Віро, невже це ти? Ти що хворієш? Схудла, волосся в тебе раніше було пишне, а зараз що? – запитала стривожена Юлія.
— Приходь у гості до тітки Марії, посидимо, поговоримо.
Віра схопила руку подруги і закивала головою, дивлячись на всі боки. Вона немов перелякане звірятко озиралася на всі боки. Юлія довго не могла отямитися.
— Так виглядати в сорок років може тільки хвора жінка, – думала вона.
Незабаром Юлія з Вірою сиділи на веранді в тітоньки, пили чай. Віра була напружена, стиснулася немов пружина. Спочатку розговорити її було складно, але коли розмова зайшла про дітей, Віра пожвавилася і навіть в очах промайнув вогник. Але тільки на мить. І раптом її прорвало, у Віри затряслися губи, впустивши голову в долоні, вона заридала.
Юлія терпляче перечікувала її сльози, розуміла, що не просто в неї така істерика, потім обійнявши подругу, сказала:
— Нічого Вірочка, поплач, нехай усе погане піде зі сльозами. Не тримай у собі, легше стане.
Віра почала швидко говорити:
— Пам’ятаєш, як ми мріяли про щасливе заміжжя? Пам’ятаєш, як я без пам’яті закохалася в Павла? Я тоді думала, що ми найщасливіша сім’я на світі. А тепер я немов не живу, а існую. Тримаюся заради доньки, їй шістнадцять, спочатку не було в нас дітей, я вже й не сподівалася, але потім Бог змилостивився наді мною, послав доньку Тетянку. А чоловік мій п’є. Постійно п’є і руки розпускає.
— Віро, Вірочка! Але так не можна, потрібно йти від нього, бігти.
Але подруга не реагувала на її слова і продовжувала:
— Жили ми дружно, Павло дуже добрий, єдине переживали, що я не могла довго йому дитинку подарувати. Але потім після появи Тетянки ми були щасливі, і більшого щастя просто неможливо було уявити. Павлик працював, а я сиділа з маленькою донькою. Донька трохи підросла, але він не дозволяв мені працювати, щоб добре доглядала за донькою. Та й грошей він завжди міг заробити. У нього ж золоті руки і голова міркує, він і електрик, і водій, і автослюсар. Запросто міг відремонтувати хоч що. Ось через це і прийшла до нас біда.
У селі в нас переважно пенсіонери та люди похилого віку, молодь виїжджає. Сільські всі йшли до Павла з проханням, то дров напиляти, то дах підлатати, то телевізор полагодити, та багато чого. Він дорого не брав, але це були гроші. А він не міг відмовити літнім і старим, які знають його з пелюшок. Незручно ж відмовляти їм. А ті – після роботи пропонують «могорич», відмовлявся – вони ображаються. Ось так і пішло. Сьогодні пару келихів, завтра три, післязавтра ще… і ще. Так ця «рідка валюта» поступово витіснила гроші, які він заробляв раніше.
Дійшло до того, що вигнали з роботи. Зранку прокидається з похмілля, одразу біжить до кого-небудь, пропонує щось зробити. Зробивши справу і отримавши «зарплату рідку», йде далі за добавкою. Ось так до вечора і набирається. А приходить додому в такому вигляді, чіпляється до всього, до мене, до доньки. Багато разів ночували в сусідів. Це був уже не мій Павло, якого я любила без пам’яті. Той був добрий, спокійний, лагідний, а цей прагнув тільки до одного, залити в себе. Чіплявся до мене з будь-якого приводу, змушував теж пити, але я не могла, тоді в хід ішли кулаки.
Але я все одно за нього боролася, сподівалася, заради дочки, заради його матері. Мати зовсім розхворілася, не витримало її серце, нещодавно її не стало, але ж ще не стара була.
У день прощання син навіть не прийшов, ходив десь чи спав, не знаю, знайти його не змогли. Потім заявився наступного дня, і все дарма. Так і досі – дружки, скандали. Я навіть не знаю, розуміє він чи ні, що його матері вже майже сорок днів немає.
Юлія не могла вимовити ні слова від того, що почула.
— Вірочка, ти зовсім не любиш себе, віддала свою молодість тому, хто не цінує тебе, і за чарку готовий усе віддати.
Віра мовчки погоджувалася, дивилася в одну точку. Цього вечора вони засиділися, Віра плакала майже без упину, здавалося, навіть забула про свою доньку. Таня, не дочекавшись матері, розшукала її, прибігши до тітки Марії.
— Мамо, я боюся вдома без тебе, пішли додому.
Але Юлія запропонувала залишитися в них, постелила їм у маленькій кімнатці. Обидві залишилися ночувати.
Вранці рано раптом почули сильний стукіт у вікно, потім у двері. Віра схопилася:
— Юль, це Павло, не відчиняй, хтось сказав, мабуть, що ми тут.
Юлія і сама злякалася, але тітка Марія, взявши палицю в руки, сміливо відчинила двері:
— Ти що тут тарабаниш, ось я зараз тобі, – піднімаючи палицю, голосно сказала вона. – Удома у себе будеш буянити, а тут я тобі не дам. Бачиш знайшовся який. Я тебе швидко втихомирю.
Але Павло раптом сів на ґанок, якийсь блідий і трясеться.
— Тітонько Маріє, дай поговорити з Віркою, моєю дружиною. Я знаю, вона тут, мені Єгорич сказав. Ну поклич її, як людину, тебе прошу, – вимовив він загубленим голосом.
Віра стояла за відчиненими дверима і чула, підглядаючи в щілину, вона зрозуміла, що чоловік тверезий. Дуже здивувалася, що прийшов шукати її:
— Що треба зранку раніше, випити тут ніхто тобі не наллє. Іди додому, – сміливо говорила Віра, відчуваючи, що Юлія з тіткою не дадуть в образу.
— Віро, підемо додому, я уві сні матір бачив. Вона мені сказала, що завтра вранці з сусідом нашим Колькою-трактористом трапиться погане щось, а через два тижні після нього я покину цей світ. Якщо не кину свою погану звичку… Вона дивилася на мене жалісливо і дуже просила, казала, що мені ще рано туди до неї. Мати стояла на колінах і благала мене кинути пити. Я розплющив очі, а вона зникла. Що це було? Тітонько Маріє, як ти думаєш, це правда, це мамка мене попереджає? Я потім збігаю до Кольки, попередити його треба.
Утрьох вони пішли додому. Кольку-тракториста Павло попередити не встиг, заходив до нього, того вже не було вдома, а ввечері він спав безпробудно, не зміг розбудити. Павло з твердим наміром вирішив зранку поговорити з ним. Сам цього дня був тверезий. Сидів у дворі, занурився в себе, не міг забути сон.
Уранці пішов до сусіда, але Колька на світанку завів свій трактор і, кудись поїхавши, впав із мосту в річку і потонув. Коли до нього дійшла ця новина, він перелякався.
— Значить правду сказала мені мати уві сні. Наступним буду я?
Щось має статися, щоб зупинити людину від згубної звички, у випадку з Павлом – це страх. Страх за своє життя. Павло пити кинув, навіть після прощання з Колькою на поминках його вмовляли мужики, пом’янути друга, але він не став. Замкнувся. Він із завмиранням серця чекав, коли мине два тижні після похорону друга. Чекав без грама спиртного, йому було страшно. Але минула страшна дата, потім минув місяць, а Павло більше не пив.
Він раптом прийшов до тями, побачив, яке навколо життя, побачив, що дружина його нарешті перестала боятися. Посміхається, вдома порядок. Він побачив, що паркан похилився, хвіртка бовтається на одній петлі, шибки у вікнах із тріщинами, одвірки подекуди згнили й уся фарба вже давно облетіла.
Павло почав заново жити. Зайнявся будинком, привів усе до ладу, як раніше все в нього в нормі, влаштувався на роботу, працює водієм. Дім їхній знову ожив, стоїть відремонтований і з пофарбованими одвірками, немов усміхається, у чистих вікнах промені сонця весело виблискують.
Минуло вже вісім років, щастя знову оселилося в їхньому домі. Віра покращала, розцвіла. Донька вийшла заміж, живе в сусідньому селищі. Купили машину, щоправда не нову, але нічого, на ходу. Павло зробив прибудову до будинку, бо в них з’явився маленький онук, і донька зі своєю сім’єю приїде в гості, а в хаті затісно буде. Ось і прибудував ще більшу кімнату, щоб усім було комфортно.
На дружину свою Вірочку надихатися не може, вдячний, що не кинула, не пішла, живе для неї, можна сказати на руках носить, будь-яке її бажання для нього – закон! Дивиться на дружину, милується – а Віра аж світиться.
Був це сон, чи щось інше… Ніхто і ніколи не дізнається. Але це “марення” спасло життя, як мінімум трьом людям… Вірі, Павлові і Тетянці.
