— Тату, я вдома! І я голодна!
Юлька жбурнула рюкзак у кут, стягнула черевики, і проспівала: «Гей! Є ще тут хоч хтось, крім мене?»
Товстий смугастий кіт з’явився з кухні, невдоволено крутячи хвостом.
— Федя, привіт! А тато де? – Юля почухала кота за вухом і потопала слідом за ним до кабінету батька.
Однак, батька її, який зазвичай у цей час захоплено працював над своєю дисертацією, і там не було.
— Федоре! Я щось не розумію. Де наше світило?! – Юля здивовано втупилася на кота.
Якби батько кудись збирався, то він обов’язково попередив би Юлю. У них була домовленість – один завжди має знати, де інший. Це була виправдана обережність. Хіба мало, що трапиться?!
Батько Юлі, Андрій Петрович, незважаючи на всі свої визначні досягнення на ниві науки, людиною була вельми неуважною і нерідко забувала про щось важливе. Що, втім, ніколи і жодною мірою не стосувалося Юльки. Забути, на якій зупинці треба вийти або переплутати автобус? Запросто! Не згадати, які продукти є в холодильнику, і купити зайвих півкіло сосисок – скільки завгодно! Федя буде тільки радий.
Але шкільний розклад дочки або номери її подруг і класного керівника, Андрій знав напам’ять і міг процитувати в будь-який час доби, незалежно від циклу сну і неспання. Розбуди його – відбарабанить без помилки й одразу! Юля знала, для батька в цьому житті є дві речі, які він цінує і любить. Перша – це вона сама, і, за значимістю, для батька не було нічого важливішого. Другою була його улюблена фізика.
Чому Юля думала, що її батько любить більше, ніж науку? Усе просто. Коли вона зʼявилася на світ, і Юлина мама вирішила, що материнство – це не для неї, батько кинув усе і взяв на себе турботи про дитину.
Юля майже не знала маму. Та поїхала, коли дівчинці ледь виповнився рік. Та й до цього часу Юлька її бачила не дуже часто. Вони жили з татом у бабусі, а мама лише провідувала Юлю іноді. Чмокала в щічку, дарувала якусь дорогу ляльку, яку бабуся одразу ж прибирала подалі, бурчачи, що дитині потрібні іграшки за віком, і знову зникала надовго. Мати Юлі була співачкою. Мала чудове сопрано, амбіції, і зовсім не збиралася витрачати своє безцінне, за її власними словами, життя на пелюшки і сорочечки.
Талант її був незаперечний, і матері Юлі запропонували переїхати до столиці. Думати вона навіть не стала. Залишила доньку на чоловіка, і поїхала будувати кар’єру, клянучись кожному зустрічному, що все це тільки заради дитини.
А Юлька, тим часом, росла. Набивала шишки, влаштовувала концерти, коли ліз черговий зуб, вчилася ходити… І раз у раз намагалася назвати мамою хоч кого-небудь. Бабуся ці спроби припиняла одразу, батько приводити в дім нову дружину не поспішав, і Юлька вигадала вихід із ситуації, що склалася, який здався їй цілком доречним. Вона стала називати батька – мапа.
Їй не здавалося це дивним, адже саме він схилявся над її ліжечком, коли вона прокидалася ні світ, ні зоря і вітала сонечко. Саме він умовляв її з’їсти хоча б ложку каші, дражнивши бананом і спритно запихаючи до рота Юльки, яка голосила від образи, їжу, що настільки не надихала її.
Кашу Юлька терпіти не могла! Ні в якому вигляді! І в дитячому садку, коли всі її одногрупники старанно возили ложкою в тарілці, вона виявляла чудеса винахідливості, знаходячи найнесподіваніші місця і варіанти, щоб позбутися ненависної каші. Вихователі та нянечки, зрозумівши, хто підживлює квіти не за правилами й бруднить іграшки, набиваючи то барабан, то іграшковий будиночок кашею, переговорили з батьком Юлі, і той розв’язав цю проблему. Відтоді Юлька в садок приходила вже ситою. Сніданком її годував батько, винаходячи то якісь немислимі оладки, то шоколадну шарлотку, то млинці. Усе, для того, щоб дитина не сиділа голодною до обіду. Вихователі бурчали, кажучи, що це пустощі, але Андрій Петрович стояв на своєму – якщо дитині не подобається давитися кашею, то й не треба! Є й інші продукти харчування.
Юлю такий підхід батька до її виховання, як це не дивно, анітрохи не розпестив. Вона любила його настільки сильно, що слухалася завжди й у всьому. Її не потрібно було карати. Андрію достатньо було просто похитати головою докірливо і зітхнути:
— Ех, донечко! Що ж ти так…
І в Юльки не виникало жодних сумнівів – те, що вона накоїла, за шкалою «обурливих подій» тягнуло щонайменше на десятку. Вона вибачалася і намагалася зробити так, щоб тато зрозумів – вона більше не повторить помилки.
Бабуся, поки була жива, таких методів виховання не схвалювала.
— Розпестиш ти її, Андрюша! Не можна так.
— А як можна, мамо? Ти теж мене не порола і на горох не ставила. Пояснювала.
— Ну чому ж. Було раз, що об тебе різку обламала. І досі вважаю, що права була.
—- Це, коли я з Павлом втік на водосховище купатися, а тобі нічого не сказав?
— Саме так! Я тоді мало з розуму не зійшла! Звідки мені було знати, що ви там посваритеся? Та ще й через Маринку! Дивлюся – іде Пашка. Один. Питаю в нього – де ти? А він мені спокійно так відповідає, що не знає, втопився ти вже чи ще плаваєш! Потворний!
— Ох, мамо! – сміявся Андрій. – Ти об нього тоді весь віник обламала! Він його досі пам’ятає!
— Значить, на користь пішла наука! Це добре! А то не був би твій Пашка зараз капітаном! Але, знаєш, що, синку? Краще б ви тоді не сварилися… Може, і склалося б усе по-іншому… Занадто багато на себе Маринка брала завжди. І друзів посварити, і дитину кинути ось так, як кошеня… Неправильно це все. Не по-людськи!
— Знаю, мамо! Але давай ми не будемо про це говорити, га? Раптом Юлька почує?
— Та й нехай слухає!
— Ні! – Андрій був твердий. – Не можна їй про матір погано говорити. Правду – так. Але без образ і приниження. Половина в Юлі від неї… Як не крути…
Бабуся правоту батька Юлі не те, щоб визнавала, але мовчала. Навіть коли Юлька запитувала щось про матір, воліла віджартуватися і відправляла онуку по відповіді до батька.
— У нього питай! Він твою маму краще знав. Тримай пиріжок! І не мороч мені голову!
Бабусі не стало, коли Юльці виповнилося чотири. І відтоді вони жили вдвох із батьком у великій п’ятикімнатній квартирі в самому центрі міста. Квартира ця дісталася Андрію від батька. Той був директором заводу, якому віддав усе своє життя, аж до останньої хвилини. Серце його зупинилося, коли Юльчин дід проводив чергову нараду, гадаючи, чи вдасться зберегти підприємство в умовах перебудови. Завод вистояв, завдяки плану, який, нехай і недопрацьованим, залишився після його відходу. А Юльчиному батькові довелося взяти на себе відповідальність за маму, яка зовсім розгубилася після того, як пішов коханий чоловік.
До тями бабуся Юлі так і не оговталася до пуття. Хворіла, сумувала, і пішла дуже рано, нарікаючи на те, що не зможе дати онучці того тепла, яке так потрібне дитині, поки вона росте.
У сім Юля навчилася мити підлогу і смажити яєчню. У вісім – сама збиралася до школи і готувала сніданок собі та батькові. А в десять була абсолютно самостійною одиницею, з чітко розписаним на день графіком занять і тренувань, і обов’язками, які вони ділили навпіл з батьком. Юлька прибирала вітальню і спальні, а за батьком залишалася кухня, кабінет і місця загального користування. Готували вони по черзі. Єдиним обов’язком, який Юлька відмовилася ділити з батьком, був догляд за котом. Після того, як Юлька притягнула до хати підібране нею на смітнику блохасте худе кошеня, вона вирішила, що якщо вже доля дала їй шанс піклуватися ще про когось, крім тата, то потрібно робити це як слід і не ухилятися. А тому все, що стосувалося догляду за Федором, було тільки її обов’язком і привілеєм. Андрій лише тішив іноді кота позаплановими закупівлями не надто корисної їжі, за яку донька його сварила, забороняючи балувати й так не в міру товстого хвостатого.
Кіт, дивлячись на розгублену Юльку з надією, що чітко читається в погляді, не витримав і торкнувся її лапою за ногу.
— Що ти, Федю? Голодний? Гаразд, йдемо! Може, тато в магазин вийшов? Куди він міг подітися посеред дня?
Відповідь на запитання Юлі знайшлася майже відразу. На кухонному столі лежала записка:
“Юлю, мене викликали на кафедру. Буду пізно. Федора годував. Буде просити – не вір! Бреше! Тато”
Усе стало на свої місця, і Юлька заспокоїлася. Отже, з батьком усе гаразд і переживати нема про що. Потрібно пообідати, зробити уроки і зганяти на тренування. Зірвавши з мотузки купальник, що сушився на балконі, Юлька запхнула його в сумку, з якою ходила в басейн, і глянула на годинник.
Встигне…
Лист надійшов напередодні, але Юлька не встигла його прочитати. Вона ввімкнула свій комп’ютер, зігнала зі столу кота, що прилаштувався поруч із клавіатурою, і клікнула на значок пошти на робочому столі. Але відкрити лист так і не встигла. Стукіт у двері змусив дівчинку здригнутися.
Дзвінок батько відключив давним-давно. Коли Юля була зовсім маленькою. Вона чомусь лякалася звуку дверного дзвінка, і тато з бабусею вирішили, що він їм і зовсім ні до чого. Кому треба – постукає. Юлька виросла, а дзвінок підключити так і забули. І тепер його заміняв Федір. Він чуйно реагував на те, що відбувається в будинку, і щоразу, коли хтось стукав у двері, мчав у передпокій, щоб перевірити, хто прийшов.
Ось і зараз він насторожився, зіскочив зі столу і попрямував з інспекцією в коридор слідом за Юлею.
За дверима стояла сусідка, тітка Света. Вона була жилеткою Юлі, нянькою, і найкращим другом, незважаючи на різницю у віці.
— Юль, привіт! Батько їхав поспіхом. Наказано було нагодувати і приголубити перед тренуванням.
— Запізнилися, тітонько Свето! Я вже поїла! – розсміялася Юлька, і обійняла сусідку.
Світлану вона знала, скільки себе пам’ятала. Та няньчила Юльку, коли бабуся хворіла і лежала в лікарні. Забирала з садка і залишала в себе ночувати, коли батько їхав у відрядження. Заплітала косички в школу вранці, бо це було єдиною наукою, яку Андрій так і не освоїв. З усіх «дівочих» питань Юльку відправляли до Світлани. І вона жодного разу не відмовила дівчинці, детально пояснюючи їй усе, про що Юлька запитувала. Ні секретів, ні недомовленостей між ними не було.
— Ти – молодець! – поцілувала Юлину маківку Світлана, і відсторонила від себе дівчинку. – Як справи? Як Денис?
— Ой, та ну його! – відмахнулася Юлька, і пішла ставити чайник.
Якщо тітка Свєта запитала, значить, у неї є хвилинка. І можна спокійно почаювати, і поговорити. Уроки почекають.
Світлана звичним жестом підняла кришку на каструлі із залишками супу, і насупилася.
— Батька чим годуватимеш?
— Пельмені є в морозилці.
— Ясненько. Гаразд. Розповідай мені про Дениса, а я поки картоплю почищу. Пельмені – це добре і прекрасно, але ми ж усе одно язики чешемо. Так, чого без діла цим займатися? Побалуємо твого татка.
Смажену картоплю Андрій любив. Тож, Юлька сперечатися не стала, а заварила чай, і щойно зібралася було розповісти Світлані про те, як Денис дістав від неї по вухах, коли поліз цілуватися після школи, як у двері хтось забарабанив – гучно й вимогливо.
— Ого! Кого це принесло? – Світлана витерла руки об фартух і пішла відчиняти.
Жінку, яка впевнено переступила поріг, Юлька впізнала одразу.
— Мамо…
Андрій ніколи не приховував від доньки, хто її мати і чим вона займається. Кілька фотографій, що залишилися після її від’їзду, лежали в сімейному альбомі, і Юлька зрідка діставала їх, щоб зрозуміти, чи схожа вона хоч трохи на ту вродливу дівчину, що заразливо регоче на знімках, яку абсолютно точно можна було назвати справжньою красунею.
Жінка, що стояла в дверях, відставила вбік дорогу валізу, впала на коліна, простягаючи руки до Юльки, і заголосила:
— Донечко! Це я! Невже ти мене не впізнаєш?!
Усе це віддавало такою дешевою мелодрамою, що Юлька переглянулася зі Світланою і знизала плечима, дивлячись на дивну картину.
— Чому ж. Я впізнала тебе. Вставай! Підлога холодна, і не дуже чиста. Я не мила її сьогодні.
— Господи! Як це можливо?! Ти миєш підлогу?! – Марина встала, дбайливо обтрушуючи світле пальто, і поморщилася. – Я так і знала! Завжди могли дозволити собі прислугу, але ніколи не користувалися цією можливістю. Батько вдома?
— Скоро буде.
—От і добре! Я все-таки не до нього приїхала, а до тебе, сонечко! Ну? Що ми стоїмо?! Ти отримала мого листа?! Утім, це вже не важливо! Обійми ж мене, Юлю! Я стільки подарунків тобі привезла!
Світлана відступила, пропускаючи непрохану, але дуже наполегливу, гостю, яка не звернула на неї жодної уваги. Навіть не запитала, хто така і що робить поруч із її дитиною.
Юля за тим, що відбувається, спостерігала, немов збоку. Ось її мама повісила пальто на вішалку. Ось – поправила перед дзеркалом свою зачіску. Ось, штовхнувши легенько ногою Федора, закликає його до порядку. Кіт, який зрозумів якимось десятим чуттям, що нова людина, яка з’явилася в домі, не несе нічого хорошого, одразу ж виявив пильну увагу до ніг і колготок Марини.
— Відчепись! – гнала вона від себе кота, не звертаючи уваги на те, як уважно дивиться на неї донька.
— Іди сюди, Федю! – Юля взяла кота на руки і позадкувала.
Вона, відступаючи, робила крок за кроком, поки не притулилася до Світлани. Та все зрозуміла правильно, і обняла Юльку за плечі.
— Тихіше… Що ти, Юль? Я з тобою!
Марина щось говорила, не замовкаючи ні на хвилину. Вона смикнула блискавку на валізі і почала діставати звідти якісь згортки, упаковані в яскравий папір і фірмові пакети з магазинів одягу.
— Я, звичайно, не знала, який у тебе розмір. Андрій нічого мені толком не розповідав про тебе. Тільки те, що ти жива-здорова і добре вчишся. Тому, я брала все на око і на свій смак. Якщо щось не сподобається – можемо обміняти, коли в столицю приїдемо. Або ти сама вибереш, що захочеш, і ми купимо. Як тобі буде завгодно. А бабуся де? Вона не вдома чи що? Чому ще не вийшла мене зустріти? Вона, звісно, ніколи мене не любила, і взагалі була на рідкість сварливою пані, але заради тебе, донечко, я готова і потерпіти.
Юля закам’яніла. Федір обурено нявкнув, коли вона стиснула його занадто сильно, і Світлана м’яко відібрала в дівчинки кота.
— Нехай на кухні посидить поки що, – вона прикрила за котом двері, і знову обійняла Юлю, притиснувши її до себе.
— Бабусі немає.
Голос Юльки, хрипкий і млявий, не зупинив потік Марининого красномовства.
І тоді Юлька закричала, так голосно, як тільки змогла.
— Бабусі більше немає! Давно немає! І тебе немає! Навіщо ти приїхала?!
Марина сторопіла на мить від такого натиску, але тут же знайшлася з відповіддю.
— Я скучила!
— Та що ти! Не минуло й безлічі років, так, матусю? Скільки мені було, коли ти мене кинула?
— Що ти, Юленько! Я не кидала тебе! Просто… Обставини склалися так, що мені потрібно було виїхати! Ти не розумієш! Я стільки років вчилася, працювала над собою, і втратити свій шанс тільки через те, що…
Марина зупинилася, але Юля, посміхнувшись, одразу ж продовжила не закінчене нею речення:
— Через те, що є якась малявка, яка сплутала всі твої плани? А що такого? Так, мамо? Нехай ця малявка живе з батьком і бабусею! Рідня все-таки! Впораються якось! Так ти думала?!
— Юлю, ну навіщо ти так? Я ж приїхала…
— І що? – Юля притулилася щокою до теплої руки Світлани, черпаючи в неї силу на те, щоб говорити. – Чого ти хочеш?
Коліна в неї тремтіли так, що стояти, гордо випрямивши спину, як учила бабуся колись, ставало дедалі складніше. Світлана, відчувши, як трясе Юлю, притиснула її до себе сильніше, даруючи впевненість у тому, що дівчинка не одна.
— Я хочу… – Марина підійшла до Юлі й простягнула руку, щоб торкнутися її волосся, але дівчинка відсахнулася так різко, що мало не збила з ніг Світлану.
— Не чіпай мене! – голос Юлі раптом зміцнів і став майже спокійним. Світлана, яка тримала її, навіть злякалася на мить такої зміни.
— Юль, ти що?
— Усе гаразд, – Юля кивнула, показуючи їй, що прийшла до тями і зібралася з думками.
— Юлечко, ти…
— Не втручайтеся, будь ласка, у нашу розмову! – роздратовано обірвала Марина Світлану. – Ви взагалі хто? Нова дружина Андрія? Чудово! Ідіть і займіться своїми справами! Квартира абсолютно занедбана! Свекруха моя, не тим буде згадана, хоч і шкідлива була, а такого неподобства ніколи не допустила б! У неї завжди було чисто!
Світлана, не витримавши, пирхнула, а слідом за нею слабко посміхнулася і Юля.
— Ну ось! Ось і добре! Ти вже мені посміхаєшся! – зраділа Марина, але Юля одразу ж посерйозніла знову.
— Не тобі! – відрізала вона, дивлячись прямо Марині в очі. – Я сміялася над твоєю безпардонністю.
— Безпар… Донечко, звідки ти такі слова знаєш?
— А ти думала, що я все ще з брязкальцем граюся? Ні, мамо. Тато займався моєю освітою. Я багато чого знаю і вмію. Ти навіть здивуєшся, наскільки багато.
— І що ж ти знаєш? Розкажи мені! – Марина склала ручки, немов маленька дівчинка, і завченим милим жестом схилила голову набік.
— Якщо ти просиш, – протягнула Юля, і вивільнившись із рук Світлани, зробила крок ближче до матері. – Наприклад, я знаю, що ти не можеш забрати мене. Бо тато давно вирішив це питання. Я можу жити тільки з ним, а з тобою спілкуватися лише в тому разі, якщо сама захочу.
— Але ти ж захочеш? – погляд Марини заметушився, і вона розгублено озирнулася.
Але за її спиною нікого не було. Не було жодної людини, яка могла б підтримати її або допомогти словом.
А в Юлі така людина була.
— По-моєму, досить! – Світлана рішуче відсторонила з дороги Юльку, і підштовхнула її до дверей кухні.
— Іди. Федя голодний. Займися ним. А ми тут далі самі розберемося.
Юля мовчки кивнула, підкоряючись її наказу, і попри обурення Марини, зробила те, про що просила її Світлана. Щойно двері за дівчинкою зачинилися, Марині з’явилася зовсім не мила домогосподарка і мати трьох дітей, а тигриця, яка захищає своє дитинча.
— Ось що. Усі розмови про появу в житті цієї дівчинки родичів, які давно зникли з радарів, ви з цього моменту вестимете тільки в присутності Андрія.
— Та ти хто така?! – Марина мимоволі повторила позу Світлани, яка стояла, уперши руки в боки і затуливши собою двері, що ведуть на кухню.
— Я – та, хто заміняв тебе, зозуленятко, всі ці роки! Я та, хто ростив, разом з Андрієм, цю дитину! І як ти думаєш, я дозволю тобі зламати їй життя?! Ти навіщо з’явилася?! В Київ її відвезти хочеш? А ти її запитала? Чого хоче Юля тебе хоч трохи хвилює?
— Вона потім мені подякує!
— Навіть не сподівайся! Ти нічого про неї не знаєш. Як ти зібралася забирати дитину, якщо зовсім не знайома з нею? Ти думаєш, я не знаю, що цій крихітці навіть року не було, коли мама просто взяла й випарувалася з її життя?! А тепер ти приїхала, і думаєш, що за пару ганчірочок ця дівчинка продасть тобі свою душу?! Навіть не сподівайся! Все! Гуляй звідси вальсом! Можеш почекати Андрія біля під’їзду. Там дуже зручна лавочка. А тепер, вибач! Мені дитину пора годувати, а то вона на тренування голодною піде. Матері ж немає, щоб про неї подбати. Доводиться мені.
Світлана вдихнула глибше, проганяючи гнів і роздратування, і взялася вже було за ручку дверей, що ведуть у кухню, але почула за спиною дивний звук. Вона обернулася, і сторопіла.
Марина плакала.
Негарно, захлинаючись, розмазуючи по щоках сльози і, ретельно нанесений перед зустріччю з дочкою, макіяж.
— Що ж мені робити? – схлипувала вона. – Вона тепер ніколи мене не пробачить?!
Світлана, похитнувшись трохи, зітхнула і похитала головою.
— Ну, що ти за людина?! – вона витягла з кишені фартуха носовичок, простягнула його Марині, і скомандувала. – Соплі витри! Думала, що намалюєшся ось так, через стільки років, і дитя тобі на шию кинеться? А з чого б це? Хто ти для неї така?! Тітка чужа, і нічого більше! Матір’ю вирішила стати? Давай! Тільки розумій, що тепер тобі по цій доріжці довгенько крокувати доведеться! І рівною ця доріжка не буде. Наспотикаєшся! І якщо навчишся думати про неї, а не про себе, тоді, може, якийсь толк із цього шляху вийде. Іди. Умийся. А потім йди в кімнату, і сиди там тихо. Андрій прийде – поговорите. А Юльку поки що більше не турбуй! Вистачить їй потрясінь на сьогодні. Але для порядку, скажи мені, чого ти з’явилася?
Марина підхопилася було, щоб відповісти різко на це запитання, але погляд Світлани не обіцяв їй нічого доброго, і вона стрималася:
— Я заміж виходжу. Мій чоловік дуже хороша людина, але дітей своїх у нього немає і не буде. Про Юлю він знає. І готовий про неї піклуватися. Ти розумієш, адже він може дати їй набагато більше, ніж Андрій! У нього є гроші, зв’язки… У неї буде найкраща школа, можливість навчатися в тому виші, який вона вибере. У будь-якому, розумієш?! Я хочу, щоб вона була щаслива!
— Вона вже щаслива, Марино! – Світлана знизала плечима. – Але звідки тобі це знати, правда? Ти ж абсолютно не знаєш, як і чим дихає твоя дитина.
— Не знаю… – луною відгукнулася Марина, і, розвернувшись, побрела у ванну.
Андрій, який прийшов через годину після початку цієї розмови, застав Марину в Юльчиній кімнаті. Вона сиділа на підлозі й тримала в руках стареньке брязкальце, яке колись належало самому Андрію. Юлька випросила його в бабусі й їздила з ним на всі змагання, вважаючи своїм талісманом.
— Ти зберіг… – Марина дивилася на Андрія, і він розумів, що вона говорить зовсім не про брязкальце. – Воно дуже красиве…
— Я знаю, Марино. Навіщо ти приїхала?
— Думала, що за одним, а виявилося, що зовсім за іншим… Хто ця мегера, яка захищала від мене Юльку, немов розлючена кішка?
— Друг.
— Чий?
— Мій. Юлин. Наш.
— У тебе з нею роман? Юля кличе її матір’ю?
— Що в тебе в голові коїться, Марино? Чому з тобою завжди так? Чому ти спочатку робиш, а потім думаєш? – похитав головою Андрій. – Света заміжня. І щаслива в шлюбі. У неї троє дітей. А нам із Юлькою вона допомагає просто тому, що…
— Людина хороша? – сумно посміхнулася Марина. – Так?
— Так.
— А я погана…
— Це не я сказав.
— Андрійку, ти дозволиш мені бачитися з Юлею?
— А коли я тобі це забороняв? – Андрій подивився на Марину, і та вперше за весь час їхнього знайомства першою опустила очі. – Якщо хочеш, то можеш приїжджати. Місця вистачить. Можливо, коли-небудь, вона й захоче з тобою поговорити.
— Я дуже на це сподіваюся… – Марина простягнула Андрію брязкальце. – Мені пора…
***
Вона не стане прощатися з Юлею цього разу. Але коли повернеться через місяць, щоб провести з донькою час, та не стане з нею розмовляти. Вона напроситься зі Світланою до лісу, по гриби, і, знайшовши на галявинці блакитну квітку, яку колись показала їй бабуся, запитає:
— Ти знала, що ця квіточка називається «зозулині слізки»?
— Знала, звісно. Юль, ти це до чого? – Світлана з тривогою подивиться на дівчинку.
— Як думаєш, вона справді хоче, щоб я з нею поговорила? – погляд Юлі буде настільки зрозумілий, що Світлані нічого не залишиться, як тільки кивнути у відповідь.
— Думаю, так.
Вона подумає трохи, крутячи в пальцях тоненьку стеблинку квітки, а потім усе-таки скаже:
— Спробуйте. Якщо ти зрозумієш, що не ладиться, то в тебе завжди буде тато. І я. І ти це знаєш.
— Так. Я знаю.
Юлька обережно покладе зірвану квітку на траву, прислухається, і розведе руками:
— Як треба запитати, так жодної зозулі на весь ліс! Тітонько Свето, скільки я житиму?
— Довго, дівчинко моя! – розсміється у відповідь Світлана. – Довго і дуже щасливо! Ось так буде! І ніяка зозуля тобі, для того, щоб знати про це, не потрібна! Зрозуміла мене?!
— Ага! Усе зрозуміла!
З матір’ю Юлька все-таки поговорить. Але на те, щоб їхні стосунки налагодилися, піде не один рік.
І лише на своєму весіллі Юля обійме маму вперше без побоювання і відкрито дивлячись їй в очі.
— Будь щаслива, донечко!
— Буду! – Юлька знайде очима серед гостей батька і Світлану, і кивне їм, даючи зрозуміти, що все добре.
