Ми з чоловіком одружені рік. Нам по 26 років, дітей ще немає, знімаємо квартиру. У нас у планах купівля свого житла, тому винаймаємо там, де дешевше, тобто далеко від центру столиці, під Києвом. Зате з квартирною господинею пощастило: гроші віддали, будинок новий, проблем із комунікаціями жодних.
На роботу їздити далеченько, але поки ми молоді й не прив’язані до дитячого садка – це не критично.
— Можно ми кота заведемо? – запитали господиню на самому початку.
— Можна, хоч двох, лінолеум скрізь, у мене в самої і кіт, і собака, – відповіла.
Собаку заводити не стали. З ним гуляти треба, а ось кота з притулку взяли. Товстого і поважного. Свекруха побачила фиркнула: терпіти не можу. Але свекруха живе на протилежному кінці столиці, мої батьки – на іншому. Тож ми, у прямому сенсі, самі з вусами.
У чоловіка є старший брат, сімейний уже, двоє дітей, живе з дружиною майже поруч зі свекрухою. Дружина в декреті сидить, брат працює за двох, іпотека в них. У моїх батьків, крім мене, ще молодша сестра, ще бабуся моя, татова мама живе з ними, вона старенька, руку зламала і її забрали з Полтавської області до себе.
— Квартиру бабусину продамо, – сказав батько, – хоч чимось вам з іпотекою допоможемо.
Я знаю, що половину грошей буде віддано мені, половина піде сестрі, але поки що з продажем глухо, та ми й не переймаємося. Чоловікові, як і його братові, свекруха допомогти навіть не обіцяє. На неї не сподіваємося, хоча й живе вона добре: все життя керівником середньої ланки була, незадовго до пенсії зробила у своїй квартирі розкішний ремонт, просто музей, а не двокімнатна квартира.
— Я завжди жила так, щоб гроші “на чорний день” лежали, – любить казати Галина Володимирівна, так звати маму чоловіка, – не відмовляла собі в усьому прямо жорстко, але грошенята і зараз є. На пенсії тягарем для синів не буду.
Похвальна позиція, правильна. Нам до накопичень на чорний день поки далеко, важливіші цілі є. Тут свекруха нещодавно зателефонувала:
— Я в санаторій поїду, на 21 день. Путівку по знижці взяла. Взимку й восени під Одесою, звісно, теж похмуро, але спека не для мене вже, та й що б не взяти, якщо дають безплатно? Витрачаюся на дорогу, сувеніри та дрібниці.
— Відмінно, – порадів за Галину Володимирівну мій чоловік, – звісно, їдь, відпочинеш, на процедури походиш.
— Я-то відпочину, – каже свекруха далі, – що з квартирою робити?
— А що з нею робити? – чоловік маму теж не розуміє.
У свекрухи немає домашніх вихованців, навіть квітів кімнатних немає. Закривай на ключ, та їдь, які проблеми. Але свекруха вирішила, що просто так виїхати вона не може: ремонт розкішний, а раптом що? Вартувати треба.
— Сусіди можуть залити, пожежу влаштувати, – продовжує, – я і дзвоню тобі тому. Я б брата твого попросила, але в нього діти. По-перше, з дітьми на місяць переїжджати дуже складно. А по-друге, онуки маленькі, і шпалери відірвуть, і двері подряпають, а ти в курсі, скільки я за це заплатила? Другий такий ремонт мені вже просто не подужати, пенсія. А ви цілком можете пожити 3 тижні у мене. Закриєте свою халупу і всі справи. Яка вам різниця, звідки на роботу добиратися? Що так, що так – далеко.
— Мені дружину спитати треба, – каже чоловік, а я поруч стою, в роздумах.
— Морока, – кажу, – чим же ми допоможемо, якщо заллють? Ми ж на роботі весь час. Легше було б попросити брата твого перевіряти або його дружину, поруч майже живуть, прийти ввечері й подивитися, що такого? Не встигнуть онуки нічого наворочати, у безпеці буде її ремонт.
— Брат на роботі весь день, – каже чоловік, – а його дружина відмовиться. Вони з мамою один одного терпіти не можуть. Та й подумай, у неї молодшому 8 місяців, зараз зима, збиратися з двома дітьми – ціла історія. Ні, не погодиться. Що робити?
Мені переїжджати не посміхалося, звикли вже, все розраховано за хвилинами, о котрій на роботу, о котрій з роботи, у квартирі за рік теж уже все під рукою, як нам зручно. Але робити нічого.
— Мамо, – телефонує чоловік, – ми згодні. Ти коли їдеш? Післязавтра? Речі сьогодні чи що везти? Потім робота, мотатися ніколи буде.
Речей було б 2 сумки, у крайньому разі, в наступний вихідний би привезли ще щось, але в нас кіт. А це лоток, наповнювач, лежанка. До вечора чоловік, отримавши наказ купити ще один лоток і пакет наповнювача, навантажившись сумками, вирушив до мами, щоб потім, у робочий день, нам тільки залишилося кота і мінімум одягу на таксі ввечері відвезти.
Повернувся чоловік пізно, злий, як тисяча чортів. З купленим лотком, пакетом наповнювача і речами.
— Ти з глузду з’їхав? – Галина Володимирівна зустріла сина саме цими словами, побачивши котяче приладдя, – Ваш кіт тут жити не може! Я онуків рідних ні на хвилину не залишаю у своїй квартирі без нагляду, боюся, що меблі зіпсують, а ви мені котяру на весь день у квартирі залишати зібралися? Ні вже, вези це все назад. Речі можеш залишити, але кота тут не треба.
— Мамо, ти знала, що в нас є кіт, коли кликала нас чатувати твій дорогоцінний ремонт, куди нам його подіти на 3 тижні?
— У тещі своєї на 3 тижні поселиш, не можете? Ну тоді притулки є, я оплачу половину суми.
— І я відмовився, – каже чоловік, – кіт у притулку вже жив, другого такого стресу я йому не побажаю.
— Посварилися?
— Ще б пак! Але я сказав, що на її умови ми не погодимося. Вщент посварилися. Аж до того, що “не стане мене, а тебе на похорон не пущу”.
Галина Володимирівна пробувала дзвонити нам, намагатися звернутися до “розуму” і совісті.
— Вам кіт дорожчий за матір!
— А Вам, – кажу, – ремонт у квартирі дорожчий за власних онуків!
І я теж зі свекрухою посварилася. Але мої слова про онуків наштовхнули маму чоловіка на нову думку. Як з’ясувалося потім зі слів дружини брата, мама зателефонувала їм із пропозицією пожити в її квартирі.
— Без дітей, – обурювалася дружина брата, – уявляєш? Мені запропонували здати 4-х річку і 8-ми місячного малюка своїй мамі і 3 тижні чатувати на свекрушині меблі та ремонт.
— Добре, – відповідаю, розповівши історію про кота, – що тобі в притулок на цей час дітей здати не запропонували. Ну і що наша мамо?
— Синові потім дзвонила, пропонувала йому одному пожити 3 тижні в неї, тільки щоб без дітей. Відмовився, він же знає, що це квиток тільки “туди”. Гарна в нас із тобою свекруха, що сказати.
У санаторій мама чоловіка з’їздила, з квартирою за 3 тижні не сталося нічого. Місяць, як повернулася, з синами, а тим більше з невістками Галина Володимирівна не розмовляє, образилася.
