Ми з чоловіком виховали сина, йому 25 років. Син добрий, м’який та чуйний. Три роки тому одружився. З нами жити не стали, пожили рік і винайняли квартиру, хоча у нас свій будинок і є місце. Але це їхній вибір.
У своєму будинку вічна робота і вугілля принести, і щось відремонтувати, і город. Загалом це не подобалося невістці, і вони вирішили жити окремо. Зняли дорогу квартиру та живуть у ній.
Ми їм допомагали весь час, і грошам і техніку всякій побутовій надарували. Дохід у нас вищий за середній, 2 машини. Якось зайшла розмова про одну з машин, тому що їм треба їздити, домовилися, що ми їм за половину ціни продамо (могли віддати так, але стимул у молодих має бути).
Машина іномарка дуже хороша. Самі на ній багато не їздили. Домовилися, що протягом року вони потихеньку розрахуються. Машину вони забрали і віддали трохи грошей, минуло два роки, 70 відсотків грошей так вони й не віддавали, та ми й не наполягали.
Думаємо молоді їм так важко, внучок з’явився. Сказали, як стане легше, розрахуєтеся. У чоловіка не стало мами і свою квартиру залишила онукові, тобто нашому синові. Але невістка відмовилася туди переїжджати, так само продовжили винаймати квартиру, а бабусину здають.
Весь цей час ми продовжили їм допомагати. При цьому невістка живе не заощаджуючи. Купує лише дорогі речі, і якщо ми внуку купимо дитячі речі з бутіків, їй це не подобається, бо хоче лише фірмові.
Так вийшло, що ми продали свою машину, і купили нові і дорожчі, і довелося взяти кредит. Якось чоловік обмовився синові, що вони нам повинні повернути гроші за машину і що можна було б трохи віддавати, так щоб їм було не тяжко, тому що в нас поки теж з грошима не дуже.
При цьому всю суму не просив, просто натякнув. Вранці приїхав син і, не розмовляючи, кинув на стіл гроші, сказавши, що вони нам нічого більше не винні і не попрощавшись, пішов. З того часу не беруть трубки і не спілкуються, онука не привозять.
До цього стосунки були чудові, я незважаючи на те, що невістка досі нас із чоловіком взагалі ніяк не називає, завжди до неї ставилася добре. Ось сиджу вечорами і плачу, образа глине.
Чоловік весь у переживаннях. Порівнюю наше життя. Дев’яності, все за картками і ніхто не допомагав. Мої батьки не допомагали, оскільки самі жили важко, але я їх люблю та поважаю. Не знаю як жити далі?
