Голос тітки Люби звучав майже благально, але в ньому майнула знайома хитринка.
Оля стояла у своїй маленькій кухні, тримаючи телефон біля вуха, і відчувала, як усередині все закипає.
Вона щойно повернулася з роботи, стомлена після напруженого дня в офісі, а тут тітка Люба з черговою «сімейною справою».
— Любове Іванівно, я ж вам минулого місяця допомогла, — Оля намагалася говорити спокійно, але голос тремтів. — У мене самої кредит, ремонт треба закінчувати.
— Олечко, ну що тобі варто? — тітка зітхнула в слухавку. — У тебе зарплата хороша, а нам із Дмитром на ліки не вистачає. Серце в нього, сама знаєш.
Оля заплющила очі, намагаючись не зірватися.
Вона знала, що Дмитро, син тітки Люби, більше витрачає на свої «захоплення» в барі, ніж на ліки. Але сказати це вголос було все одно що підірвати сімейний чат.
Олі було тридцять два роки, вона жила в однокімнатній квартирі в Житомирі, яку купила в іпотеку три роки тому.
Працювала менеджером у великій компанії, заробляла непогано, але майже все йшло на платежі за кредитом і ремонт, що тягнувся вже третій рік.
Сім’я — мама, тітка Люба, двоюрідні брати й сестри — вважали її мало не мільйонеркою.
«Оля у нас завжди при грошах», — перешіптувалися на сімейних зборах. Але ніхто не питав, як вона справляється одна.
Все почалося пів року тому, коли тітка Люба вперше попросила «позичити» п’ять тисяч на «термінові потреби».
Оля переказала, думаючи, що це разова допомога.
Але потім дзвінки стали регулярними: то Дмитру на штраф, то тітці на нову куртку, то на «подарунок бабусі».
Оля давала, бо «рідня», але щоразу відчувала, як її використовують.
Мама, Світлана Іванівна, теж не знала, як допомогти. Коли Оля поскаржилася, та тільки зітхнула:
— Олечко, ти ж знаєш, Люба з Дмитром не відстануть. Дай їм трохи, щоб не сваритися.
— Мамо, у мене своїх витрат повно, — Оля мало не плакала. — Чому я повинна їх тягнути?
— Тому що сім’я, — мама говорила, ніби це все пояснювало. — Не хочеш давати грошей — скажи прямо, але тоді готуйся, що вони образяться.
Оля не хотіла сварок, але й продовжувати в тому ж дусі не могла. Після дзвінка тітки Люби вона сиділа, дивлячись на недороблену стіну в коридорі, й думала, як вибратися з цієї пастки.
Наступного дня зателефонував Дмитро.
— Олю, привіт, — його голос був як завжди злегка хрипким. — Мамка казала, ти знову викручуєшся. Скинь десятку, га? Мені на ліки треба.
— Дмитре, я не можу, — Оля стиснула телефон. — У мене немає грошей.
— Та годі, Олю, — він хмикнув. — У тебе квартира, робота, мабуть, мільйони гребеш. Ми ж рідня, допоможи.
— Я не гребу мільйони, — Оля підвищила голос. — І я вам минулого місяця давала. Де ті гроші?
— Ну, там… витратилися, — Дмитро зам’явся. — Коротше, скинеш чи ні?
— Ні, — Оля видихнула. — І більше не дзвони з цим.
Вона кинула слухавку, але серце калатало. Вона знала, що тепер почнеться: тітка Люба всім розповість, яка Оля жадібна, а сім’я почне косо дивитися.
Але здаватися вона не збиралася.
Через тиждень Олю викликали на сімейні збори. Мама (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) наполягла, щоб вона приїхала до них у селище під Житомиром, де жили майже всі родичі.
Оля розуміла, що це не просто так, але відмовити не змогла — все-таки мама.
Коли вона увійшла до будинку, за столом вже сиділи тітка Люба, Дмитро, бабуся Раїса Федорівна та двоюрідна сестра Дарина.
Всі дивилися на неї, як на обвинувачену.
— Олечко, сідай, — мама вказала на стілець, але голос був напруженим. — Поговорити треба.
— Про що? — Оля сіла, відчуваючи, як усередині все стискається.
— Про те, що ти рідню кидаєш, — тітка Люба випросталася, дивлячись на неї впритул. — Дмитру на ліки треба, а ти навіть копійкою не допомагаєш.
— Любове Іванівно, я допомагала, — Оля подивилася їй в очі. — Пів року допомагала. Але в мене свої витрати, я не можу всіх тягнути.
— Свої витрати? — тітка фиркнула. — У тебе квартира, робота, живеш одна. А ми тут із Дмитром ледве кінці з кінцями зводимо!
— А я, значить, повинна за вас платити? — Оля повернулася до Дмитра. — Дмитре, ти де працюєш? Чому сам не заробляєш?
— Та я… шукаю, — Дмитро відвів погляд. — Зараз важко з роботою, сама розумієш.
— Важко? — Оля відчула, як злість наростає. — А в барі сидіти не важко? Я ж знаю, куди твої «ліки» йдуть.
— Ти що, грубіяниш? — тітка Люба схопилася. — Світлано, ти чула? Твоя дочка нас ображає!
— Олю, досить, — мама подивилася на неї суворо. — Ми ж сім’я, не можна так.
— Сім’я? — Оля встала, відчуваючи, як сльози підступають. — А чому сім’я — це тільки я повинна всім допомагати? Ви хоч раз запитали, як я живу?
— Ой, які ми ніжні! — Дарина, яка мовчала до цього, хмикнула. — У тебе все є, а ти ще ниєш. От якби я так розкрутилася, то всім би допомагала.
— У мене все є, тому що я працюю! — Оля подивилася на неї. — А ви тільки просите!
Зависла тиша. Бабуся Раїса Федорівна, яка сиділа в кутку, кашлянула.
— Олю, ти не права, — сказала вона тихо. — Сім’я — це коли один одному допомагають.
— А я допомагала, — Оля повернулася до бабусі. — Але я не можу все життя за всіх платити.
Вона пішла, не чекаючи відповіді.
В машині вона сиділа кілька хвилин, намагаючись заспокоїтися. Вона знала, що сім’я не пробачить, але відчувала, що більше не може мовчати.
Наступного дня зателефонувала Дарина.
— Олю, ти чого на всіх наїхала? — її голос був майже дружнім. — Мамка з Дмитром правда в біді. Скинь їм хоч пʼять тисяч, і все владнається.
— Дарино, я сказала: ні, — Оля говорила твердо. — І не треба всім по черзі просити.
— Ну й сиди одна у своїй квартирі, — Дарина фиркнула й кинула слухавку.
Оля знала, що це не кінець.
Сім’я буде тиснути, пліткувати, звинувачувати. Але вона була готова.
Минув місяць.
Сімейний чат мовчав, тільки мама зрідка писала, намагаючись (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) помирити всіх. Оля відповідала коротко, не вдаючись у подробиці.
Вона зосередилася на роботі, закінчила ремонт у коридорі, навіть записалася на курси англійської, щоб відволіктися.
Але всередині все ще боліло — вона не хотіла втрачати сім’ю, але й бути їхнім банкоматом більше не могла.
Якось увечері пролунав дзвінок у двері. Оля відчинила й побачила тітку Любу з величезною сумкою в клітинку, у якій стояли банки з соліннями та салом.
— Олечко, пусти, поговорити треба, — тітка Люба усміхнулася, але усмішка була натягнутою.
Оля зітхнула, але впустила. Вони сіли на кухні, й тітка одразу почала:
— Олю, ти на нас образилася, я розумію. Але Дмитру правда погано, серце барахлить. Допоможи хоч трохи, га?
— Любове Іванівно, я вже все сказала, — Оля подивилася їй в очі. — Я не можу вам допомагати. У мене своє життя.
— Своє життя? — тітка сплеснула руками. — А ми тобі хто? Чужі?
— Не чужі, — Оля кивнула. — Але я не зобов’язана за вас платити. Дмитро дорослий, хай працює. А ви, якщо хочете йому допомогти, самі вирішуйте, як.
— Ти жорстока, Олю, — тітка похитала головою. — Я думала, ти добра, а ти… Привезла ось тобі їжі домашньої, сальце… А ти… Ех…
— Я не жорстока, — Оля встала. — Я просто втомилася бути вашою скарбничкою.
— Скарбничкою? — тітка схопилася. — Та як ти смієш? Ми ж рідня!
— Рідня — це не значить, що я повинна всім роздавати гроші, — Оля говорила спокійно, але твердо.
– Любове Іванівно, я вас поважаю, але більше не дам ні копійки.
Тітка Люба подивилася на неї довгим поглядом, потім підхопила свою сумку з гостинцями і пішла, грюкнувши дверима.
Оля залишилася стояти, відчуваючи, як серце калатає. Вона знала, що тепер її остаточно затаврують жадібною, але всередині було легко.
Через тиждень вона дізналася, що Дмитро влаштувався вантажником на склад.
Тітка Люба більше не дзвонила, а мама написала:
«Олю, може, ти й права була».
Оля усміхнулася, читаючи повідомлення.
Вона не шкодувала. Вона вибрала себе — і це було правильно.
В когось ще є такі відносини у родині? Всі один одному допомагають, чи тільки Олі так “пощастило”?
