Вадим сидів у кабінеті нотаріуса і не міг дібрати слів, щоб висловити те обурення, яке аж клекотіло в грудях. Старий, просиджений диван ніби навмисне затиснув його в капкан, і це тільки підливало оливи до вогню.
Питання, нескінченні питання… Вони мучили Вадима останню добу.
Чому дід, людина, яка виростила його з малих літ, навіть не натякнув, що продав квартиру? Ту саму, де вони разом жили після того як не стало матері та того, як пішов батько.
Чому сховав усі гроші на якийсь дивний рахунок, навіть не порадившись? Чому просто не заповів житло своєму єдиному онуку?
Може, Вадим і не збирався б її продавати — здавав би в оренду, приберіг би для майбутніх дітей… Вони ж із дідом були такими близькими. Обоє водночас втратили найдорожчих: Вадим — батьків, а дід — улюблену доньку.
І нехай старий ніколи не розкидався ніжними словами, але Вадим знав: цей похмурий, міцний чоловік не просто замінив йому рідних — він став справжнім другом.
А справжні друзі нічого не приховують… Чи все ж приховують?
Найбільше Вадима дратував навіть не факт продажу, а те, що нотаріус ніяк не починав справу. Хлопець совався на тому клятому дивані, демонстративно кашляв, натякаючи на згаяний час, але нотаріус лише байдуже бурмотів собі під ніс:
— Треба зачекати, треба ще трохи почекати…
«Та чого чекати?!» — подумки лютився Вадим.
Нарешті двері відчинилися, і до кабінету зайшла молода пара — хлопець і дівчина, на вигляд років по вісімнадцять. Назвавши прізвище, вони сіли біля вікна й зашепотілися про щось своє.
«Це ще хто такі? — ледь не вигукнув Вадим. — Невже у діда були ще діти, крім моєї мами? Та вони ж на нього зовсім не схожі. Обоє чорняві… Що взагалі відбувається?»
Нотаріус і далі не поспішав: підписував якісь папери, перекладав теки, заглядав у телефон. Здавалося, він навмисне випробовує нерви Вадима на міцність.
За кілька хвилин з’явився ще один «персонаж». Цього разу — високий, доглянутий дідок у кашеміровому піджаку. Білосніжна борода й волосся явно бачили руки майстра з дорогого салону.
На руках і шиї Вадим помітив старі, вицвілі татуювання. Разом із чоловіком до кабінету зайшов шлейф дорогого парфуму.
А ще за мить на порозі постала повна його протилежність: потерта косуха ледь не тріщала по швах на череватому тілі, кудлата голова й куца борідка вже сто років просили гребінця.
На поясі чорних джинсів теленькав срібний ланцюжок, а з обрізаних шкіряних рукавичок стирчали пальці з посірілими нігтями. Від чоловіка тхнуло дешевим тютюном. «Якийсь старий байкер», — подумав Вадим.
— Йосип босий! Шампаньйола, ти чи що?! — радісно загукав байкер, побачивши стильного дідуся. — Ти чого так вирядився? Ой, не можу, тримайте мене семеро! Це випадково не ти в рекламі по телевізору виступаєш?
Байкер гучно зареготав і хотів було обійняти старого, але той спритно ухилився і лише простягнув зморшкувату руку:
— Ага, зараз! Руки свої при собі тримай. Недарма тебе Шампаньйолою прозвали — твої липкі рукостискання на всю країну відомі. Оце так зустріч… Сто років не бачилися.
— Будь ласка, тихіше, — озвався нотаріус, вдаючи страшенну зайнятість.
— Пардон муа, пане, — з блазенським уклоном відповів байкер, але встиг-таки ляснути товариша по плечу. Потім розвернувся до молодих людей біля вікна, і його погляд зупинився на хлопцеві. Лице байкера розпливлося в усмішці:
— Вадим Сергійович?
— Н-ні, — ніяково відповів юнак, — я Коля Зайченко…
— А-а-а! Заєць-третій! — зрадів товстун. — А це, я так розумію, зайка? — він усміхнувся дівчині, яка з переляку притиснулася до Колі. — Та не бійся ти. Лізка, так? Не пам’ятаєш мене?
Дівчина лише похитала головою.
— Будь ласка, ще раз прошу: тихіше! Ви заважаєте працювати, — вже суворіше повторив нотаріус.
— Ой, вибачайте, — байкер приклав палець до губ, а потім спокійно додав: — Я з вашим дідом двадцять років поспіль на далекі рейси їздив. А оцей ось, — він кивнув на Шампаньйолу, — нашим кухарем був.
Веселун ледь стримував сміх.
— Я не кухарем був, — пирхнув доглянутий дідусь, сідаючи в крісло. — Просто я єдиний серед вас не міг постійно труїтися самими сухарями та оковитою.
— Ага, зате тухлу курку в ігристому — то запросто! — пирснув байкер. Навіть молодь, заразившись його настроєм, невпевнено всміхнулася.
— То значить, Вадим — це ти? — лохматий повернувся до онука. — Ну точно, одразу видно Олексієву горду поставку і вічно похмуру міну.
— Так, я Вадим, — підвівся з дивана молодий чоловік. У душі його була холодна пустка. — А ви хто? Я вас уперше бачу.
— Я дядько Боря, — простягнув обидві руки чоловічок. — Тобі дід про мене хіба не розповідав? Ми ж найкращими друзями були.
Він глянув на Шампаньйолу й хитро підмигнув.
«Ага, звісно. Дід із такими диваками навіть не вітався б», — подумав Вадим, ігноруючи руку.
— Ні, не розповідав. І що ви тут робите? Я вас на прощанні з дідом не бачив.
— Та мене ніхто й не кликав. Про похорон я дізнався, коли все вже скінчилося, — розвів руками дядько Боря. — Дід твій сам усі зв’язки обірвав.
«І правильно зробив», — вирішив Вадим.
— Я, до речі, дуже співчуваю. Нам усім буде його не вистачати, щиро кажучи, — додав байкер. — Хоча останні двадцять років нам його і так не вистачало. Але то було його рішення, не нам судити.
Стильний старий коротко кивнув на знак згоди.
Тим часом до кабінету зайшла жінка років сорока. Вона ні з ким не віталася, тихо назвала прізвище нотаріусу і сіла осторонь. Після неї заходили ще люди — різного віку, по-різному вдягнені.
Хтось знав одне одного, хтось знайомився на місці. Майже кожен підходив до Вадима, щоб висловити співчуття.
Вадим холодно дякував і щохвилини дивився на нотаріуса. Він прийшов сюди почути заповіт, а навіщо тут цей натовп незнайомців — було абсолютно незрозуміло.
Нарешті нотаріус попросив тиші й почав читати.
Як Вадим і очікував, крім рахунку в банку, де лежали гроші від продажу квартири, у діда нічого не залишилося. Усі речі він залишив покупцям нерухомості, а сам останні місяці жив у якісь орендованій кімнаті на околиці.
Але справжнім шоком стало інше: гроші розподілялися між усіма цими людьми, що прийшли сьогодні.
Вадим не вірив своїм вухам. Той самий дід, який був для нього найріднішим, просто взяв і позбавив його спадщини заради якихось чужинців?
Коли нотаріус назвав третє прізвище і суму, Вадим підскочив:
— Що тут відбувається?! Ви хто такі? Окрутили старого перед смертю?! Чому він заповів вам гроші?
— Будь ласка, сядьте і чекайте своєї черги, — флегматично промовив нотаріус.
— Та ви всі скоро сядете за шахрайство! У мого діда нікого, крім мене, не було! З якого дива він вам щось винен?! Де це написано?
— Ось тут, — спокійно промовив дядько Боря, простягаючи аркуш паперу.
Вадим вихопив пожовклий листок. У тиші він прочитав розписку. Його дід, Юрченко Олексій Петрович, зобов’язувався повернути своєму другові Козлову Борису Семеновичу п’ятнадцять тисяч гривень, отриманих у борг… Далі йшла дата.
— Сума має бути перерахована з урахуванням інфляції, — прочитав Вадим останній рядок. Розписці було двадцять два роки. Саме тоді дід забрав Вадима до себе. І почерк був дідовий — той самий, яким він навчав писати онука.
— На що він позичав ці гроші? — спитав Вадим, повертаючи папір.
— Та на тебе ж і позичав, — хмикнув Борис. — Тобі тоді треба було і форму спортивну, і підручники, і одяг. Олексій тоді свою «Яву» продав, але грошей все одно не вистачало. Ти ж ще хворів постійно, не пам’ятаєш, мабуть?
Вадим заперечно мотнув головою.
— Ну, ми з ним тоді й домовилися: віддасть, як зможе. От він і віддав. Усе-таки він серед нас був найчеснішим.
Вадима ніби струмом ударило. Він хотів сісти на диван, але схибив і ледь не впав. Йому піднесли води. Коли трохи відлягло, інші присутні теж почали показувати свої розписки.
Кожен коротко розповідав, на що дід брав гроші, і спогади самі собою виринали в пам’яті онука.
Ось те літо, коли дід єдиний раз звозив його до моря… А ось новенький хокейний шолом, ковзани…
Поїздка в табір… Брекети, репетитори з англійської, водійські права, навчання в інституті, перша старенька машина, яку дід нескінченно латав у дворі…
— Виходить, усе це… було в борг? — прошепотів Вадим.
— Твій дід багато позичав, — сказав Шампаньйола. — Ще раніше, коли твоя мама злягла. Він усе на її лікування витрачав, а батька твого намагався до розуму повернути, по лікарях тягав…
— Але чому він мені нічого не сказав? Чому я вас ніколи не бачив?
— Таке враження, що ти свого діда зовсім не знав, — здивувався байкер. — Та тому, що він був упертим і гордим, як віслюк. Прости Господи. Ми ж пропонували йому гроші просто так, а він кричати починав, розписки вимагав.
Казав, що з того світу прийде борг віддати, якщо треба буде… Видно, не хотів, щоб ти про це знав. Та й компанія у нас тоді була — самі знаєте: гультяї, азартні гравці, шибайголови…
— Хочете сказати, що мій дід теж таким був? — нахмурився Вадим.
Він пам’ятав діда вічно втомленим роботягою.
Після зміни на заводі — уроки, у вихідні — ліс, гриби, вудочки з ліщини…
Борис кивнув:
— Він був кращим за нас усіх, разом узятих. Просто дуже любив родину, якої майже не лишилося… Ну, це його рішення. До речі, я так і не встиг йому сказати, що то я йому тоді колесо погнув… Сміливості не вистачило зізнатися.
Коли за вікном уже запалали ліхтарі, з кабінету вийшов останній відвідувач.
— Юрченко, — позіхнув нотаріус.
Вадим підійшов до столу.
— Вам тільки це, — нотаріус поклав перед ним конверт.
Вийшовши на прохолодне повітря, Вадим розкрив його. На аркуші в клітинку олівцем було написано:
«У тебе є своє житло, машина, професія і хороша робота. А ще в тебе чудова дружина. Шкода тільки, що правнуків не дочекався. Вадику, не ображайся за квартиру, але ти маєш зрозуміти: моє завдання було — не дати тобі пропасти. Іншого способу я не знайшов. Сподіваюся, ти розумієш, який спадок я тобі насправді залишив. Будь щасливим, онучку».
Дід, як завжди, був небагатослівним. Вадим стояв під ліхтарем, дивлячись у порожнечу.
Потім перевернув листок і прочитав:
«P.S. Борьці перекажи, що про колесо я знав. Може, загляну до нього якось уві сні та всиплю як слід, щоб не приховував. Тож хай не розслабляється. Твій дід Олексій».
Ось так іноді за мовчазною суворістю рідної людини ховається цілий світ, присвячений лише нам одним, а справжнє багатство вимірюється не квадратними метрами, а шансом на гідне життя.
Як ви вважаєте, чи правильно вчинив дідусь, приховуючи правду ціною власного спокою, чи щирість у стосунках важливіша за будь-які матеріальні жертви?
