Сімейне життя в Лілі якось одразу не склалося. Бувши молодою, недосвідченою у жіночому сімейному житті студенткою, вона спокусилася на широкоплечого блакитноокого однокурсника Леоніда, зовсім не надавши значення тому факту, що хлопець мешкає зі старенькою бабусею.
Хоча ім’я Аполінарія Карпівна мало б відлякати її ще на етапі знайомства, чи не так?
Утім, знайомства, як такого, і всіх тих політесів, що додаються, не було. Після лекцій Льоня хапав Лілю за руку, квапливо вів її пару зупинок дворами й провулками, підстрибом сходами піднімався на п’ятий поверх у обшарпану двокімнатну квартирку.
У тій квартирі квадратні метри були поділені між Леонідом та Аполінарією Карпівною з властивим старшому поколінню розмахом.
Велика кімната віддана під зал, головною окрасою якого стала нова пральна машинка-автомат, припаркована одразу біля вхідних дверей, і старючий телевізор «Янтар-312», що стояв посеред кімнати. Бабуся вже погано бачила навіть в окулярах, тож поставила його ближче до дивана.
У маленькій спальні жив Леонід, якого батьки збули жити до бабці одразу, щойно помітили в нього гормональний зсув на ґрунті перехідного віку.
А сама Аполінарія Карпівна спала в коморі без вікна, бо спати в залі вважала поганим тоном. Міжкімнатних дверей у квартирі не було. Зовсім. Замість них у дверних отворах висіли картаті ситцеві фіранки.
Бабуся щиро вважала, що ні в неї від онука, ні в онука від неї жодних секретів бути не повинно.
Льоня відчиняв двері своїм ключем, швидко скидав куртку, допомагав Лілі роздягнутися і одразу тягнув її до своєї кімнати. Там, без жодних попередніх ласк і зайвих сентиментів, хлопець “насолоджувався” компанією своєї подруги.
І скинувши напругу, йшов пити чай, потім ще раз.
Виходив із кімнати поцікавитися, як у бабусі справи, і знову повертався до Лілі прилаштовувати свої бурхливі гормони.
Аполінарія Карпівна стосунки Леоніда з жінками не схвалювала. Страшенно ревнувала і всіляко демонструвала свою зневагу до Лілі. Не віталася, не називала по імені, презирливо підтискала губи, коли дівчина намагалася з нею поговорити.
По вуха закохана Ліля щиро вважала, що бабці потрібен час, щоб звикнути.
Наміри в Леоніда були серйозні, він на питання про одруження квапливо кивав і тут же ліз у штани діставати свій знак згоди.
Бабця ж, уловивши момент, поки Льонька не бачить, показувала Лілі інший знак двома руками, що означав, що навряд чи вона може претендувати на квадратні метри в її квартири.
Однак Ліля й це зносила цілком терпляче. Бабчині протестні настрої на той час значно поступалися Лілиним принадам за силою впливу на Льоньчині гормони.
Одружилися студенти швидко.
Буквально за кілька місяців після початку свого студентського роману. Весілля було скромним: урочиста частина в РАЦСі в присутності нечисленних свідків-родичів та неофіційна частина в бабчиній квартирі.
Святковий фуршет проходив під девізом: «Смачно, багато, по-домашньому». А що ще треба голодним студентам? Їм кулінарні вишукування ні до чого.
У першу ж шлюбну ніч Аполінарія Карпівна заявилася до кімнати до Льоньки, заставши молодят за цілком логічним заняттям у недвозначному положенні.
Щоб краще роздивитися те, що відбувається, бабця клацнула вимикачем, глузливо хмикнула і заявила Лілі:
— Я дивлюся, тобі робітничо-селянська поза подобається? Значить, завтра поїдеш зі мною на дачу картоплю підгортати!
Ліля хотіла заперечити, але Льонька, ніби нічого й не сталося, продовжив виконувати подружній обов’язок, і вона вирішила на бабчину пропозицію забити.
Уранці Аполінарія Карпівна подобрішала і спромоглася зробити Лілі весільний подарунок: притягла якийсь старий ситцевий бюстгальтер на широких бретельках, явно ношений.
Сказала, щоб студентка не ганьбилася і надягала його під майку. Нічого своїм вим’ям трясти!
Наступного дня Ліля затіяла прання.
Бабця відлежувалася в коморі, але почувши Лілину пропозицію перетягнути машинку-автомат до ванної кімнати та під’єднати до водопостачання і каналізації, підскочила як ошпарена.
Вибухнула лайливою тирадою та закидами, дорікаючи, що одна низькопробна дівка спочатку вішається на шию її золотому онукові, а потім норовить угробити всю побутову техніку в домі.
— Машинка зламається! А хто і за що її лагодитиме?
— Та чому ж вона зламається? — дивувалася Ліля. — Вона ж нова! До того ж, автомат!
— Ось саме, що автомат! На неї спробуй запчастини дістань!
На знак протесту бабця встановила на машинку вазон з фікусом. Не полінувалася, волокла величезну квітку сама. Щоб уже напевно ніхто не зазіхнув на це диво техніки в спробі щось випрати.
Ліля зі Льонькою порадилися і вирішили частину подарованих на весілля грошей витратити на купівлю своєї пральної машинки.
Вночі бабця знову заявилася до спальні молодят, різким жестом розсунувши ситцеві фіранки.
Безцеремонно увімкнула світло, щоб розгледіти, що тут відбувається між молодими людьми, і тут же різко вилаялася:
— Тьху! Що ж ти, Лілю, всяку гидоту до рота тягнеш!
Ліля поперхнулася, не знайшлася, що відповісти, але бабці й не потрібна була відповідь. Вона вимкнула світло, засмикнула штори й подалася до комори, так і не пояснивши причину свого візиту.
Аполінарія Карпівна дуже переживала за онука. На нервовому ґрунті вона розпустила на нитки поліпропіленовий мішок з-під борошна, попередньо виправши його.
Зв’язала гачком якусь об’ємну фігуру.
Сказала, що це лебідь, але творіння більше скидалося на гусака. Птицю бабця поставила на кришку унітаза й оголосила всім, що це прикраса.
Користуватися необхідним для природних потреб девайсом стало проблематично. Щоразу доводилося придумувати, куди перекласти гусака.
Але Аполінарія Карпівна була непохитна, бо раптом відкрила в собі хист до дизайну інтер’єру.
Нічні візити бабці тривали на регулярній основі. Пропозиція Лілі встановити в квартирі міжкімнатні двері була сприйнята Аполінарією Карпівною гостро.
Вона швидко пояснила Леоніду, що ось із цього й починаються проблеми в сім’ї. Спочатку ти їй машинку пральну купив, потім двері поставиш, а потім вона повноправною хазяйкою тут захоче бути і випре тебе з квартири з розбитим коритом.
Леонід перейнявся аргументами, задумався і став із підозрою ставитися до всіх Лілиних пропозицій щодо поліпшення побуту.
Бабця брала найжвавішу участь в особистому житті Лілі та Леоніда. Ба більше, її розпирало від бажання поділитися їхнім сімейним щастям.
Якось у процесі єднання молодят хтось із Лілиних родичів подзвонив на домашній телефон і попросив покликати дівчину. Аполінарія Карпівна чемно пояснила, що Ліля зараз зайнята.
— Буквально п’ять хвилин тому до них у кімнату заходила, там Льоня на ній зверху йорзав, а зараз, почекайте, я подивлюся, може, вже сповз… Так-так-так, що тут у нас… Ні, вона не може підійти. Льоня сповз, але прилаштувався ззаду. Зателефонуйте пізніше!
Ліля намагалася огризатися з бабцею, поки Леонід не чув. Називала її «Всевидяче око Саурона».
Бабця творів Джона Толкіна не читала і у відповідь шипіла, що Ліля «сама лава», мабуть, вважаючи антагоніста-лиходія Саурона і занепалих жінок близькими за духом персонажами.
Через пару місяців Лілині нерви здали, і вона пішла до психолога. Професіонал своєї справи зациклилася не на взаєминах поколінь, а на якості інтимного зв’язку між молодятами.
Розпитала в деталях, чи є в Лілі якісь причини для занепокоєння в цій сфері? Ліля чесно сказала, що ночами доводиться стримувати свої емоції, щоб не розбудити бабцю. І тут психолога понесло.
Вщент вона розкритикувала такий підхід до задоволень. Спрогнозувала швидку появу комплексів у чоловіка, зниження лібідо й неминуче заведення коханки на стороні.
Ліля до порад прислухалася, стримуватися перестала: охала, стогнала і навіть кричала ночами, демонструючи чоловікові захват від усіх вжитих ним дій.
Найчастіше поруч охала, стогнала й кричала Аполінарія Карпівна. Вона з’являлася в кімнаті до молодят, демонструючи невдоволення тим, що їй заважають спати.
Треба віддати належне бабці: час від часу вона намагалася втручатися в особисте життя онука делікатно й беззвучно.
Стоячи в дверному отворі, з вражаючим уяву терпінням дочікувалася закінчення першого акту, поблажливо мовчала в другому і тільки на третьому починала злегка бурчати, натякаючи, що час би і честь знати або хоча б антракти робити.
І взагалі, на її думку, двох актів цілком достатньо.
Ліля й Леонід почали сваритися. Спочатку це ніяк не позначалося на ставленні одне до одного. Навпаки, після сварки вони пристрасно мирилися, хоч і доводилося це робити найчастіше в присутності Аполінарії Карпівни.
А потім Ліля дозріла і стала тиснути на чоловіка: наполягала і на встановленні дверей, і на встановленні особистих кордонів шляхом переговорів із бабцею. Леонід метався між двох вогнів, але незабаром здувся.
Бабця щедро обдаровувала його історіями про знайомих своїх знайомих, у яких ось така з виду тиха дівка, а за натурою зажерлива дівка відтяпала все непосильно нажите.
Чи то бабця була більш переконливою, чи то Лілині чари приїлися, але Льоня якось більше був схильний вірити старшому поколінню.
Одного разу вночі, коли бабця знову з’явилася до молодят у спальню і стала відпускати непристойні жарти з приводу таїнства шлюбу, Ліля не витримала. Вислизнула з-під Льоньки, швидко одяглася, похапала якісь дрібні речі й пішла в невідомому напрямку.
Хотіла голосно грюкнути дверима спальні, але, через їхню відсутність, обмежилася розміщенням поліпропіленового гусака на бабчиній голові.
Оскільки Льонька не кинувся за нею слідом, не став відмовляти, дівчина зробила наступний рішучий крок — вирушила вранці до РАЦСу й подала на розлучення.
Леонід і тут зайняв дивну позицію. Не намагався помиритися й переконати дружину.
Узагалі затих і не виходив на зв’язок, перейнявшись переконаннями бабусі, що «Ліля сама прибіжить, дай тільки термін і будь мужиком, ще й умовлятиме впустити її, і на всі умови погодиться, бо кому вона ще така навіщо здалася?»
Ліля не прибігла.
З Льонькою вони щодня бачилися в університеті, але зразково-показово грали в мовчанку. Він удавав, що йому все одно, вона демонструвала, що взагалі не пам’ятає, хто він такий.
Розлучилися вони так само мовчки й цинічно, навіть не привітавшись одне з одним у РАЦСі.
За пару місяців після розлучення Аполінарія Карпівна благополучно віддала Богові душу, встигнувши написати заповіт. Квартиру відписала онукові.
Пральну машинку примудрилася продати просто перед своєю кончиною, додавши виручені гроші до накопичень на похорон.
Померла щасливою, виспаною і з почуттям виконаного обов’язку: була впевнена, що таких Ліль її онук із хоромами знайде ще мішок чи два.
Отак воно й було… ця історія нагадала, що іноді найбільше в стосунках шкодить не відсутність любові, а банальна відсутність замкнених дверей і особистих кордонів.
Зрештою, чим міцніший той ланцюг, що прив’язує чоловіка до бабчиної спідниці, тим швидше обриваються будь-які інші, молоді, стосунки.
А ви вірите, любі читачі, що коли людина не готова відстояти свої особисті межі, вона приречена на самотність, навіть перебуваючи в шлюбі?
