— Ти якась засмучена, Мариночко, що трапилося? — лагідно запитала доньку Ірина Борисівна.
— Ой матусю, якась смуга невдала йде, ніяк не виберемося з Толею з ями, — похмуро повідомила їй Марина,
— З грошима кепсько, на життя не вистачає. І як на зло, і в мене замовлення на проєкти впали, і в Толика доходи від магазину зменшилися. А платежів повно, от я й нервую, мамо.
— То, може, вам тоді назад до мене повернутися? — нишком запропонувала їй Ірина Борисівна,
– Ну, жили ж ми разом, та начебто й мирно все було, не сварилися.
Толик твій на мене не ображався, внучки в моїй кімнаті спали.
Мені то одній аж занадто просторо у двокімнатній квартирі. Може, повернетеся, га, Мариночко?
Мабуть, за орендовану трикімнатну квартиру шалені гроші відвалюєте щомісяця?
— Мамо, ну ти не розумієш? Я онлайн працюю, мені тиша потрібна й окрема кімната. Плюс наша спальня та кімната дівчаток, тож нам мінімум три треба.
“Хазяїн — пан, але жити за коштами треба б,” — подумала Ірина Борисівна, але вирішила промовчати.
Адже вона це вже казала, навіщо повторюватися?
А ще вона їм говорила, що замість орендувати, краще б іпотеку взяти. Хоч гроші не на вітер підуть. Он всі їх зараз беруть.
І Марина, і Толя справді стараються, працюють багато.
Це їхнє життя, своя голова на плечах, хай самі й вирішують.
— Я якраз із тобою поговорити хотіла на цю тему, мамо.
— Якщо ти про гроші, то сама знаєш, у мене зовсім небагато відкладено, — одразу зрозуміла Ірина Борисівна.
— Та ні, матусю, не в цьому сенсі. У мене до тебе інша пропозиція, не знаю, з чого почати? Загалом, пам’ятаєш мою подругу Леру з Полтави?
— Звісно, пам’ятаю, дуже приємна дівчина. Шкода, що ніяк заміж не вийде.
Вона ж твоя ровесниця? Та ще й з мого рідного міста, навіть серце тьохкає трохи. Мені це так приємно чути!
— Ось саме, мамо. У цьому і річ, Лера з мамою продали нарешті квартиру в Полтаві.
І вона вмовила маму сюди переїхати. Але квартира в них малесенька, Лерка, звісно, занадто поспішила з покупкою.
Загалом, мама її вирішила зняти собі кімнату, щоб доньці не заважати, Лера їй оплатить.
— То хай у мене поживе, вона ж моя землячка. І мені не так сумно буде, — зраділа Ірина Борисівна, — а оплату за кімнату пропоную поділити навпіл, оскільки ви тут не живете. Це ж і твоя квартира!
— Мамо! Дякую, що ти мене зрозуміла! Ну й тобі до пенсії буде надбавка, — зніяковіла Марина, їй було незручно перед мамою, але хто ж іще допоможе?
Ірина Борисівна не стала їй казати, що от вона як раз і вона вміє жити за коштами й не шикувати, як деякі.
Але промовчала, така вже в неї вдача — не любить зайвий раз висувати комусь претензії.
От чоловік у неї був мастак на претензії. Вічно невдоволення висловлював.
Та ще й скаже ніби жартома, а так образливо, пів дня настрою немає!
І головне, що то все добре, хвалить її, начебто навіть любить, а потім раптом не зрозумій чому як почне бурчати!
І що вона підлогу не встигла помити, поки він ходив до магазину.
Або що доньку не так виховала, ніби одна вона її виховувала.
Може, він у чомусь і мав рацію, але душа противилася.
Адже коли любить людина, не буде на іншого вішати за всі негаразди.
І одного винним робити за все. Це ж їхні спільні і радості, і печалі.
А виходило, що коли грошей немає або ще щось не так — у всьому Ірина Борисівна винна.
А коли все є — це здебільшого Миколи заслуга.
Тож розійшлися вони вісім років тому, Микола тепер у батьківській квартирі сам живе. І вони майже не спілкуються.
Інна Михайлівна виявилася на диво приємною та веселою жінкою.
Легка, ненав’язлива, компанійська!
А її полтавські слівця з місцевим діалектом, майже забуті, давно не на слуху, просто гріли душу Ірини Борисівни.
Мовби вона знов мала дитина десь у своєму селі.
— Оце ж бо рано смеркає, і світу за вікном не видно! — бідкалась Інна Михайлівна вечорами, — А ти, Ірино, чого це сама-самісінька віку доживаєш? Чи й тобі без чоловіка доля така судилася?
І вже ж далі:
— Неси, Іро, ослінчика, ой дивись, яка павутина на лампі вимахала!
А що найкумедніше, Інна Михайлівна теж її підколювала своїми словечками. “Просю, носю, світю”.
Тільки в неї воно не як укус комариний, а так, по-доброму, з усмішкою.
— Та був мій чоловік, жили ми в злагоді, а під старість щось не поділили, ото й кукурікаємо кожен на своїм подвір’ї, — відмовляла Ірина Борисівна, знімаючи ту ледь помітну ниточку з павутиння з люстри.
— А в мене помер мій любий, ягідонька моя, залишив одну. Вже п’ятнадцять років, як немає його. Тужу за ним, сил немає, хоча носом тикати з молоду любив, він же чоловік, все має бути по його!
І все в неї легко так виходило, та складно, що стала навіть Ірина Борисівна чоловіка Колю з іншим почуттям згадувати.
Бурчати він бурчав, так і робив багато, і беріг її. І вона тоді себе коханою почувала.
— А хоч, Ірино, з братом тебе познайомлю? — якось раптом запропонувала їй Інна Михайлівна,
– Він днями з Полтави приїде, зустріч у нього з покупцем, він запчастини йому постачає.
До ресторану мене кликав, хоче мене з тим чоловіком познайомити.
Може, каже Інночко, хоч на сторвсть з хорошою людиною поживеш у парі.
Бо самотнім завжди думки недобрі у похилому віці приходити починають.
У ресторані Ірина Борисівна була ще замолоду, тому спочатку думала відмовитися, а потім… погодилася.
Коли її ще запросять? Та може, більше й ніколи!
— На ось тобі за кімнату, ходімо вбрання нове купувати! — скомандувала Інна Михайлівна.
І Ірина Борисівна несподівано для себе… з радістю погодилася.
У ресторані грала приємна музика, було незвично яскраво та гамірно.
— Он він, мій Геннадій, рукою нам махає, — вказала Інна Михайлівна подрузі столик, — З партнером розмовляє. Глянь тільки на них, партнер теж культурний чоловік. З борідкою, навіть симпатичний!
Підійшли ближче до столика, і раптом Ірина Борисівна просто закам’яніла!
— Ірино, це ти? — чоловік із борідкою підвівся, замовк і дивився на неї у всі очі, як тоді, давно, в юності!
— Колю? Так це ти партнер, не подумала навіть, що ось так ми з тобою зустрінемося!
— Знову, знову все пропало, не знайти мені судженого. Та й куди такій, як я, мріяти про щастя? — пожартувала Інна Михайлівна.
Тепер Ірина Борисівна знову заміжня.
Точніше, “за чоловіком”, він від туги спочатку бізнес (розповідь спеціально для сайту Рідне слово) невеликий почав, а потім вирішив, що доньці на квартиру працюватиме, ну хто ж допоможе, як не тато?
Брат Гена Інні Михайлівні з донькою теж із житлом допоміг.
Але й ідею видати заміж сестру та племінницю не полишив.
Адже він у них поки що єдиний чоловік, хто ж про них подбає?
А Ірина Борисівна тепер, коли їй здається, що Микола чимось невдоволений, молитву читає, щоб чоловік охолов.
А потім йому каже:
— Колю, ти знову жартуєш чи справді щось не так?
І Микола їй одразу:
— Іринко, ну ти ж знаєш, звісно, жартую, піду я краще ділом доведу, що люблю тебе таку, яка ти є.
А то мені язик від матері дістався язикатий, прикусити його трохи треба!
Вміти треба жити разом, берегти свою любов, посваритися то легко.
А знайти рідну душу — ой як непросто!
