Катя піднялася східцями у вагон. Провідниця, зайшовши слідом, брязнула ключем, зачиняючи двері.
— Проходьте, дівчино, не стійте в тамбурі, — квапила вона.
Вагон сіпнувся, і Катя ледве втрималася на ногах. Вона рушила проходом, хапаючись за поручні. Потяг набирав швидкість, наче й сам тікав від цього міста.
Двері її купе були трохи прочинені. Катя відсунула їх і увійшла. На нижній полиці сиділа жінка й задумливо дивилася у вікно, де пропливали вогні вокзалу, поодинокі постаті проводжаючих і саме місто, що тануло вдалині. Помітивши попутницю, жінка повернула голову і привітно усміхнулася:
— А я вже боялася, що всю дорогу доведеться самій кукувати.
Катя силувано привіталася, поставила невелику сумку на вільну полицю і зняла пальто. Вмостилася навпроти і теж втупилася у шибку.
Але за нею вже стояла непроглядна темрява. Місто лишилося позаду. Весело перестукуючись колесами, потяг віз її геть від болю, туги та зради. Катя не втрималася і тихо схлипнула.
— У вас щось сталося, дитино? — зі щирим співчуттям запитала попутниця.
Катя промовчала.
— І далеко їдете? Встигнете до Нового року? — не вгавала жінка, вочевидь, намагаючись відволікти дівчину від сумних думок.
— Зустріну в потязі, — безбарвним голосом відповіла Катя, аби лише її не чіпали.
— А я встигну, якщо, дасть Бог, нічого не трапиться, — бадьоро мовила жінка.
Зайшла провідниця, перевірила квитки.
— А чаю нам можна? — пожвавішала балакуча попутниця.
— Можна. Зараз принесу, — буркнула провідниця і вийшла. Було помітно, що працювати у новорічну ніч їй зовсім не хочеться.
Жінка порилася у своїй сумці й виклала на столик шарудливий пакет.
— Будемо чай пити з цукерками, — оголосила вона.
Катя краєм ока помітила, що це її улюблені — «Червоний мак». Їхали мовчки, доки провідниця не принесла окріп у склянках із металевими підстаканниками.
— От і добре. Беріть цукерку, пригощайтеся, не соромтеся. А потім лягайте відпочивати. Мені ж за півтори години виходити.
Катя взяла склянку, обережно відсьорбнула гарячого чаю. Рука сама потягнулася до цукерки.
Колеса ритмічно вистукували, потяг мчав крізь ніч, а у вагонах люди пили чай або щось міцніше, гомоніли, чекаючи на північ, а хтось незворушно спав.
Катя відчула, як пекучий біль та образа, що терзали її останні години, потроху відступають.
«Правильно, що поїхала. Сиділа б зараз у гуртожитку сама і ревіла в подушку. А так — їхати б отак далеко-далеко і нікуди не приїжджати…» — подумала вона і взяла ще одну цукерку.
Слово за словом, вони розговорилися з випадковою попутницю, яку звали пані Надія.
— Я від подруги їду, — почала Надія. — Уявляєте, від неї тиждень тому пішов чоловік, перекреслив двадцять п’ять років життя. Діти виросли, вже онук є, а він, бачте, закохався в молоденьку… Вона з горя ледь біди собі не заподіяла — наковталася пігулок.
Добре, що донька вчасно зайшла, «швидку» викликала, потім мені подзвонила. Довелося їхати, рятувати, до тями приводити. Все обійшлося, виписали вчора. А сьогодні вранці її благовірний повернувся. У ноги падав, плакав, прощення молив…
— Пробачила? — із завмиранням серця запитала Катя. Ця історія різала по живому. Тільки Катя не пігулки пила, а втекла на вокзал.
— Пробачила, — зітхнула Надія. — Я не сужу. Чоловіки часто не думають головою, йдуть на повідку в пристрасті. А як пристрасть минає, тягне їх назад, у тепло. А ми, жінки, боїмося на схилі літ самотності…
Я не стала їм заважати. Добре, що квиток на цей потяг вихопила, а то довелося б на вокзалі рік зустрічати. Та й за сина душа болить.
— А з ним що? — перепитала Катя. Вона слухала Надію, і власна біда вже не здавалася такою фатальною.
— Зараз уже краще, — вела далі Надія. — Він у мене музикант. Гурт у них із хлопцями свій. По ресторанах, клубах грають. Влітку вертався вночі з роботи і почув крик. Двоє покидьків до дівчини чіплялися. Він, звісно, заступився. Покалічили його сильно. Синці зійшли, а от ліву руку пошкодили.
Грати так віртуозно, як раніше, не може. Я кажу йому: треба час, треба розробляти пальці, а він… Пішов із гурту.
Я ж бачу, що гине без музики, без хлопців. Замкнувся в собі, гітару в руки не бере… — Надія відвернулася до темного вікна.
— А я додому їду, до батьків, — несподівано зізналася Катя.
— То це ж добре! Чекають, мабуть? — Надія знову повернулася до дівчини.
— Сьогодні не чекають. Я обіцяла другого числа приїхати. А тут…
І непомітно для самої себе Катя виклала все: як майже рік зустрічалася з хлопцем, як два дні тому побачила його в ювелірному…
— Сергій щось купував, — розповідала вона, ковтаючи сльози. — Я, наївна, подумала — обручку. Що на Новий рік освідчиться. Летіла в гуртожиток на крилах! Сукню нову купила… А сусідка по кімнаті очі відкрила: він, каже, вже місяць із Вікою крутить.
Голос Каті зрадливо затремтів.
— Вона така… ну зовсім непримітна, повненька. Я думала, сусідка заздрить. Не повірила. А сьогодні Сергій подзвонив… Сказав, що не прийде. Сусідка не полінувалася, привела дівчину з Вікіної групи, та все підтвердила.
То він для неї каблучку купував… А казав, що любить… Я сукню ту нову з горя пошматувала. І на вокзал поїхала, не могла там лишатися…
— Бідна ти моя пташка, — Надія пересіла на полицю до Каті й обійняла її, наче рідну. — Слухай мудру жінку: все, що робиться — на краще. Зараз тобі важко в це повірити, але мине час, і ти зрозумієш. Може, й добре, що зараз усе відкрилося, доки ви ще не одружилися, доки дітками не обзавелися. Важче було б дізнатися про зраду потім, проживши пів життя, як моя подруга. Важко жити з людиною, якій не віриш.
— А як же ваша подруга? Вона ж пробачила, — схлипнула Катя.
— Вони пуд солі разом з’їли. Та й не впевнена я, що пробачила. Чіпляється за минуле. А що далі буде — Бог знає. — Надія замислилася, а тоді додала:
— От я і думаю… Приїдеш ти така заплакана до батьків. Не зможеш приховати біль, як не старайся. Вони ж певні, що в тебе все добре. І собі душу рватимеш, і їм свято зіпсуєш.
— Ой, я не подумала… — Катя вмить перестала плакати й перелякано глянула на попутницю. — А що ж робити?
— Як що? Вийдеш зі мною на моїй станції. Син нас зустріне, довезе. Зустрінеш з нами Новий рік, заспокоїшся, прийдеш до тями, а вже другого поїдеш до батьків, як і обіцяла. І нам із тобою веселіше буде. Ну що, згодна?
— Згодна, — тихо відповіла Катя і вперше за вечір щиро усміхнулася крізь сльози.
За двадцять хвилин вони зійшли на засніженій маленькій станції. До них вже поспішав молодий чоловік. Він перехопив у матері сумку і поцілував її в щоку.
— Знайомся, Олеже, це Катя, — представила гостю Надія.
— Зрозумів, треба Катю підвезти додому, — кивнув Олег.
— Який ти в мене здогадливий, — Надія пригорнулася до плеча сина. — До нас додому підвеземо.
— Ти знову когось рятуєш, мамо? — розсміявся Олег, заводячи машину. — А як тітка Алла?
— Виписали. Чоловік повернувся. Умовив пробачити. Щоб не заважати, я й поїхала, — коротко пояснила Надія.
Машина зупинилася перед ошатним будинком. У вікні привітно миготіла гірлянда. Катя завмерла на порозі: у домі було тепло, пахло хвоєю від пишної лісової красуні. Посеред великої кімнати вже був накритий святковий стіл.
— Олеже, ти й стіл встиг накрити? Сам? Який же ти в мене молодець! — із гордістю сплеснула руками Надія.
— Тітка Марія трохи допомогла, — чесно зізнався Олег. — Чого стали? Мийте руки і до столу.
— Правильно. Треба провести старий рік, щоб у новий не тягнути печалі, — підтримала мати.
Вони підняли келихи, привітали одне одного. Від утоми, дороги та ігристого Надію почало хилити на сон. Та й у Каті очі злипалися.
— Мамо, лягай, відпочинь, а ми трохи прогуляємося. Не проти? — Олег глянув на Катю.
Вона ствердно кивнула.
Їй подобався цей дім, ялинка і цей дивний Новий рік у колі зовсім незнайомих, але таких добрих людей. І Олег подобався. Вони вийшли на морозне повітря.
З відчинених кватирок лунали тости, музика. Дійшли до центральної площі з головною ялинкою. Двоповерхова будівля неподалік сяяла вогнями, звідти линула жива музика.
— А що це? — запитала Катя.
— Будинок культури залізничників. Чуєш? Це мої хлопці грають, — з ноткою суму в голосі сказав Олег.
— А можна туди? — раптом запитала Катя. — На вулиці холодно.
— Ходімо, — зітхнув Олег і запропонував їй руку.
Охоронець упізнав його, привітався і впустив без питань. У залі танцювала молодь, а на невисокій сцені троє хлопців грали запальну мелодію.
— Ой, я знаю цю пісню! — вигукнула Катя і рішуче попрямувала до сцени.
Один із музик допоміг їй піднятися. Катя, осміліла від ігристого, відсунула від мікрофона хлопця з гітарою і заспівала. Голос у неї був чистий, дзвінкий.
Хлопці схвально перезирнулися, а танцюючі пари підтримали сміливу дівчину оплесками.
Коли пісня скінчилася, до сцени підійшов Олег. Друзі миттю підхопили його під руки і витягли до себе. Хтось всунув йому в руки гітару, щось шепнув на вухо.
Вони заграли ніжну, всім відому ліричну мелодію… Катя знову заспівала, а гітара в руках Олега плакала і сміялася, наче й не було тієї травми.
Вже під ранок вони, втомлені, але щасливі, йшли додому.
— Ти класно співаєш, голос дуже приємний, — сказав Олег.
— Якби не келих ігристого, нізащо б не вийшла, — засміялася Катя. — Я колись у шкільному хорі співала. А ти… Ти просто неймовірно граєш!
— Та ні, — одразу спохмурнів Олег. — От раніше…
— Я не чула, як було раніше. Але зараз — це було чарівно. Тобі треба повертатися в гурт. Ти бачив, як хлопці зраділи?
— Мама розповіла? — насупився він.
— Вибач… Вона попереджала, а я забула, — зніяковіла Катя.
Вдома їх зустріла заспана Надія. Катя почала було захоплено розповідати про виступ, але Олег лагідно перебив:
— Спати треба.
Надія постелила Каті в кімнаті сина, а йому — на дивані у своїй. Катя довго не могла заснути. Думала: якби не зрада Сергія, вона б не сіла в цей потяг, не зустріла б цих чудових людей.
Спогади про колишнього вже не пекли так боляче.
Прокинулася вона пізно і відразу почала збиратися.
— Катрусю, потяги у нас вдень не стають. Потерпи до ночі, а краще до ранку, — вмовляла Надія.
А потім шепнула на вухо:
— Ти наш янгол. Дякую, що допомогла Олегу повірити в себе.
Олег зголосився відвезти Катю машиною прямо до батьків. Коли вони приїхали, мама сплеснула руками:
— Ой, доню, а ми тебе завтра чекали! А це…
— Це Олег, мамо, — Катя встигла перебити, поки з маминих вуст не зірвалося ім’я «Сергій».
Батьки Каті не відпустили Олега просто так. Наступного дня молоді люди гуляли містом, Катя показувала свої улюблені місця. Розлучатися не хотілося обом.
Потім Олег поїхав.
Вони зідзвонювалися щодня. Коли Катя поверталася на навчання, вона сказала, на який потяг узяла квиток. Проїжджаючи повз знайому маленьку станцію, вона припала до вікна і побачила його — Олег стояв на пероні й махав рукою.
«Тільки знайшли одне одного — і знову прощатися. Яка несправедливість», — плакала Катя в купе.
У гуртожитку сусідка сказала, що приходив Сергій, питав, коли Катя повернеться.
— Хіба він не дзвонив тобі?
— Я його заблокувала, — відрізала Катя.
Увечері Сергій прийшов знову, але Катя навіть не відчинила. Вона не випускала з рук телефон, чекаючи дзвінка від Олега.
А за тиждень Олег приїхав до неї. Назавжди.
І все у них буде добре. А як же інакше? І неважливо, хто саме — доля, випадок чи новорічне диво — звели двох людей, що пізнали біль і розчарування.
Головне, що вони зустрілися і врятували одне одного.
***
Ця історія наче теплий плед у холодний вечір — нагадує нам, що найтемніша ніч завжди буває перед світанком. Часто саме тоді, коли здається, що світ руйнується, доля вже будує для нас щось нове і набагато краще, ніж ми могли уявити.
А чи вірите ви в те, що випадкові попутники можуть змінити долю, і чи траплялися з вами дива у дорозі, поділіться, дорогі наші читачі?
