У надрах сумки Ганнуся відшукала пластиковий паспорт, ключі та три товсті пачки великих купюр, перехоплених банківськими гумками. Ганнуся витягла паспорт. Із фотографії на неї дивився кучерявий хлопець. — Симпатичний, — вголос сказала Ганнуся, дивлячись на пластик

— Коли борг повернеш?! Усі терміни минули! — двоє здоровил із нахабними, самовпевненими пиками стояли на порозі квартири, де мешкала Ганнуся з мамою.

— Я ж вам тиждень тому казала, що грошей у мене немає! Не я у вас позичала, а мій колишній чоловік! Про ті гроші я нічого не знаю, чесно! Він розлучився зі мною, забрав усі цінні речі й утік, ось його й шукайте, — виправдовувалася мати, тремтячи від страху.

— Колишній, не колишній — яка різниця! Твій чоловік взяв у нас купу бабла під відсотки й подався навтіки. Борг лишився, відсотки «накапали», значить, віддаси ти — просичав один нахаба, хижо примруживши очі.

— Немає в мене грошей, ми з донькою самі з хліба на воду перебиваємося! — заплакала мати. — Йдіть геть, а то поліцію викличу!

— Я тобі зараз викличу, курко! — чолов’яга смачно вилаявся, сплюнув і схопив жінку за горло.

— Мамо! Мамо! Не чіпайте її! Рятуйте! — закричала п’ятнадцятирічна Ганнуся і з кулаками кинулася на чоловіка, намагаючись виштовхати його за поріг.

— А ну, пішла звідси, шмаркачко! — гаркнув інший здоровило і жбурнув Ганнусю на сходовий майданчик. Дівчина хотіла схопитися за поруччя, але не встигла і куубцем покотилася сходами. Дикий біль гарячим списом пронизав усе тіло.

— Рятуйте! Допоможіть, люди! — почула Ганнуся голос сусідки баби Марії, ніби крізь вату.

А далі — темрява…

Ганнуся прокинулася вся в холодному поту. Мабуть, вона знову кричала, бо до неї в кімнату зайшла мама зі склянкою води та бульбашкою валеріанки:

— Доню, випий-но крапельок, усе добре, це сон, лише сон.

…Ось уже п’ять років майже щоночі Ганнусі снився той самий сон, наче моторошний спогад із минулого.

Того злощасного дня вона пошкодила хребет і отримала сильний струс мозку. Сусіди зчинили ґвалт, і хулігани втекли, злякавшись розголосу.

Казали, що вони таки знайшли батька Ганнусі й стягнули з нього борги, а мати ще довго проклинала колишнього чоловіка за всі біди, що звалилися на них через того гуляку й картяра.

Ганнусі з мамою довелося переїхати до іншого міста. Жити в тій квартирі вони більше не могли.

Лікарі змогли поставити Ганнусю на ноги, але на це пішов цілий рік.

Проте сильна кульгавість залишилася, тож дівчині доводилося ходити з палицею. Ганнуся добре пам’ятала, з якою заздрістю дивилася на однокласників, коли ті бігали на фізкультурі.

Їй самій доводилося сидіти на лавці, ледве стримуючи сльози. Із секцією баскетболу, де Ганнуся займалася шість років і була беззмінним капітаном команди, довелося попрощатися.

Ось і сьогодні Ганнуся сиділа на лавочці в парку й спостерігала за мурахою, що тягнула довгу соломинку. Соломинка була тяжка для мурашки, але він наполегливо пробирався крізь траву до мурашника, тягнучи за собою свою ношу.

— Щастить тобі, — сказала Ганнуся мурасі. — Ти можеш бігати й робити, що хочеш, мені б так. Давай, я тобі допоможу.

Вона взялася за соломинку і разом із мурахою перенесла її ближче до мурашиної оселі.

Крім Ганнусі та закоханої парочки, що сиділа віддалік і обіймалася, на алеї нікого не було.

— Яка дивакувата, — хихикнула дівчина і щось зашепотіла хлопцеві на вухо, поглядом показуючи на Ганнусю, що присіла в траві.

Ганнуся перехопила той погляд і насилу підвелася на ноги, спираючись на палицю. Дівчина відразу змінилася в обличчі й відвела очі. Було видно, що їй стало незручно.

Ганнуся мовчки пройшла повз них. Вона вже звикла до такого ставлення, а тому навчилася не зважати на людську безтактність. Щоб заспокоїтися, вона пішла в обхід парку найдовшою й безлюдною доріжкою.

Невдовзі показалася брама парку. Ось і остання лавка, на яку Ганнуся вирішила присісти, щоб утамувати біль у нозі.

— Що це? — Ганнуся помітила, що на лавці лежить маленька чоловіча сумка.

Сумочка була нова й дорога.

Ганнуся сіла поруч, не наважуючись чіпати чужу річ. Раптом господар повернеться. Але повз проходили люди, ніхто не підійшов забрати річ. Ганнуся наважилася і відкрила сумочку.

У її надрах Ганнуся відшукала пластиковий паспорт, ключі та три товсті пачки великих купюр, перехоплених банківськими гумками.

Ганнуся витягла паспорт. Із фотографії на неї дивився кучерявий хлопець.

— Симпатичний, — вголос сказала Ганнуся, дивлячись на пластик. — І всього на три роки від мене старший. Ну що ж, Іване Васильовичу, тобі пощастило, що твою сумку знайшла я, а не якийсь шахрай.

І живеш ти недалеко звідси, доведеться прогулятися. Напевно, хвилюєшся зараз. Сподіваюся, ти мешкаєш не на п’ятому поверсі, а то мені доведеться пів дня підійматися…

Виявилося, що господар сумки жив на двадцятому поверсі новобудови.

Натиснувши кнопку ліфта, Ганнуся зітхнула й подумала: «І чого мені спокійно не живеться? Могла б і повз пройти, це ж не моя проблема. Віддам сумку й одразу піду, мені ще в магазин треба».

Але коли Іван відчинив двері, у Ганнусі замість привітання вихопилося:

— Ой, а де ж кучері?

— Постригся. А ти хто? — Іван зі здивуванням дивився на рудоволосу дівчину з волошковими очима.

— Мене звуть Ганнуся, а ти — Іван Васильович?

Ганнуся зрозуміла, що в очах хлопця вона має недолугий вигляд і почервоніла. А червоніти вона вміла найкраще, перетворюючись на перестиглу помідорину.

— Можна просто Іван, — відповів хлопець і ковзнув поглядом по паличці, що стискала Ганнуся. — Звідки ти мене знаєш, та ще й з такими подробицями? Може, зайдеш?

— Ні, я прийшла віддати тобі ось це. У парку знайшла, — сказала Ганнуся й простягнула сумку.

— Треба ж! Ти знайшла її! Заходь, не соромся!

Ганнуся несміливо зайшла до кімнати й озирнулася: навколо були розкидані речі, шафа стояла відчиненою. Іван перехопив її погляд.

— Це я квапився, збирав бабусині речі до лікарні, от і перевернув усе догори дном. Бабуся вже старенька, і я забрав її до себе жити, місця в мене багато. Батьків у мене давно немає, тож ми одні один в одного. Вона продала наш будинок у селі, а гроші віддала мені. Скільки разів я просив її завести банківську картку, а бабуся ні в яку!

Сьогодні ми взяли гроші й хотіли покласти їй на рахунок. Пішли через парк, і бабусі раптом стало зле. Напевно, від переїзду втомилася або перехвилювалася.

Я злякався і викликав «швидку», та, мабуть, так і поїхав у невідкладній допомозі разом із бабусею, зовсім забувши про ту нещасну сумку.

Схаменувся вже вдома. Якщо чесно, вже не сподівався знайти пропажу. Хто віддасть такі гроші? Дякую тобі, Ганнусю. Бабуся хотіла на них невеличку дачу купити.

А я вирішив додати свої заощадження й побудувати повноцінний заміський будинок. Їй незвично у висотці жити.

Ганнуся посміхнулася. Було дуже зворушливо, що Іван так любить свою бабусю:

— Сьогодні в мене день якоїсь допомоги: спочатку мурасі допомогла, а тепер ось тобі. А ти — молодець, з розумом дружиш. Багато хто, кого я знаю, про себе-то належно подбати не можуть, не те що про бабусю.

— Не перехвалюй мене, давай краще чаю пити? — запропонував Іван. — Ти, напевно, втомилася. Ганнусю, ти тільки не ображайся, але розкажи, що з тобою трапилося, чому ти з паличкою ходиш?

Ганнуся здивувалася, що когось ще, крім матері, цікавить її життя. І вона виклала Іванові все, як на духу, нічого не приховуючи. Образа на батька і душевні страждання, що чіплялися за серце, вимило зі сльозами.

Стало легше. Іван слухав і лише стискав кулаки.

— Ну, мені час, — Ганнуся з зусиллям встала, спираючись на палицю. — А можна, я завтра відвідаю твою бабусю разом із тобою? Її до якої лікарні завезли?

— До обласної клінічної, — відповів Іван, він був радий, що тепер не сам у своїй біді.

— Хороша клініка: там мені операцію робили, — пояснила Ганнуся. — Лікарі сказали, що потрібна ще одна, з імплантами, і тоді я зможу позбутися болю та кульгавості.

— То чому не робиш?

— Операція платна, нам із мамою не потягнути, — зітхнула Ганнуся. — Занадто дорого. Так і буду перевальцем ходити, як качечка, доки не назбираю потрібну суму. Я щокварталу ходжу до тієї клініки на процедури. Лікарі там чудові, тож твоя бабуся в надійних руках.

Ганнуся засміялася зі свого жарту про качечку. Іван насупився: він міркував.

— Мабуть, приходь завтра до лікарні годині о дванадцятій, — запропонував він. — Палата номер п’ять, бабусю звуть Зоя Петрівна. Там і зустрінемося. Тільки дай мені свій номер телефону, щоб не загубити ще й тебе. Почекай, я викличу тобі таксі.

Іван ще довго стояв на узбіччі, проводжаючи поглядом машину, що відвозила найнезвичайнішу дівчину, яку він будь-коли зустрічав.

Виїжджаючи, Ганнуся махала йому на прощання рукою й усміхалася. Вона ще не знала, що завтра на неї чекають добрі новини. Дуже добрі…

Інколи випадкові зустрічі, зовсім не випадкові. Нехай буде в світі більше добра!)