Оля відчинила двері квартири своїм ключем і весело повідомила з коридору:
— Я вдома.
— Олю, привіт, – чоловік вийшов до неї назустріч і забрав пакет із продуктами. – Знову тяжкості носиш, могла сказати, що купити.
— Та я так, забігла дорогою, знижка була на курку, треба буде, напевно, ще штук п’ять узяти, заморозити. Можна буде відразу обробити…
— Тут, це… – трохи схвильовано вимовив Михайло, – Марія Григорівна хотіла з нами поговорити.
— Важливе щось? Чи ти знову без її відома полицю якусь прибив не в тому місці?
— Ні, нічого я не робив, Олю, просто сказала важлива розмова.
Ольга постукала до матері в кімнату. Нові білі двері навіть не здригнулися під кісточками її пальців.
Зараз у її пам’яті несподівано спливли тривожні спогади п’ятнадцятирічної давнини. І двері, що висять на одній петлі, і мати, що забилася в кутку і просила брата не чіпати її, немов старі чорно-білі картинки замиготіли перед очима.
— Ма-а-а-амо, не спиш?
Марія Григорівна не спала, чула, що прийшла донька, тому вийти зі своєї кімнати вже була готова. Двері відчинилися, і мати ступила на світло.
Оля побачила ці почервонілі очі, трохи опухлі повіки і, нахиливши голову, немов заглядаючи в обличчя, схопила матір за руки:
— Що? Що сталося?
— Єгор повертається, термін ув’язнення добігає кінця, він лист надіслав.
Марія Григорівна схвильовано торкнулася рукою кишені халата і дістала невеликий згорнутий папірець. Папір уже весь потріпався. Було відчуття, що мати не випускала цю «новину» зі своїх рук і перетирала її між пальців. Оля простягнула руку й забрала листа в Марії Григорівни.
— Уже? – тихо, майже не чутно, вимовила Ольга і подивилася на чоловіка.
Михайло тримав на руках трирічного Павлика і не розумів, що відбувається. За п’ять хвилин усі сиділи за кухонним столом, не поспішаючи почати розмову. Мати зітхала помітно нервово, немов готова була розридатися, але стримувалася, Оля напружено дивилася в одну точку.
— Донечко, вам краще з’їхати з нашої квартири. Незрозуміло, що в нього на думці, стільки років минуло. Боюся я за вас, – мати перевела погляд із доньки на зятя і замовкла.
— Значить сидів, а не поїхав на заробітки, зрозуміло, – Михайло встав і пройшов до вікна.
— Я хотіла тобі розповісти, Михайлику, але…
— Але не сказала. І вам спасибі, мила тітонько, що прихистили, дах дали.
Зараз найголовніше питання не давало думати про майбутнє, питання тиснуло і змушувало дихати частіше:
— Не така вже ця страшна таємниця, що брат сидить, чому не розповіла?
— Ми думали, він не повернеться, або осяде де-небудь.
-— А він узяв і повернувся, – Мишко озирнувся.
Усе, що було у квартирі, без винятку, було зроблено руками Михайла. Він рік за роком сам робив ремонт. Зняв згнившу підлогу, штукатурку зі стін, поміняв сантехніку, двері. Усе ніс у дім, постійно брав підробіток, щоб у сім’ї було найкраще, а тепер йому пропонували зібрати валізи і йти світ за очі.
— Так, Михайлику, я ж не жену вас, боюся. Ти ж бачив, що з нашою квартирою було раніше, це він, Єгорка, зробив. Його коли ламало, він трощив і рвав усе, у що впивалися нігті. Поліція його не брала до себе, у лікарні теж відмовляли, так і жили, точніше не жили. Я досі цей нелюдський погляд його уві сні бачу.
— А раптом перевиховався, стільки років минуло, га мамо? Або … ти знала, що він повернеться, і просто чекала.
— А якщо й так, то що? Він мені син. Я вирішила вже все. Сама буду з ним жити. Мене не шкода.
— М-а-а-амо.
— Тут зі мною він під наглядом.
— Маленький він чи що, наглядати за ним. Та й тоді не встежили, можна подумати, зараз ви зможете вплинути на його життя. Ні. Марія Григорівна. Тут інше, мені ваш вибір абсолютно незрозумілий.
— Образився? – ніби дорікаючи, вимовила теща.
— Ні, не образився, не оцінив ваш вибір. Нас троє, а вибрали ви свого сина, від якого в житті нічого доброго не бачили. Вважаєте, що вп’ятьох не уживемося?
— А я, здається, зрозуміла, тут справа не в тому, що вона боїться за нас. Мама завжди брата вибирала, якщо вже на те пішло, – Ольга встала і, схрестивши перед собою руки, відійшла до раковини.
— Не вигадуй, – невдоволено висловилася мати.
— Я не вигадую, це правда. Єгор від першого шлюбу, а я від другого. Першого чоловіка ти любила, пішов, а за другого пішла, бо сина ростити одній важко було. Батько мав рацію, шкода не підтвердить уже, немає його. Ти завжди одноосібно трималася і мене до себе не підпускала. Є і є дочка.
— Я вас однаково люблю. Так, мій син оступився, але зараз я про вас думаю, – заперечила мати.
— Я пам’ятаю, це однаково. Я в лікарні лежала, мені потрібні були речі, то ти спочатку до Єгора поїхала, а вже потім, через день, до мене.
— До нього в призначений час можна.
— Так і до мене в призначений. З ним нічого б не сталося, наступного разу б з’їздила. Прямо без того щоб подиміти і печива сухого прожити не міг.
Марія Григорівна не відповіла.
— Я з квартири, що своїми руками всю облаштував, їхати не хочу. Давайте продамо, у крайньому разі, поділимо гроші, і нехай кожен вирішує, як йому жити, кожен сам по собі. І цей Єгор ваш і ви, – запропонував Михайло.
В одну мить усе колишнє життя всіх, хто перебував у цій квартирі, посипалося, немов картковий будиночок. Оля зі своєю образою на матір, яка синочка, що збився зі шляху, як виявилося, оберігала. Михайло, якому стало шкода витрачених даремно часу, грошей і сил на ремонт квартири, і Марія Григорівна, яка так і не хотіла сприйняти згубну звичку сина за хворобу і вважала, що синові вона зараз потрібніша, а донька і сама може жити.
— Швидко ти, мамо, добро забуваєш.
— Я пам’ятаю все, Оленько, все пам’ятаю. Але і він мій син, тут його дім, відмовити йому я не зможу.
— А мені змогла, – Оля розвернулася і вийшла з кухні. Вона зачинилася з Михайлом і сином у кімнаті і, увімкнувши телевізор, щоб не було чутно, почала розмовляти.
Марія Григорівна, підійшла до вікна і, заплющивши очі, підняла голову нагору.
«Хотіла ж як краще, а дочка і зять образилися, у двокімнатній нам не розміститися».
Квартиру виставили на продаж наступного ж тижня, інакше ніхто б нікуди не поїхав. Оля з чоловіком і сином запакували свої речі і вирушили до батьків Михайла.
— Вони давно нас до себе запрошували, а ми тебе жаліли, думали як ти без нас, а виходить, добре.
— Прощавайте, Маріє Григорівно, – розкланявся Михайло.
Вона хотіла підійти й обійняти на прощання онука, але Оля не дала, відвернулася і вийшла на сходовий майданчик.
Після того як двері зачинилися, Марія Григорівна відчула таку порожнечу в серці, що захотілося вити. Вона добігла до вікна на кухні й відчинила його.
— Оля, Михайлику, вибачте мене, я не хотіла!
Але чиясь «розбуджена» гуркотом вантаження машина невпинно пищала.
Марія Григорівна хотіла прокричати ще раз. Але стрималася. Дві сусідки, що гуляли під вікнами, дивилися на неї, піднявши голови.
Хотілося вискочити і зупинити найближчих, найрідніших їй людей. Не змогла, ноги, немов налилися свинцем, довго кололи, серце нило. І все одно вже було, приїде Єгор чи ні. Його вже немов не існувало.
Весь наступний день Марія Григорівна пролежала в ліжку, встати зовсім не було сил. На кілька хвилин вона заплющила очі й прокинулася від стійкого відчуття, що пахне какао.
Вона варила таке в дитинстві, коли Ольги ще не було на білім світі. Варила до приходу сина зі школи, він навчався у другу зміну і повертався пізніше за матір.
Коли вечеря вже була готова, неодмінно лунав дзвінок у двері – це повертався Єгор.
— Як справи в школі?
— Три і п’ять.
— П’ять із фізкультури?
—- Ні, з малювання.
— Відмінно, я тобою пишаюся, – цілувала мати сина в маківку, нахиляючи його голову до себе. – Підемо пити какао.
Єгор усміхався і кидав портфель у передпокої.
Цей час був найщасливіший для Марії Григорівни, найрадісніший. Тоді перший чоловік ще кохав її, вона пишалася сином. Зараз їй хотілося згадати ті відчуття. Але вона не могла. Згадувала, як уперше взяла на руки онука, як вдихнула його запах і притиснула до себе. Тоді вона була теж щаслива. Виявилася в щастя дуже тонка грань, зовсім невидима, тонша за волосину.
— Маріє Григорівно? – через тиждень пролунав телефонний дзвінок. Голос абонента був чіткий, поставлений. – Ваш син потрапив в аварію, людину збив, будемо заводити справу?
— Яку справу? Яку аварію? – плутано вимовила вона.
— Звичайну. Будете платити? Він сказав, що не хоче до в’язниці, і ви заплатите.
— Звичайно, звичайно, не треба ні в яку в’язницю.
— У вас готівка чи переказ?
— Переказ.
— Записуйте номер картки.
— Так, я готова.
— Дев’яносто вісім тисяч коштуватиме моє мовчання.
У той момент Марія Григорівна навіть видихнула. На її картці якраз було дев’яносто вісім тисяч п’ятсот чотири гривні. Назбирані за довгі 10 років…
— Де мій син, коли ви його відпустите? – хотіла дізнатися вона, але в слухавці почулися гудки.
Через місяць до Марії Григорівни прийшов дільничний. Він довго розпитував про сина. Цікавився, чому той не приходить відмічатися у відділок.
Марія Григорівна лише знизувала плечима. Розповіла тільки, що дзвонили і пропонували закрити справу. Показала номер телефону.
Дільничний пішов і знову прийшов із візитом тільки через два тижні.
— Знайшли. Але вам потрібно буде з’їздити на впізнання. Ваш син, щойно вийшов, поїхав зі ще одним звільненим до нього в село, там трапилася між ними бійка, не поділили щось…
Марія Григорівна дивилася на молодого чоловіка абсолютно відчуженим поглядом. Він назвав той самий день, коли вона так виразно відчула запах какао у квартирі.
Коли організаційні моменти було вирішено, мати зателефонувала доньці. Оля мовчала в слухавку.
— Ти приїдеш? – запитала мати.
— Якщо хочеш. На цвинтар не піду.
— Хочу, приїжджай.
—Слухай, а ти вмієш варити какао, як у дитячому садку? Павлик просить, а в мене не виходить.
— Навчу, Олю, обов’язково. Ти будеш варити найкраще какао для свого сина. Тільки приїжджай…
Ось таке воно життя.
