З самісінького ранку йшов сніг. Це була справжня новорічна хуртовина, які рідко трапляються в грудні в тутешніх місцях. Маленьке містечко замітало, але його жителі, незважаючи на негоду, поспішали закінчити святкові приготування. Хтось тягнув ялинку і поспішав прикрасити її до 31 грудня, хтось вибирав подарунки і хотів знайти щось незвичне для близьких, хтось купував продукти для новорічного столу в останню мить і тепер нудився в довгій черзі на касу.
Аліна поралася у своїй маленькій кондитерській. Кав’ярня стояла на розі однієї з центральних вулиць, і сьогодні тут було людно як ніколи – одні приходила по торти, які заздалегідь замовили для святкового столу, а інші вирішили зробити паузу в цій нескінченній метушні й випити міцної кави з улюбленим десертом. Гості сміялися, обговорювали майбутні вихідні, а хтось просто сидів на самоті й розглядав затишну стару кондитерську. Вона була чарівно прикрашена до свята: шибки розписані білою фарбою, гірлянди, що світяться, на стінах і вікнах, тут і там стояли імбирні чоловічки і пряникові будиночки, а ще маленькі керамічні фігурки в новорічних костюмах і смішних шапочках. А в кутку стара штучна ялинка, яку прикрашали старинні іграшки – сімейна реліквія. На її лапах лежала вата і паперовий серпантин. Це була ще бабусина ялинка. Бабуся ж і навчила Аліну пекти дивовижні десерти, які любило все місто.
Усі свої рецепти бабуся записувала красивим каліграфічним почерком у великий зошит у твердій чорній обкладинці. Там була детально розписана вага інгредієнтів, кожен етап приготування, а ще на полях поради та коментарі від бабусі, як зробити смак кожного торта і пирога неповторним і незабутнім. Багато років тому Аліна відкрила тут затишну кондитерську, в якій було лише п’ять столиків і величезна вітрина з десертами. Тут завжди пахло кавою, корицею, ваніллю, і варто було сюди увійти, як на душі одразу ставало тепло, легко і смачно.
На полиці поруч із касою і банкою імбирного печива сиділо біле порцелянове янголятко, яке бабуся подарувала Аліні, коли та ще була дівчиськом. Бабуся казала, що воно обов’язково принесе їй щастя і допомагатиме. Ось воно і допомагало, коли Аліна пекла десерти, розбиралася з касою, бухгалтерією і постачальниками, а ще вигадувала щось таке, щоб утримати клієнтів і не дати піти до конкурентів, які відкрили величезну пекарню на іншій стороні вулиці. Їй було важко як ніколи.
Наближався Новий рік, улюблене чарівне свято, яке цього року Аліна мала зустрічати сама. Тому вона не поспішала додому. Дивилася через замерзле вікно на вулицю і бачила, як поспішають люди з покупками й подарунками до своїх близьких, у квартири, де на них чекають і люблять.
Дівчина витирала тарілки, кухлі й розмірковувала про те, яким непростим став для неї цей рік. Раптово не стало мами – остання близька людина. Сталося це, просто на вулиці. Вона впала і більше не піднялася.
Сергій, коханий чоловік за якого Аліна хотіла вийти заміж, кинув її. Вони планували весілля, обирали сукню, ресторан, складали список гостей, а одного вечора він просто не прийшов додому і надіслав повідомлення: «Вибач, я до всього цього не готовий. Мені потрібен час. Давай почекаємо і подумаємо». Виявляється, так можна було. Легко і швидко одним повідомленням розірвати багаторічні стосунки.
Усе якось раптом розвалилося, стало неважливим, непотрібним. У неї залишився тільки один сенс у житті й одна радість – її маленьке кафе. Кондитерська справа – те, чим вона жила, те, що вона любила і те, що в неї так добре виходило.
Аліна згадала маму, гірко зітхнула. Хто знає, може новий рік принесе їй щось хороше, якісь приємні зміни? Але через раптову появу конкурентів на іншій стороні вулиці тепер і в це слабо вірилося.
Годинник показував десяту. Потрібно було збиратися додому. Останні кілька днів дівчина залишалася в кондитерській допізна, щоб встигнути зробити всі термінові новорічні замовлення, тому для себе-коханої на новорічний стіл нічого не приготувала. Вдома в холодильнику теж було порожньо – купити стандартний набір продуктів для святкового столу Аліна не встигла. Та й які салати… Сил немає їх готувати. У вітрині залишилося три шматки пирога з лососем і чотири – шоколадного пирога. Ось це і буде її новорічним частуванням. Піжама, чашка гарячого чаю, рибний пиріг, а потім шоколадний торт, новорічний фільм – і все. Дочекатися півночі, загадати бажання і спати. Аліна все ще вірила в новорічне диво, хоч і була давно дорослою. А ще вона зовсім небагато вірила в Святого Миколая чи Діда Мороза і завжди з трепетом, яким би складним не був рік, чекала на це чарівне свято.
Кондитерська спорожніла. Усі розійшлися, і Аліна залишилася одна. Вона перекладала в коробку рибний пиріг і з сумом дивилася на столик біля вікна. Тут вони любили влаштовувати чаювання з мамою. Мама дуже підтримувала Алінку в усьому. І коли та надумала відкрити кондитерську, продала всі свої золоті прикраси й антикварні меблі, щоб допомогти. Мама була енергійною та активною. Зустрічалася з подругами, ходила на творчі майстер-класи і навіть примудрялася вибиратися на побачення. А вечорами заглядала в кондитерську до доньки і чекала, коли вона закінчить роботу. Після закриття вони обов’язково пили чай із тортиком, обговорювали день, будували плани, багато секретів розповідали одна одній і реготали.
Аліна витерла сльози, що набігли, шмигнула носом і почала перекладати рибний пиріг у коробку.
— Що ж, сьогодні без чудес, – зітхнула вона.
Тут у двері боязко постукали. Хто це так пізно?
Аліна подивилася через скло на вулицю. На ґанку стояв чоловік у довгому пальто, з обвітреним обличчям і втомленим поглядом. Він тримав за руку дівчинку років шести, закутану в старий сірий шарф. Алінка відчинила.
— Вибачте за занепокоєння, – почав вечірній гість. – Ми запізнилися на останній автобус, таксі викликати не можу, новорічна ніч і заметіль. Нам зовсім нікуди піти. Хотів дізнатися, раптом це кафе працює, і тут можна забронювати столик.
Дівчинка глибше закуталася в шарф і дивилася на Аліну з-під важкої хутряної шапки.
— Е-е-е, ні, ми не працюємо в новорічну ніч… Але ви проходьте, погрійтеся. А то замерзнете в такий лютий холод.
— Спасибі величезне! Не кожен би відчинив двері в таку пізню годину, та ще й у новорічну ніч. Ви подарували нам маленьке диво.
Аліна посміхнулася і пропустила гостей уперед. Вони зайшли і з цікавістю роздивлялися на всі боки.
— Це найкрасивіша кондитерська, що я бачила! – вигукнула дівчинка, стягуючи шапку і шарф. – Тут навіть пахне, як у казці.
— Це кориця, кава, імбир, шоколад, ягоди, – усміхнулася Аліна.
— Ви знаєте, якось нерозумно в нас вийшло. Давно хотіли з Валею приїхати до вас у містечко, побродити, подивитися вашу архітектуру. Знаю, що тут дуже красиво, – почав розповідати чоловік, поки Аліна готувала чай за стійкою. – Я весь рік їй обіцяв, обіцяв, але через роботу ніяк не могли вибратися. А сьогодні вранці вона мені сказала, що рік закінчується, а ваше містечко вона так і не побачила. Я вирішив, що відкладати більше не можна. Погано брати з собою в новий рік невиконані обіцянки. Кинув усі справи, і ми поїхали. Гуляли довго, вулички у вас тут просто казкові, така краса, все прикрашено. Задивилися, чесно скажу. Забули про час і не встигли на автобус.
— Так, у нас красиво. До нас багато людей із сусідніх міст приїжджає погуляти, пофотографуватися. Тут, кажуть, точно, як у казці. Особливо зараз, коли сніг, мороз, кучугури великі, гірлянди скрізь, ялинки вбрані. Ну, ходімо перекусимо. Щоправда, сьогодні гості вже майже все з’їли.
Валя сиділа за столиком біля вікна, тим самим, де вони любили сидіти з мамою. Аліна поставила на стіл три великі чашки з чаєм, виставила той самий рибний пиріг, який хотіла взяти із собою, і чотири шматки шоколадного торта, що залишилися.
— Ого, та це справжній бенкет! – вигукнула Валя і з апетитом відкусила пиріг. – Як смачно! Тату, спробуй.
— Ми порушили ваші новорічні плани? Вибачте нас, будь ласка. Ми зараз підемо, тільки трохи зігріємося.
— Куди ж ви підете? Та й я нікуди не поспішаю. Їжте із задоволенням і відпочивайте.
— Вас удома ніхто не чекає?
— Сьогодні ні, – із сумом сказала вона.
— Тоді будемо зустрічати Новий рік разом, раз обставини так склалися… Або доля так вирішила. Я – Женя.
— Аліна…
Вони пили чай, їли смачний торт, дивилися у вікно на сніг, що падав, розмовляли і сміялися, ніби знали одне одного багато років. Коли годинник пробив північ, Валя несподівано простягнула Аліні маленьку рожеву коробочку, перетягнуту білою стрічкою.
— Це вам, тітко Аліно. Нехай цей новий рік буде чарівним.
Аліна відкрила. Усередині лежало біле порцелянове янголятко. Точно таке саме, яке їй колись подарувала бабуся.
— Яке гарне, і точно таке саме, як моє. Звідки він у тебе, Валечко?
— Мені його бабуся давно подарувала. Вона сказала, що він чарівний. Нехай він вам подарує чари цього року.
— А тобі хто чари тоді подарує, якщо ти мені його віддаси?
— Тато. У мене є тато, він як чарівник. А у вас, здається, нікого немає. Нехай янголятко це буде з вами. Він вам потрібен більше.
Аліна не змогла стримати сліз. У грудях раптом стало тепло від давно забутого почуття радості й турботи.
А рік для Аліни, Жені та Валі став справді чарівним. Але це вже зовсім інша історія.
