О 7-й годині продзвенів будильник. На вулиці ще темно, взимку буває і о 8 годині темно. Ірина Миколаївна не дозволяє собі ніжитися в ліжку. Вона з самого дитинства була і зараз залишається організованою, самостійною і дуже відповідальною. Мама говорила, що маленька Іра вимовила своє перше слово дуже впевнено, і слово це – «сама».
Ірині 65 років, вона педагог на пенсії, але без діла не сидить, займається онлайн репетиторством. Предмет у Ірини затребуваний – математика. Охочих багато. Вона ж бере всього п’ять-шість учнів. Навіть не заради грошей, а для того, щоб мозок працював.
Ірина привела себе до ладу, поснідала, поговорила телефоном із сином. Вранці та ввечері Ігор обов’язково телефонує.
Поки так і сяк, підійшов час першого уроку з восьмикласником Дімою. Він хороший хлопчик, старанний, але з алгебри в нього великі прогалини.
Ірина проводить по три уроки на день. Після кожного уроку робить перерву, готує їжу на весь день, чи багато одній треба? У будь-яку погоду вона вибирається на балкон подихати повітрям.
З уроками на сьогодні все, можна й почитати. Ірина перечитує класиків. У зрілому віці великі твори сприймаються інакше.
Від книги Ірину відірвав дзвінок мами п’ятикласника Захара, – Ірино Миколаївно, мені здається, що Захар погано розуміє віддалені уроки, часто відволікається. Не могли б Ви приїжджати до нас додому? Звісно, за додаткову плату.
— Вибачте, але я не можу приїжджати до вас додому. Вам просто треба пояснити синові важливість нашого уроку, налаштувати його якось, – відповіла Ірина.
— Усе зрозуміло! Ціну собі набиваєте, знаю я вас репетиторів, ви в нас не перша, – розгнівана мама намагалася ще щось сказати.
Але Ірина перервала її, – Чому ви мене ображаєте? Я ніколи не займаюся з учнями вдома. Ніколи! Ще питання будуть? І потім, якщо Ви незадоволені репетиторами, то, може, справа не в них, а у Вас? Удачі в пошуках наступного!
Ірина засмутилася. Буває таке, що батьки ображаються, якщо вона відмовляється займатися з їхнім чадом удома, вважають її зарозумілою і ледачою.
Нехай вважають. Не може вона кожному пояснювати, що три місяці тому втратила ногу, другу ногу, першу вона втратила два роки тому. Гострий тромбоз і термінова операція.
Спочатку був шок. Відчай. Безвихідь накрила на повну. Потім прийшло розуміння, якщо вона сама собі не допоможе, не допоможе ніхто. Ірина трималася. Не можна показувати синові свою слабкість. У нього своя сім’я, свої проблеми. Вона дала собі слово, що постарається не стати для нього тягарем.
Тоді вона відновилася досить швидко, і з протезом проблем майже не було. Уже в лікарні Ірина стала себе сама обслуговувати.
Син хотів найняти їй доглядальницю. Вона відмовилася. Він возив її на реабілітацію тричі на тиждень. Загалом, життя тоді в неї було цілком налагоджене. Ірина звикла до протеза. Вона спускалася потихеньку з другого поверху, тримаючись двома руками за перила.
Потім та сама проблема з другою ногою. Лікарі до останнього намагалися врятувати її, не вийшло. І знову шок і безвихідь. Вона трималася, усміхалася синові, коли він відвідував її в лікарні. Потихеньку прийшла до тями.
Після виписки Ігор із невісткою планували забрати її до себе, але вона сказала, – Тільки додому! Удома мені буде краще.
Вони не стали чекати на безкоштовний візок. Ігор одразу його купив. Він найняв майстра, який переробив кухонний гарнітур, він став нижчим. Душову кабінку вони встановили раніше. Новий протез підганяють у міру зникнення набряку, процес затягнувся.
Ірина почувається цілком самостійною, у неї сильні руки і спина, все навантаження тепер припадає на них.
У вихідний день син із сім’єю обов’язково відвідують її. Вона до їхнього приїзду пече торт, готує що-небудь смачненьке. Гостей зустрічає в довгій спідниці і з протезом на нозі, щоб не шокувати онука Олексійка. Сама вдома вона протезом рідко користується, пересувається будинком у спеціальних чохлах.
Син головна опора Ірини. Є ще чоловік. Колишній чоловік Дмитро. Він тепер живе за кордоном з іншою жінкою.
Вони з Дмитром в один рік прийшли працювати в школу. Вона викладала математику. Він, учитель фізкультури. Ірина – струнка, симпатична, компанійська дівчина. Він – красень атлет. Вони закохалися одне в одного з першого погляду. Через рік молоді педагоги одружилися.
Діма був немісцевий і жив у гуртожитку, тому молодята стали жити з мамою Ірини. У них трикімнатна квартира.
Щоправда, з ними жила ще бабуся, мати батька. Батько пішов із сім’ї, коли Ірі було 12 років. Бабуся вважала сина зрадником і залишилася з невісткою та онукою. Невістка й онука були тільки раді. Батько поїхав із новою дружиною в інше місто. Більше він у житті доньки не з’являвся.
Усі вранці тікали на роботу, бабуся залишалася на господарстві. Ірині було 26 років, коли на світ з’явився син. Це було на початку липня, а у вересні Ірина вийшла на роботу, малюка залишала з бабусею. Бабуся, можна сказати, його і виростила до першого класу, він навіть у дитячий садок не ходив. Потім бабуся захворіла і, якось стрімко швидко згасла.
Ірина з чоловіком жили дружно, спільні інтереси і робота об’єднували. На першому місці, як у всіх учителів, школа, а все інше не настільки важливо. Вони жодного разу і не посварилися за все спільне життя.
Щоправда, грошей, як усім молодим, не вистачало. Хотілося влітку і на море з’їздити, та хіба мало куди потрібні гроші? Чоловік став підробляти в дитячо-юнацькій спортивній школі, він займався карате. У нього добре виходило, його учні стали кандидатами в майстри спорту, а деякі й майстрами спорту. Зі школи Дмитро пішов. Життя його круто змінилося. Він часто їхав зі своєю командою на змагання.
Одного разу в місті біля теплого моря Дмитро зустрів іншу. Він метався між двома жінками, жив на два міста. А Ірина нічого не помічала в постійній круговерті на роботі та вдома.
Синові виповнилося 18 років. Він вступив до університету. Тільки тоді чоловік зізнався у своєму подвійному житті.
Для Ірини це стало шоком. Вона ніяк не очікувала від нього такого удару в спину. Але, як завжди, Ірина, зціпивши зуби, зібрала всі свої сили і вистояла. Закатувати істерики і бити посуд вона вважала заняттям негідним.
Чоловік пішов з дому впевнений, що дружина спокійно прийняла їхнє розлучення.
Ірина і справді, швидко заспокоїлася. Ні вона перша, ні вона остання покинута дружина. У неї все-таки є стаж 20-річного сімейного життя. Причому, щасливого сімейного життя. Чоловік допомагав їй завжди і в усьому, навчив сина захистити себе. Він і після відходу підтримує з сином зв’язок, допомагає матеріально.
Потім раптово пішла з життя мама. Дмитро приїжджав підтримати їх із сином. Закінчив університет і одружився син. Батько був на весіллі, а потім допоміг із купівлею квартири. Усі допомогли, і батьки нареченої, і Ірина витрусила всі свої заощадження.
Дмитро розмовляє з Іриною телефоном, підтримує морально. Він пропонує і матеріальну допомогу, але вона завжди відмовляється, бо не потребує.
Загалом, Ірина налаштовує себе тільки на хороше. Вона не почувається самотньою, постійно на зв’язку з колегами. Вони відвідують її.
Ось підберуть другий протез і вона ще танцюватиме на весіллі онука!
Усе в неї буде добре!
Вона щаслива жінка.
Головне, не впадати у відчай!
P.S.
Ця історія реальної жінки. Імена змінені.
